«Кожна моя поїздка пролягала по лінії фронту: від Станиці Луганської до Маріуполя. Щастя, Піски, Кримське, Авдіївка... Часто ходив на блокпости, де спілкувався з бійцями. Нерідко вони самі йшли до мене. Приходили з бойових операцій, змучені, виснажені, їсти не хотіли, спати не могли... Прагнули одного – виговоритися і почути в розмові слова підтримки. Я дуже часто чув від хлопців, які воюють, таку фразу: отче, я й подумати не міг, що вмію молитися...», – зізнається отець Сергій.
***
...Вечір пив самотність спустошеного за день населеного пункту. У повітрі висів бородатий дим. Дорога зміїлася серед беззубих будинків, де нещодавно жевріло життя. Непримітний сірий бус нишком пробирався серед бездиханних вулиць, де безжальна рука ворога викоренила життя. Здавалося, де-не-де й досі відчувається домашнє тепло родин, запах недоготовленої вечері... Він їхав з думкою про те, що там, на передовій, на нього чекають. Адже віз для кожного частинку дому. Йому не було страшно, що вже за кілька секунд його, як і більшість, може «прибрати» оторопілий снайпер, здійснивши свій «контрольний»... Він їхав туди добровільно і свідомо, «озброївшись» молитвою...
Настоятель Ніжинського Собору Всіх Святих Сергій Чечин – постійний гість на буремному Сході з перших місяців неоголошеної війни. Як волонтер він об’їхав усі місця дислокації солдат із Чернігівщини. Він не бере до рук зброю, бо має іншу потужну силу – віру. Інколи смерть дихає йому прямо в обличчя, та Господь ніколи не підводить.
Звуки пострілів стають усе ближчими, кулі починають свистіти зовсім поруч... Та навіть це не змушує захищатись... Ні! Він за будь-яких обставин навмисно перебуває без зброї на передовій. У нього інша місія – захистити українських бійців... молитвою! А ще доставити до адресата найжаданішу торбинку, яка гріє не лише шлунок, а й душу... Бо вона з рідного дому...
Бачити навчили... незрячі батьки
Футбол, плавання, боротьба і навіть кінний спорт – все було в дитинстві Сергія, який зростав у серці столиці. Непосидючий, активний і спортивний... Часом любив побешкетувати. Наш герой неабияк вдячний своїм батькам за те, що давали волю й водночас вчили бачити, розрізняти погані й хороші вчинки... Хоча татові й мамі Сергія часом доводилося ой як нелегко. Адже обоє незрячі.
«Незважаючи на певні труднощі, батьки вкладали всю душу в наше з сестрою виховання. Вони вчили нас бути чуйними, толерантними, щирими й щедрими. Моя мама працювала в Українському товаристві сліпих. Вона глибоко віруюча людина. Неодноразово розповідала, що коли я був в утробі, ходила до Володимирського собору. Молилась перед іконою Божої Матері. Тепер, коли буваю в Києві, заходжу в цей храм і обов’язково йду до тієї ікони. Мати для мене – приклад у вірі, хоча я довго не міг зрозуміти багатьох церковних обрядів… У дванадцять-тринадцять років ставив собі питання: що таке Пасха? Почав звертати увагу, що є особливий день у році, коли мама йде в церкву і приносить паску. Сідаємо, розговляємося... та істинну суть свята не розумів. Час від часу ходив з мамою до храму Божого, але мені не подобалося дуже довго там стояти. Я все запитував у мами: скільки ці батюшки будуть читати і чому вони роблять це так довго? І лише років у п’ятнадцять богослужіння мене зачепило. Це була одна з великопостових служб перед Великоднем. Пам’ятаю, як тоді мене взяло за душу. Вперше в житті я не поспішав покинути церкву».
З провідника – у священнослужителі
Коли Сергій закінчував школу, мріяв стати машиністом. Дуже його вабила ця професія – бути частиною великого живого організму, доставляти пасажирів до різноманітних населених пунктів, несхожих один на одного, відчувати постійний рух... Та, на жаль, не вийшло. Машиніст потяга не може мати жодних проблем зі здоров’ям. У нього має бути відмінний зір і слух, здорове серце й міцна нервова система... Та нашого героя настільки вабили потяги, що він так і не зміг відмовитися від своєї мрії, тож став провідником.
«Берлін, Варшава, Братислава, Будапешт, Бухарест – ці та інші міста вдалося відвідати, працюючи провідником. Сім років так їздив… Якось, перебуваючи в Херсоні, звідки родом моя дружина, потрапив до священика Київського патріархату. На той час то була чи не найперша українська парафія, яку тільки-но передали релігійній громаді. По храму було багато роботи, і я саме у потрібний час потрапив туди. Вирішив допомогти батюшці пофарбувати підлогу, бо якраз мав вільний час. У нього не було помічників, і я запропонував свою допомогу. Слово за слово, пильно подивившись мені в очі, він тоді сказав: «Може, й Ви колись батюшкою станете?». Я усміхнувся і подумав: який з мене священик... Та, як виявилося, те припущення було пророчим. Я почав частіше заходити до цього храму. Пам’ятаю, як не було люстри, запропонував херсонському священику з’їздити по неї у Львів. Мені так хотілось зробити цей подарунок! Батюшка погодився... Було неабияк приємно допомагати церкві. Я відчував якусь приналежність до Божої справи. Так у 24 роки я пішов навчатися в Київську духовну семінарію. Звичайно, не хотілось кидати роботу, тому що люблю подорожувати, але мав зробити вибір. Пам’ятаю свою останню поїздку до Праги, і тоді я подумав: один період життя минає, починається інший. Тож треба це прийняти...».
Після закінчення другого курсу семінарії Сергій Чечин отримав сан священика і за направленням потрапив до Ніжина. Якраз у 1994 році Ніжинська Всіхсвятська церква переходила до Київського Патріархату. Тож молодому столичному отцю довелося ще й добряче поборотися за неї.
«Півроку ми виборювали право залишитись в церкві, – пригадує мій співбесідник. – І нам з Божою допомогою це вдалося».
В окопах нема невіруючих
Отця Сергія знають мало не всі ніжинці. Характеризують як чуйну, порядну людину з великим серцем. Недарма йому присвоїли звання Почесного громадянина Ніжина. Про його волонтерську допомогу не чув хіба що лінивий. Скільки наш герой проїхав на своєму невтомному автомобілі – полічити нереально. Одна поїздка в середньому нараховує три тисячі кілометрів! Коли розпочалася війна, їздив по два рази на тиждень. Чотири роки поспіль ніжинський священнослужитель не пропускав жодної неділі, мчав, тільки-но випадала нагода. Солдати кажуть, що легше назвати ті місця, де волонтер не був із допомогою, аніж перелічити, куди він її возив. Щойно надходить дзвінок від бійців про потреби – він одразу ж збирається в дорогу.
Військові, які відправляються на лінію фронту, сприймають благословення отця Сергія як невидимий, але дуже сильний захист від підступного ворога.
Не раз йому доводилося бачити сльози сильних чоловіків-воїнів. Це траплялося тоді, коли на очах солдат гинули їхні бойові побратими. У такі скрутні хвилини ці чоловіки особливо потребували присутності священика.
«Кожна моя поїздка пролягала по лінії фронту: від Станиці Луганської до Маріуполя. Щастя, Піски, Кримське, Авдіївка... Часто ходив на блокпости, де спілкувався з бійцями. Нерідко вони самі йшли до мене. Приходили з бойових операцій, змучені, виснажені, їсти не хотіли, спати не могли... Прагнули одного – виговоритися і почути в розмові слова підтримки. Я дуже часто чув від хлопців, які воюють, таку фразу: отче, я й подумати не міг, що вмію молитися...», – зізнається отець Сергій.
Бійці, якими опікувався священик, були жителями не лише Чернігівської області. Це спочатку отець їздив до 13-го, 41-го батальйону та солдат з 1-ї танкової бригади. Та з кожною поїздкою коло фронтовиків розширювалося. Нові знайомства, душевні зустрічі... Одні й раніше жили з вірою у серці, знали молитви, сповідалися і причащалися, інші тільки на війні пізнали Бога.
«Повірте, в окопах нема невіруючих, – приєднується до розмови доброволець батальйону «Донбас» Ігор Січкар, який випадково навідався до церкви, аби провідати отця Сергія. Цих двох мужніх чоловіків познайомила війна. – Якщо ти дійсно воював – ти звертався до Бога. Ти молився і хрестився. У отця Сергія були випадки, коли він проводив обряд хрещення дорослих солдат у перервах між боями. Перед лицем реальних загроз життю людини, в умовах бойових дій, понівеченого війною людського побуту, коли бракує світла, тепла, любові найрідніших і найближчих, людина змінюється кардинально. Вона переосмислює життєві цінності, шукає глибшого розуміння того, свідком чого їй доводиться бути. Коли мене контузило, наслідки були дуже невтішні... Після трьох операцій на нозі, коли я думав, що не зможу ходити, отець зміг вселити в мене надію й віру... Завдяки його мудрим порадам я, як бачите, на ногах (посміхається, – Авт.)».
Аби трохи розрядити обстановку, товариші пригадують, як на війні доводилося навіть бджіл освячувати.
«Це була Велика субота, зупинялися в районі Світлодарської Дуги, дорогою забрали одного дідуся-бджоляра. Він дуже просив, щоб ми його з вуликами перевезли. Шпаринки ці, з яких бджоли вилітають, він позакривав. І каже, мовляв, панотець, посвятіть мені вулики, щоб мед був. Я погодився... Досвячую останній вулик, а звідти бджола вилітає і як вжалить мені в око... Обличчя напухло, ока майже не видно... Великодню службу довелося проводити з не дуже привабливим обличчям (сміється, – Авт.)».
Посмішка йому неабияк личить. Вона промениста і щира. Хоча чоловік сам по собі стриманий і скромний. Про нагороди свої розказувати не воліє, мовляв, нехай про мене вчинки говорять. Але є одна, яка гріє душу. Волонтер і досі не знає, хто із солдат потурбувався, щоб він її отримав. Адже знайшла вона нашого героя аж на Полтавщині.
«Нагорода «Народний Герой України» – найвища, бо це визнання народу, людей, заради яких я щоразу їду на війну. І їздитиму, доки вона не закінчиться!», – наголосив Сергій Чечин.
Цьогоріч ніжинський священнослужитель відзначив своє п’ятдесятиріччя. Він щасливий батько, а тепер ще й дідусь. Мужній, з великою силою духу, невтомний і незламний... Герой, визнаний народом!
Сніжана БОЖОК, фото автора та з архіву Героя
