Среда, 27 ноября 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
«День, який перевернув усе моє життя догори дригом»

«День, який перевернув усе моє життя догори дригом»


Літературні читання. Віктор Татарин. Зранку до ночі. Оповідання.

Без різниці — зраджена чи забута - 
Знімай, жінко, ці пута.
І в обіймах цілого світу
Квітни так, ніби в перше літо.
Будь не сонцем і не травою,
Не веселкою... Будь собою!
Ти одна така, інші — інші,
Мо' сміливіші, мо' мудріші...
Хай душа, як крихка намистинка,
А ти сильна вже тим, що ЖІНКА!

Тетяна Череп-Пероганич

Ранком прокинулася. Руки догори. Руки догори! Як у тій дитячій пісні Руслани. Вдихнула повітря на повні груди і видихнула. Він ще спав. А мені ж чомусь захотілося близькості. У ліжку я беру ініціативу в свої руки. Цього ранку вдалося швидко розбурхати його. І хоч учора був важкий день, та для мене інтим з коханим, як зарядку на ввесь день. Якщо цей день передвихідний, або святковий. Я то не вельми люблю інтим у буденний день. Цей же день пропащий. Неуважність і волосся дибки, наче в ньому хлопаки куйовдилися. Але цього ранку приспічило.…

Після – захотівся трішки поніжитись у постелі, полежати. Я люблю задрімати у коханого на плечі.
Та годинник на мобільному, гад такий, дзвенить. «Зранку до ночі бачу твої очі…» – співає вже вкотре Пономарьов. Я не встаю. Страйкую… І тільки після п'ятого повтору дзвінка, піднімаюся знехотя. Ледь соваю ногами до кухні. Ставлю на плиту турку з запашною кавою. Я люблю каву. І випиваю її за день неймовірну кількість. Коханий каже, що я колись здохну від кави. Він же у мене любитель гербати, трав'яного чаю та добре поїсти. Для нього й малого розігрію вчорашній відварений рис чи гречку на пательні з котлетами. А далі – голосно, по-армійські, наче прапорщик у казармі кричу: «Підйом!..» Уся квартира дрижить від мого голосу. Висовує ніс кохана людина. З сусідньої кімнати, на відміну від учорашнього дня, син не з'явився. А йому ж таки пора на навчання. «Тьху ти!..» – забулася не на навчання вже, а на роботу. Я на його, Макса, відсутність не звернула уваги.

Після горнятка кави, тіло отримує нове дихання й рух. Я не снідаю. Кажуть, що треба сніданок з'їсти самій, обідом поділитися з другом, а вечерю віддати ворогу. Та у мене не так. Усе навпаки. Зранку мені вистачало кави, в обід я перехоплювала якийсь бутерброд, а от вечеряти я любила досить добре. Мої подружки дивувалися з того, як я живу і не набираю ваги. На ніч же їсти шкідливо, вважають вони. Сама я маю фігуру принадну для чоловіків. Волосся чорне, кучерявисте. Очі карі. Зростом я вийшла нівроку – сто сімдесят сантиметрів з вагою у шістдесят. Та проте маю гарні груди. Вони не обвислі, як у багатьох жінок, бо не зіпсовані годуванням дитини. Як народила малого – виявилося, що у них відсутнє молоко. Казали в юності, що не матиму проблем з протилежною статтю. Чоловіки лежатимуть біля моїх ніг. Та не судилося. Спочатку, було, хотілося вискочити заміж відразу після школи. Та на перешкоді, здавалося тоді – щастя, стала мама. Вона поглянула тоді на мене суворо й сказала: «Ти що, здуріла? Ніколи з ним. Та він бабій! При першій нагоді кине тебе. Воно тобі треба…» Я спочатку, було, заістерила і довгий місяць не розмовляла з нею. Та потім я побачила своє уподобання з іншою. А далі – зареклася поки що не мати ніяких інтимних справ з чоловіками. Вкинулася у навчання, роботу. Як у тій радянській пісні: «Первым делом самолеты. Ну, а мальчики… а мальчики… потом…» З ними, чоловіками, в мене до сорока двох років не таланило, поки не зустріла його… Збрехала я. У мене ж син. А він не від Святого Духа народився. І йому уже майже двадцять років. То все сталося, як у сні. Влаштувалася я тоді на свою першу постійну роботу секретарем в одну фірму. Закохалася. І… На прохання директора я залишилася передрукувати масу якихось документів. Залишився й шеф, так би мовити проконтролювати. Тоді була дурепою й не здогадалася, для чого і що він залишився… контролювати. Покликав у свій кабінет. І саме там, у кабінеті, з шефом, до речі, жонатим (я тоді ще не знала, що він таким був). Наступного дня я літала від щастя. Та мої польоти у сні й наяву тривали недовго. Я завагітніла сином. Це, звичайно, сльози, нерви, скандал. І вдома, і на роботі. Хотіла зробити аборт. Та знову мама. Відговорила його робити.

Та що ж це я про себе й про кохану? Я розповідаю про мій день, який перевернув усе моє життя догори дригом…

Я забігла до кімнати сина Максима й побачила, що його вже нема. Ліжко акуратно застелене, як і вчора. На мить здалося, що його не було і увечері. Таки правда — Максим не ночував вдома. «Та дорослий він уже в мене. Має вже право,» — вирішила я. Все ж треба виписати, щоб попереджав.
— Любий, вставай! Уже пора на роботу.
— Ще п'ять хвилин і встаю, — почулося із спальні.
Зайшла у ванну. На столику біля дзеркала я вперше помітила відсутність третьої зубної щітки.
— Вікторе, а ти коли бачив Макса.
— Ксюш, я ж тобі вчора казав, що він поїхав до Саші. А ти, напевно, пропустила повз вуха, — сказав чоловік.
— Блін! — вилаялася я. – До якої Саші.
— Та до Саші. Він уже два місяці про неї говорив тобі. А ти не чула його. Не слухала його. Усе сприймала його дитиною. А він уже виріс. Мужчиною став.

Я пригадала у попередні дні Максима. Він почувався знервованим. І говорив, справді про Сашу. Як я могла його не чути? Оце дивина з дивини. Я ж чую кожного у цій родині. І маму, і Віктора, і… Макса я таки не почула. Я силилася пригадати, та нічого такого не чула про Сашу. А йому таки двадцять років. У нього вже давно особисте життя. І поява Саші, дівчини, не повинне мене ні дивувати, ні засмучувати. Мені тої миті пригадався випадок, коли ми відпочивали у Криму, в Євпаторії і він заблукав. Йому тоді було років шість-сім. Не більше. Я тоді збилася з ніг, поки шукала його. А Макс виявився не такий. Він сміливо підійшов до міліціонера і попрохав допомоги. І уже, коли знайшли мене й розказали про його поведінку, справжнього чоловіка. Не рюмсав і не істерив.

З того часу я на його допомогу й розуміння ситуацій могла повністю розраховувати. Коли ж з'явився у моєму житті Віктор, Макс поставився серйозно й сказав:
— Мамо, яке б ти рішення не прийняла щодо дядька Віті – я з тобою.
До цього ж рішення, прийняти Віктора, я йшла довго. Ця самотня жінка, незаміжня з дитиною довго митарствувала. Шукала судженого всюди. І вічно попадалися то жонаті, то придурки. Жонаті, звісно, хороші хлопці. Але ж я не курва якась, щоби розбивати сім'ю. Знайомитись у громадських місцях я розучилася. Допоміг мені у цьому інтернет. Було безліч кандидатів. І більшість з них переслідувала цілі інтимного характеру, а простіше, сказавши, секс без зобов'язань. Але ж знову повторюсь – я не курва, щоби користувалися мною. Звісно, як кожній жінці хотілося мати інтим, але ж не з першим зустрічним. Були екземплярчики різні: й інтелігенті і горили, які злізли з пальми. Мене ж цікавили люди хоч з сяким-таким інтелектом. І я таки знайшла своє кохання. Хай запізно. Після сорока років. Та проте…

Віктор же виявився мужчиною, як на мене, найвищого ґатунку. Це засвідчив й інший мій чоловік – Макс. Вони, обидва мої чоловіки, швидко порозумілися й швидко знайшли спільну мову. І тільки тепер на горизонті нашого спільного життя з'явилася Саша, про яку я цього ранку почула.
Ранок цей дивував мене. І ці дива лилися як з рогу достатку. Несподіванкою для мене став телефонний дзвінок з невідомого номеру.
— Алло! Хто це? – спитала я.
На зворотному боці чую майже дитяче схлипування. У голові чомусь крутиться здогадка, що то Саша.
— Саша, щось сталося… – спитала я, – з Максом?
— Так, так!.. — чую вперше голос дівчини. — Він, він...
— Давай їдь до нас. Знаєш адресу?
— Так! Знаю...
— Ну, то я чекаю. Поки ми не роз'їхалися по роботах: я і мій чоловік. Давай швиденько, дитино, — сказала я.
За півгодини Саша була стояла біля ганку нашого будинку. Ця дівчина мені здалася знайомою, хоч я її бачила чи не вперше. Маленька така з виду. Непоказна. У червоній шапочці. Й блакитній куртці. У руках вона тримала дві сумки. Одна з них прямокутна, схожа на ліжко від дитячої коляски. Я впустила дівчину до будинку. З сумки почувся дитячий плач. Дівчина поставила своє «багатство» на підлогу. Та заходилася скидати старі кросівки в коридорі.
— Ти що, хочеш застудити дитя? Протяги… – спитала неочікувано для себе я. – Неси до кімнати. Напевно, зголодніла дитина твоя.
Дівчина продовжувала розшнуровувати кросівки. Не дочекавшись дівчини, моя рука простяглася до сумки. Я швиденько перенесла обидві поклажі до зали. За мною, наче качечка прослідувала й Саша. Я розстібнула блискавку на сумці, звідкіля на мене зиркнули очі Макса. Я здогадалася, що…
— Розказуй про Макса, — сказала я.
На щоках у дівчини заблищали сльози.
— Він, він… — почула від неї.
— Ну, кажи вже. Не томи душу. Що з ним.
— Він пішов до армії сьогодні… А в нас Єгорка ще малий…
— Та я зрозуміла, що це робота його, — показала поглядом на малого.
— Він боявся, Ксеніє Вікентіївно, признатися вам, що ми… що народився Єгорка.
— Та, ладно, боявся… — сердито мовила я. – Він нічого ніколи не боявся. А тут забоявся…
Я хотіла ще щось додати. Та проте з ридикюлю почувся дзвінок мобільного телефону. Я підняла слухавку. «На проводі» моя Натаха, подруга. Я в неї підпрацьовувала бухгалтером.
— Ксюшо, ти де зараз? — спитала вона.
— Я сьогодні на роботі, напевно, не буду. У мене вдома НП. Завтра приїду, розкажу.
— Та можеш сьогодні відпочивати. Ти, власне, зараз сидиш, чи стоїш.
— Стою!
— То сядь. Тут прийшли твої аналізи з лабораторії. Подружко, ти у цікавому становищі. Що робитимеш? Народжуватимеш? Чи?..
— А що порадиш?..
— Ну, не знаю, стара. Вирішуй сама!..
— Мама моя завжди казала, що я авантюристка. А я таки така. І не більше і не менше. То буду йти…
— Ой, Ксю, ти дурна, — мовила Натаха, коли я ще поділилася з нею про Макса і Сашу. – Але я тобі заздрю. Заздрю твоєму щастю…

Цей день завершувався опівночі не кавою, як завжди, а гербатою, звареною на моє прохання Віктором. Він тримав Єгорку на руках. А у телевізорі мій улюблений Олександр Пономарьов з піснею «З ранку до ночі…» А Саша ж, щаслива й така гарненька, говорила з Максом й посміхалася. Син вибрав вільну хвилину саме зараз. «Тепер у мене троє чоловіків, — подумалося мені. – Віктор, Макс і Єгорка. Сподіваюся, що на такій божественній цифрі й залишиться така кількість…

— Я провела поглядом по своїй статурі, животі. – Сподіваюся…».


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/