Біла хата.Театр однієї родини

Рік тому на третьому поверсі Першого українського театру для дітей та юнацтва з’явилась «кишенькова сцена», на якій ставили моновиставу «Одкровення Іванки» за твором Марії Матіос «Черевички Божої Матері».

Раніше на цьому місці був звичайний робочий кабінет, який завдяки переселенцям з Донбасу Ользі та Євгенові Чистоклєтовим перетворився на ще один «театр у театрі». Невеличке приміщення було розраховано на тридцять місць, але на виставу прийшло подивитись вдвічі більше людей. Цей проект починався як робота камерного театру «Жуки». Пізніше виставу взяли до репертуару Першого українського театру для дітей та юнацтва.

«Жуки». Ті, що «Beatles»

Театр «Жуки» в Донецьку з'явився 1989 року. Його створив Євген Чистоклєтов зі своїми друзями, а Ольга відповідала за все: звук, світло, костюми, реквізити, квитки. «Євген вважає, що «Beatles» – геніальна група. Не тільки через музику: кожен учасник був унікальною особистістю, втім, їм удавалось творити разом. Дехто не знає, що «Жуки» – це від «Beatles», і думає, що це якийсь дитячий театр», – сміючись, розповідає Ольга.

Розмовляємо з Ольгою спочатку без Євгена. Він має підійти трохи пізніше, тому є час спитати про щось більш особисте.

«Мій шлях до театру – дивна річ. Взагалі я пішла вчитись на біолога. Була не впевнена в собі, вважала, що буде дуже складно вступити до театрального інституту, пройти конкурс», – починає свою розповідь Ольга. Жінці завжди подобалось перебувати в епіцентрі подій. Навчаючись у школі, вона часто була ініціатором шкільних заходів – кажуть, виходило цікаво.

Після школи вирішила стати викладачем. «Хотіла, щоб у мене був свій клас, свої діти, з якими я могла б робити щось креативне. Обрала біологію, бо мені підходили іспити з цього напрямку», – пояснює свій професійний вибір.

В Ольги своя життєва філософія. Вона вважає, що життя веде людей у потрібному напрямкові: досить лишень відчути, зробити свій вибір і рухатись. Так життя подарувало Ользі знайомство з Євгеном, коли вона навчалася на третьому курсі. А після занять в університеті підробляла прибиральницею в драмтеатрі, відповідала за репетиційні кімнати. Євген тоді працював у театрі актором.

«Женя приїхав у Донецьк після навчання в Ленінграді такий молодий, амбітний. Він залучав до репетицій у театрі вуличних брейкдансерів, бо ніхто, крім них, не міг показати їхні особливі трюки. Я тоді відчула, що театр – це певні складнощі, закони, умовності», – розповідає Ольга. Вони познайомились у січні 1987 року, а вже за п'ять місяців одружилися. Євген одразу наголосив, що робота завжди буде на першому місці.

Театр є справою живою, акторський склад у таких колективах, як «Жуки», рідко буває стабільним. Настав час, коли Євген вирішив ставити «Маленького принца» – а кандидата на головну роль немає. Тоді разом з Чистоклєтовими залишилась тільки актриса з театру ляльок. Згодом до них ще приєдналась дівчина, яка допомагала з музикою й світлом. Втім, акторів не вистачало. І Євген доручив Маленьким принцом стати Ользі. Вона переймалась, боялася, що не впорається, але врешті погодилась. Так почалась її акторська кар'єра.

Матеріал, з яким працював театр, обирав Євген. Коли пропонував класичні тексти, він хотів не просто їх осучаснювати, колектив натомість мав переосмислювати все, знайомлячи з виставою. Згодом у театрі запрацювала своя студія, й молоді актори почали вже влаштовувати покази самостійних робіт. Якщо тема «зачіпала», то працювали над нею й далі. Так у «Жуках» з'явилась вистава за мотивами творчості Сергія Жадана, яку поставив Євген, – «Anarchy in the Ukr».

«Такою була перша спроба роботи з українською літературою. Це було за часів Януковича. І в Жадана був чудовий фрагмент про президента», – говорить Ольга. На її думку, цей письменник добре знає й відчуває Донбас, його людей. Саме тому вистава знайшла свого глядача. І це було задовго до Майдану.

Ви читаєте восьму публікацію з нового проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика, (м. Київ) за підтримки «Інтерньюз – Європа» через «Інтерньюз Нетворк». Інформація про другий проект та посилання на попередні п`ятнадцять публікацій з першого проекту «Знедолені? Нездоланні!» вміщуються ТУТ.

Згадуючи про ті часи, вона не втримується й цитує уривок з постановки: «Мережа контролюється, вибори куплені, демократія мертва, парламент куплений, президент куплений – у тебе немає президента! праві куплені – в країні немає нормальних правих! петиції проплачені, губернатор куплений, твій кандидат куплений – ти знаєш, кому продався твій кандидат?!»

Тої миті, коли Ольга закінчила цитувати Жадана, у вікно постукав чоловік, високий на зріст, з довгим сивим волоссям. Євген одразу з порога з усмішкою застерігає: «А ви вже поспілкувались? Сподіваюсь, не запитували її про політику? Бо тільки-но про це заходить, Оля стає дуже пафосною й багато говорить». Дізнавшись, що в розмові йшлося про «Жуків», Євген трохи засмутився. Йому боляче згадувати про минуле в Донецьку. Настрій змінюється, коли цікавлюся про «Beatles».

«Я вважаю себе старим бітломаном. Може надихати музика, а може й усе, що завгодно: жіноча краса, якась цікава людина. У мене найважливішою була музика, вже після неї драматургія й усе інше», – розповідає Євген. Він зауважує, що не звертав уваги на думку того, кому назва «Жуки» здавалась кумедною: «Хтось може сміятись, почувши назву «Ліхтарик» або «Етюд». А всі оці «імені когось» – так само смішно, бо дуже пафосно. Вирішили, щоб назва була короткою й приємною нам».

Євген на сцені в театрі завжди намагався робити те, що йому подобалось. Це добре видно з експериментів, які він показав у Донецьку у виставах за творами Миколи Гоголя. Проте після кожної постановки йому здавалося, що він недостатньо зрозумів Гоголя. Режисер наполягав, що треба зробити ще потужніше, краще, з іншого боку підійти до втілення гоголівських образів. Його метод – постійно перебувати на шляху пізнання чогось. Євген не вірить, що в театрі можна щось цілковито збагнути й просто зупинитися. Для нього це було б не цікаво.

Війна. Переїзд. Перший Український

Вперше у Львові подружжя Чистоклєтових було ще двадцять років тому під час фестивалю «Золотий Лев». Їм сподобалось це місто. Євген розповідає, що навіть виникали думки про переїзд, але, мабуть, вони так і не наважилися б це зробити, якби не війна. «Якщо ми відчували, що в Донецьку є що робити, то все відкладали в далекий кут. Я живу за правилом, що не треба намагатися силою змінити щось: слід просто йти тим шляхом, який вказує життя», – впевнений режисер.

Останній театральний проект Чистоклєтових на малій батьківщині був у Донецькому обласному російському театрі юного глядача (Макіївка). Їм задається, що вони були першими, хто створив там виставу українською мовою. Євген тоді запропонував спектакль-інсталяцію «Від Шевченка до Стуса». Чотири постановки мали охопити творчість чотирьох поетів: Шевченка, Стуса, Хвильового й Василя Рубана. Прем'єра відбулася в квітні 2014 року, коли Росія вже анексувала Крим та активно підігрівала сепаратистські настрої на сході Донецької та Луганської областей. Перед кожним спектаклем Євген виходив до глядачів і намагався донести до них свою громадянську позицію: говорив про те, що відбувається в Україні. Встигли зіграти тільки п'ять вистав. Потім керівництво театру в Макіївці стало «обережнішим», і подружжю довелось покинути ту сцену. Тепер цей театр перейменовано на «Донецкий республиканский академический театр юного зрителя».

Подружжя тривалий час робило ремонт у своїй донецькій квартирі, а коли завершили – мусили все покинути. Євген поїхав першим у червні 2014 року. Ольга певний час вагалась. Тоді вона, звісно, бачила, що жити в Донецьку стало небезпечно, лякали всі звуки, навіть

гавкіт собак на автостанції. Їй було боляче відчувати, що деякі донецькі знайомі обрали протилежну політичну позицію. Втім, покинути рідне місто жінка все одно відмовлялась, поки у Львові не було бодай якогось житла та роботи. «Євген прийняв це рішення легше й швидше за мене. Я залишалася працювати, сподіваючись, що все владнається. Після того, як звільнили Слов'янськ, а бойовики зайшли в Донецьк, я почала по-справжньому хвилюватися, що може щось піти не так», – згадує Ольга про непросте рішення покинути рідний дім. Вона його прийняла в жовтні. Доти продовжувала працювати в одному з донецьких палаців культури. Акторка почувалася самотньою: багатьом працівникам, керівникам заслужених колективів було байдуже, який репертуар виконувати; вони спокійно перейшли з української на російську, «вдягли кокошники».

Євген сприйняв переїзд як випробування, а не як трагедію. Для таких моментів у нього теж є своя філософія: «В житті мають бути такі іспити. Ти починаєш інакше ставитись до якихось речей, цінностей. Змінюється твоє ставлення до людей, яких називав друзями. Суспільство в історичному контексті перевіряється такими ситуаціями».

Євген з 1995 року відмовився від державних театрів, у двох з яких був провідним актором. Потім усе робив самостійно, тільки за своїм планом. Після переїзду йому довелось звикати й пристосовуватись до нового колективу, а також до внутрішніх театральних законів Першого українського театру для дітей та юнацтва. Однак і в цьому Євген не вбачав жодної трагедійності: «Звісно, як професіонал я мушу вміти працювати з різними людьми, а не тільки з тими, кого обираю. Тут інший колектив, інші закони. Вважаю, що люди мають змінюватись, переходити на інше місце, інший рівень. Це як нова кров. Врешті все склалося гарно. Різниці в роботі з партнерами не бачу. І там, і там є люди, які тебе підтримують, стоять поруч. Все залежить від обставин, від тебе самого».

Чистоклєтови після переїзду швидко збагнули, що «Жуки» у Львові не мають свого глядача. В Донецьку була своя чимала аудиторія – студенти, молода інтелігенція, що цікавилися репертуаром саме цього театру, стежили за прем’єрами, готові були їхати на далекий край міста, щоб побачити виставу. На заході вони були новими людьми…

Ольга згадує, що процес єднання її чоловіка з новим колективом відбувався «поступово й делікатно». Нарешті в березні 2016 року Євген разом з акторами Першого українського театру для дітей та юнацтва поставив спектакль на великій сцені театру. Це була вистава «DOGS» за мотивами повісті Костянтина Сергієнка «До побачення, Яре!». Головні герої постановки – безпритульні собаки. Вони голодні й не мають даху над головою. Але пси не жаліються й не скиглять, бо горді та вільні. Втім, усім їм до нестями хочеться знайти Свою Людину. Не господаря, чи власника, а Людину-друга. Вистава радше не про безпритульних тварин, а про пошуки людьми добра та своїх «дверцят до щастя».

У шуканні таких «дверцят» у Львові подружжя мало подолати фінансові негаразди. Спочатку родина винаймала невелику кімнатку в приватному будинку на другому поверсі. Кращого вони не могли собі дозволити. Щоб трохи заощадити, доводилось навіть досить далеко пішки ходити на роботу. Маленької зарплати стало зовсім не вистачати, коли підвищилась вартість оренди житла. До того ж віконце кімнатки Чистоклєтових виходило на північ, тому до їхнього помешкання майже ніколи не заглядало сонце, що викликало в Ольги депресію та змусило подружжя згодом переїхати.

За два роки життя у Львові подружжя помітило, що львів'яни дуже обережні. Також вони прискіпливо придивляються до всього нового: «Тут знайти роботу не так просто для будь-кого. А я ще й переселенка. Нині працюю педагогом-організатором – з дітьми, займаюсь театром. Згадала, що саме про таке я й мріяла в школі. Нарешті це вдалось», – ділиться враженнями Ольга.

Агресія й окупація, які змінили долю

З від’їздом з рідного міста світ Чистоклєтових змінився: вони перервали зв'язки майже зі всіма колишніми друзями та колегами, які вирішили залишитися в Донецьку, почали переосмислювати деякі свої вистави, зіставляючи їх з війною на сході України, а також свідомо перейшли на українську мову в повсякденному спілкуванні.

Після вистав львівські глядачі неодноразово запитували Ольгу: «А як це ви говорите українською? Де ви її так вивчили?» Це питання справді виявилось важливим для жінки. Раніше, в 90-х роках, коли Ольга та Євген їздили на Західну Україну, переважно україномовну, то спілкувалися звичною російською. Пояснювали це тим, що так склалось історично: «Мої батьки розмовляли російською, і я розмовляю все життя російською». Тоді їм здавалось, що на сході має змінитися ще кілька поколінь, поки населення міст стане україномовним.

«Тепер я усвідомлюю, що українцям треба радикально переходити на українську. Коли я говорю російською, то в мене таке відчуття, що мене хтось там хоче захистити. Я привезла дивні враження з Вінниці – це п'ять годин від Львова, а там дуже багато містян розмовляють російською. Це жах. Раніше я сприймала російську нормально, бо нас ніхто не намагався захищати», – пояснює свою позицію Ольга.

Хоч подружжя доволі швидко вирішило покинути окупований Донецьк і розірвало всі контакти з колегами, які там лишились, Євген і Ольга намагаються нікого не засуджувати. Вони знають напевне, що навіть у тих, хто там через ті чи інші причини залишився, досить різні погляди. Треба бути занадто самовпевненою людиною, щоб вважати, що в цій ситуації все зрозуміло. Втім, спілкуються Чистоклєтови лише з однією подругою, яка лишилась у Донецьку й не підтримує режим. І говорять відверто, що, на їхню думку, держава кинула напризволяще і тих, хто залишився на окупованих територіях, і тих, хто вирішив поїхати звідти на контрольовану частину України.

«Вважаю, що держава залишила нас наодинці з нашими проблемами», – висловлюється Євген. Навіть на тлі його філософії мандрувати за течією річки відчувається образа. «Чому багато хто повернувся на окуповані території? Вони були змушені. Люди просто відчували, що витрачатимуть усі зароблені гроші на оренду квартири. А там у них є житло», – продовжує думку Євгена Ольга. Під час розмови між ними нерідко виникав жвавий діалог, хоча цього разу питання помітно було болючішим.

– Я хочу жити в державі, яку можна вважати своїм другом, або тим, хто не дасть мені в разі чого потонути. А я бачу, що вона нас не підтримує. Можу покладатись тільки на допомогу простих людей, друзів. Здається, що нагорі каста зрадників і казнокрадів.

– Причому невиліковна.

Як і раніше, Чистоклєтови переосмислюють свої вистави. Тільки тепер роблять це, знаючи, що таке війна.

Євген був вражений, коли прочитав «Черевички Божої Матері». Описані в книзі події розгортаються напередодні Другої світової війни, коли відбувалась комунізація Західної України. «Це неймовірно, як Марія Матіос відчула все, що пізніше сталося в країні. Події в книзі дуже перегукуються з тим, що трапляється нині. Гадаю, люди роблять паралелі і в них виникають подібні образи. Звичайно, й у нас теж, бо ми працюємо над матеріалом. Події на сході зачепили мене безпосередньо. Кожен у такому стані, граючи роль, відчуває, як це відгукується в тобі, впливає на те, що ти робиш», – у міркуваннях Ольги проглядає концепція вистави.

Спектакль «Одкровення Іванки» за повістю «Черевички Божої Матері» готувало тільки подружжя Чистоклєтових. Все, зокрема й декорації, їм довелось робити власноруч. І підготування вистави почали з власної ініціативи паралельно з основною роботою Євгена, у вільний час.

Інсценізація висвітлює життя дванадцятирічної Іванки. Дівчинка намагається бути корисною для людей, змінити щось на краще. Найбільше її турбують питання несправедливості життя та ворожість людей одне до одного, а ще одвічна дихотомія добра та зла. Іванка потрапляє в надважкі умови: вона хворіє, її не розуміють батьки, а ще… ще почалась війна.

Це була перша в Ольги моновистава українською. Здається, вона нервувала не менше, ніж за першого виступу на театральній сцені. Пізніше, розповідаючи про цей день, вона згадувала, що вдячна глядачам, акторам і режисерам, які гідно оцінили роботу, а також коректно робили зауваження щодо її вимови.

Спектакль тоді запросили подивитись директора театру. Той, своєю чергою, запропонував показати його художній раді. По тому постановку внесли до репертуару. Важливою для Чистоклєтових була присутність на виставі авторки повісті Марії Матіос, яка прийшла подивитись на театральну роботу разом зі своїм чоловіком. Письменниця подарувала Ользі пишний букет орхідей за талановиту гру.

Ольга зізналася мені, що працювати й жити разом інколи буває непросто, але їм з Євгеном це вдається. «Здається, що якби я займалась не театром, то наш шлюб міг би бути не таким міцним. Спільна робота об’єднує. Завжди вважала, що він знає більше, ніж я, краще відчуває, навіть на інтуїтивному рівні: в нього щодо сцени є правильне внутрішнє відчуття. Звісно ж, була і є довіра. Сім’я, як і театр, не може існувати без довіри», – впевнена вона. Подружжя ніколи не з'ясовує стосунків. Ольга розповідає, що дійшла до цього ще на початку родинного життя, адже спроби з'ясовувати щось тільки більше шкодили. Все має владнатися саме собою, бо це відбувається на якихось зовсім невідомих щаблях. Інколи ліпше промовчати, тим більше, творчі люди бувають надто емоційними.

Родина Чистоклєтових змогла знайти себе на новому місці, хоч і категорично проти означення «успішні переселенці». Вони не сприймають переїзд з рідного міста як трагедію, однак ця травма точно позначилась на поглядах Ольги та Євгена, а також на переосмисленні їхньої роботи в театрі. Для подружжя, яке «слідує за течією», переломний період можна порівняти з порогом річки, що його вдалося подолати, та все ж не зовсім безболісно...

Олексій Коваленко