За віком вони — хлопці, за суттю — справжні чоловіки, відважні воїни.
Їм лише трохи за 20, а вони вже командують взводами й ротами на передових позиціях, приймають рішення, від яких залежать життя багатьох людей. Вони мають у підпорядкуванні десятки бійців різного віку, кожен з яких зі своїм характером, життєвими обставинами, досвідом… Попри юний вік, вони вже добре роздивилися обличчя війни і навчилися перемагати.
Підполковник Сергій Собко, Герой України, командир бригади:
— Українська армія оновлюється молодими бойовими кадрами. Запам’ятайте ці обличчя. У майбутньому вони командуватимуть батальйонами та бригадами. Молоді командири нині, як ніколи, потрібні армії. Вони відважні й розумні, вони ті, що наближають нашу перемогу. Колись у мирний час їхню тактику бою вивчатимуть у військових підручниках. Саме ці люди нині творять історію. Так, комусь із них не вистачає досвіду, хтось має певні прогалини в навчанні, але справжніми командирами вони стали тут, на фронті.
Капітан Іван Басич:
— «Град» залетів у бліндаж, Досі дивуюся, як ми всі вижили.
Зв’язатися з командиром роти Іваном Басичем — іще той квест. «Абонент поза зоною…» — практично постійно лунало в слухавці. «У нас спекотно, пізніше наберу», — іноді встигав відповісти чоловік. «Хлопці на позиціях», — терпляче пояснював надокучливій журналістці командир бригади. Тож коли задзвонив уже вивчений на той час напам’ять номер капітана, не повірила власним очам.
— У мене лише кілька хвилин. Можливо, пізніше зв’яжемося?
— Пізніше — ну ніяк. До завтра треба вже здати матеріал.
— А мені треба країну захищати. Уже зараз. Та й не звик я вихвалятися.
Ми й справді починаємо розмову з лаконічних фраз. «Скільки я на фронті? Четвертий рік…» Поступово Іван починає розповідати про героїчних підлеглих, два поранення, успішне виведення взводу з Дебальцевого, друзів із війни… Командир лише кілька років тому закінчив Національну академію сухопутних військ, він — ровесник незалежності, та вже бачив стільки, що про його подвиги, мабуть, можна було б написати не одну книжку.
— Перше поранення я дістав у районі Станиці Луганської. На той час там були потужні обстріли, відпочити вдавалося лише по дві-три години на день. Учитися воювати доводилося швидко. Коли під час бою я зазнав поранення руки й ноги, навіть не йшлося про те, щоб піти з передової. «Підлатався» швиденько на місці, та й у бій. Як людей залишити? Але справжнім бойовим хрещенням я вважаю луганський аеропорт. Обстріли не вщухали, нас накривали «Градами», ми були в цілковитому оточенні ворога, тоді й згоріла моя БМП. До того ж обстріли мали не хаотичний характер, а точковий і прицільний. Бойовики не шкодували споруд аеропорту, їх зрівнювали із землею всім, чим можна. «Гради», «Смерчі», ствольна арта, «Піони». Під Луганськом я й дістав друге поранення. Тоді нас обстріляли «Градами». Я був у бліндажі разом із двома побратимами, один зі снарядів залетів просто до нас. Досі дивуюся, як ми всі вижили. Як і після першого поранення, не хотів у госпіталь, забрали фактично силоміць, — пригадує офіцер.
Підлікувавшись після поранення, Басич вирушив у Дебальцеве. Там він пробув чотири місяці під майже щоденним вогнем. Тоді загинули десятки бійців бригади. Молодий командир зізнається: пройшли всі кола пекла.
— Ішов один великий бій, який не зупинявся ні вдень ні вночі. Тоді проти нас воювали російські регулярні війська. Це були контактні бої, відстань між противниками іноді сягала лише 20 м. Прямі влучання, розкидані тіла, дуже страшна картина. Уночі не було світла, а обстріли тривали так само. Назавжди закарбувався в пам’яті вихід із Дебальцевого. Усе було за принципом «пощастило або не пощастило». Я пишаюсь тим, що весь мій взвод, усі 43 людини вийшли живими. Страшенно переживав за кожного з них, — каже він. Уже понад рік Іван — командир роти:
— За мною — підлеглі, деякі — мої однолітки, але переважна більшість — чоловіки солідного віку. І тут важливо не виказати свою нерішучість або ще гірше — розгубленість під час прийняття бойових рішень. Та, якщо чесно, мені нескладно, адже всі підлеглі відповідальні, поважають мене як командира, і це надихає.
Лейтенант Віталій Невінський:
— «Ми вчилися не за методичками сорокарічної давності, а аналізували конкретні бойові операції в районі АТО.
Віталій, який нині є командиром взводу на одній із передових позицій, лише кілька місяців тому закінчив Національну академію сухопутних військ. Відмінникові навчання щойно виповнився 21 рік, та він уже брав участь у боях, виконував обов’язки командира роти, і його поважають підлеглі. Каже, що найважче в роботі командира — приймати рішення. Та в академії до цього готували.
— Уже під час навчання я розумів, що доведеться воювати, а не сидіти в кабінеті, — пояснює Віталій, — тож до занять ставився максимально відповідально. Можу сказати, що це дуже допомогло, і військова освіта у нас справді добра. Ми вчилися не за методичками сорокарічної давності, а аналізували конкретні бойові операції в районі АТО. Детально вивчали дії як наших армійців, так і ворога. Насправді всі ці моменти осідають в голові і стають у пригоді.
Молодий командир розповідає, що справжнє бойове хрещення в нього було минулого місяця. Тоді офіцер залишився за командира роти, і почалося… Три дні цілодобових обстрілів, один боєць загинув від кулі снайпера, а керувати боєм довелося вчорашньому курсантові.
— Одразу зрозумів, що головне тримати себе в руках і просто робити свою роботу, — говорить лейтенант. — Атаку ми відбили, противник із втратами відступив, а це найголовніше. Звісно, практично всі мої підлеглі старші за віком, та й досвіду у них не бракує. Тож я постійно спілкуюся з побратимами, які пройшли важкі бої, багато навчився в командира роти.
Сержант Владислав Жовтані:
— За півгодини прилетіло 48 снарядів
— Заїхали в район Горлівки. Дивимося: яка ж гарна природа! Красива лісопосадка… А незабаром — розпочалось: за півгодини прилетіло 48 снарядів. Звісно, від посадки нічого не залишилося — наполовину зрізані дерева, і земля у вирвах… Хоч я вже багато бачив за останні три роки, це було страшно. «Зеленка», яка ще мить тому була укриттям, перетворюється на пекло, — пригадує 23-річний сержант Владислав Жовтані своє бойове хрещення на посаді командира взводу.
Практично всі снаряди падали біля його спостережного пункту. Тим часом Владислав стояв на сходах і керував боєм. Але ж вистояли, не покинули позиції.
— Після того, як відносно стихло, бігав по бліндажах, перевіряв, чи все добре. Адже зв’язок перебило, і деякі бійці почали панікувати. На щастя, уже за кілька годин зв’язок було налагоджено, обійшлося без загиблих і поранених. Я відповідаю за кожного. У підпорядкуванні люди різні, як за віком, так і бойовим досвідом, — каже він.
Владиславу — лише 23, та його фронтовий досвід вражає. Перший бій молодого командира був під Металістом улітку 2014-го. Він зізнається: до цього не усвідомлював, що таке справжня війна.
— Отримали наказ блокувати Металіст, передмістя Луганська, — розповідає Владислав. — Та під час руху колони потрапили в засідку бойовиків, почався бій. Відбилися. Тільки-но дістались потрібного місця, почався новий бій, який тривав кілька годин. На той час відстань до ворога становила не більше як двісті метрів. На жаль, не обійшлося без втрат. П’ятеро хлопців зазнали поранень, троє потрапили в полон, троє загинули. Але нам удалося відтіснити противника. Паралельно ми ще й надавали допомогу пораненим, адже вивезти їх не мали жодної змоги. Пам’ятаю, як колов знеболювальні побратимам, навколо свистіли кулі, я намагався не думати, що полягли товариші…
Він брав участь і в прориві ворожого кільця оточення луганського аеропорту. Тоді всі підходи до нього контролювали бойовики. Виїхали колоною з десяти машин, а до місця призначення дісталася тільки половина з них.
— Ми опинилися в оточенні. Цілодобово тривали бої, закінчувалося продовольство, боєприпаси… Спали по дві години на добу. Через деякий час ми пішли на схід від аеропорту. З боку Російської Федерації нас обстрілювали «Ураганами», «Градами». Вогонь одночасно вели з дев’яти машин, відповідно, вони накривали величезну площу. Пізніше вирушили в Дебальцеве, де спочатку бої точилися лише вночі, а потім перетворились на цілодобове поливання з усіх калібрів. Виходили з Дебальцевого вночі, рухались до четвертої години ранку, хоча на автомобілі ту відстань можна було проїхати за десять хвилин. Непросто було й в Красногорівці: постійно били ворожі міномети, були поранені, загиблі, — згадує Владислав.
Командир розповідає: не раз переконувався, що народився в сорочці. Бувало, що стрибав з машини, а за п’ять сантиметрів від ноги — розтяжка. Якби стрибнув прудкіше, то невідомо, чим би все закінчилося.
А ще якось піднімав бруса, а куля прилетіла якраз у нього. А летіла в голову…
— От як після цього не вірити у вищі сили? — запитує Владислав.
Плани на майбутнє у нього великі: наступного року вступити до львівської академії, отримати офіцерське звання і рухатися до нових зірочок.
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ
«Народна армія»
