Усі хлопці, які воюють з російським агресором та його найманцями — справжні герої. Вони показували, без перебільшення, вищий пілотаж. Льотчики могли вночі сісти на будь-який майданчик, байдуже — підготовлений він чи ні, витягнути поранених, максимально швидко і на мінімальних висотах довезти їх до госпіталю. Літали завжди різними маршрутами, аби не підбили. В екіпажів бувало до десяти вильотів на день. Забирали поранених і загиблих, де це тільки було можливо. За весь час не було жодної відмови, навіть якщо ворог був надто близько. Доставляли продукти, воду, працювали в режимі нон-стоп. На відпочинок залишалося по кілька годин на добу...
***
Тоді ж Мі-8, яким командував Володимир Шлюхарчук, «упіймав» 74 кулі, 24 з яких пробили кабіну екіпажу...
— З КП передають, що «Савурку» знову накривають. Є поранені…
— Чую… Кажуть, машиною не довезуть… Треба двох поранених «вертушкою» забрати!
— Збираємося на виліт!
Увечері 7 серпня 2014 року екіпаж Мі-8 під командуванням Володимира Шлюхарчука вилетів до Савур-Могили, хоч усі й розуміли, що перерв між обстрілами там практично немає. Та льотчик у третьому поколінні, нині кавалер ордена «Народний Герой України» був налаштований оптимістично. До того ж він надів свій оберіг — захисний шолом батька — високласного авіатора. Та щасливий кевларовий бронежилет кума-льотчика. Щоправда, плита на спині заважала, тож льотчик її витяг і поклав перед собою. Вертоліт пройшов над українськими позиціями, «привітався» з нашими бійцями. «МіГ-29 збили», — раптово пролунало в ефірі. «Спробуємо ще й льотчика забрати», — вирішив Володимир.
Підлетівши до потрібної точки, льотчики не помітили українських бійців.
— Щось тут не те. Давай правіше 500, бо перестрибнемо через смугу, — сказав Дмитро Арциленко, льотчик-штурман екіпажу.
«Можливо, наші десь ховаються? Може з лісу вибіжать?» — промайнула в командира вертольота думка.
Не заховалися. На той час територію вже захопили російські окупанти. Коли вертоліт завис у повітрі, його почали обстрілювати з великокаліберних кулеметів. Мі-8 «упіймав» 74 кулі, 24 з яких пробили кабіну екіпажу... Одна з куль пройшла через вікно з боку Володимира і… влучила в голову штурману Дмитру. Ще кілька застрягли в пластині, яку Володимир витягнув із бронежилета та поклав перед собою. Інша куля вдарила у бронепластину, зрикошетила і застрягла в батьковому шоломі.
У вертольоті відмовив один із двигунів, з’явилися пробоїни в паливній системі, зник зв’язок. «Певний запас є, можна трохи протягнути», — констатував Володимир і все ж таки вивів техніку з-під обстрілу та знайшов майданчик для посадки... Тільки тоді він помітив, що рука не працює, нога не рухається — сухожилля перебите, навколо калюжі крові. Дивом не втративши свідомість, Володимир успішно посадив вертоліт. Ступивши крок на землю, чоловік тут же впав через різкий біль. Почав перев’язувати ногу, та джгут порвався... До пораненого вже мчав БТР. Командир артилеристів, які базувались неподалік, надав допомогу льотчику не гірше за кваліфікованого медика. Потому рятівник пильніше поглянув на вертолітника.
— Вовко, це ти?
— Ого! А ти що — артилеристом став?
— А то! Не хвилюйся, зроблю все можливе! Я ж перед тобою в боргу!
Володимир пригадує, як років сім тому здавав кров для брата свого товариша. Той мріяв стати льотчиком, але мав викривлену перегородку носа. Під час операції потрібно було переливання крові. Чоловік допоміг, але льотчиком брат товариша так і не став... Але став добрим артилеристом і врятував Володимира.
У мережі Інтернет і зараз не знайдеш жодних подробиць того випадку — лише «сухі» офіційні повідомлення. Та тоді «окопне радіо» рознесло інформацію настільки швидко, що Володимиру навіть не довелося нікому дзвонити. Каже, усі й так про це знали. Дуже хвилювався за штурмана Дмитра, адже в того зовсім маленька донька, лише кілька місяців, та борттехніка, який також зазнав поранення. На жаль, льотчик-штурман помер за п’ять днів, так і не прийшовши до тями. А от борттехніку вдалося відновитися. Наступного року він знову потрапив під обстріл, уже в Краматорську, знову був поранений. Підлікувався і зараз літає.
— Рішення, мабуть, доводилося приймати за секунди? — запитую вертолітника.
— Швидше. Набагато швидше... Миттєво, на рівні інстинкту оцінюється обстановка, приймається рішення, чи зможе вертоліт летіти далі... Так діє абсолютно кожен пілот.
Це була перша тривала ротація Володимира в район АТО. Чоловік тоді щойно повернувся із миротворчої місії в Конго й одразу ж — на фронт.
— Вразило, наскільки зросла майстерність моїх колег. Усі хлопці, з якими працював тоді, — справжні герої. Вони показували, без перебільшення, вищий пілотаж. Льотчики могли вночі сісти на будь-який майданчик, байдуже — підготовлений він чи ні, витягнути поранених, максимально швидко і на мінімальних висотах довезти їх до госпіталю. Літали завжди різними маршрутами, аби не підбили. У нас і в інших екіпажів бувало до десяти вильотів на день. Забирали поранених і загиблих, де це тільки було можливо. За весь час я не чув жодної відмови, навіть якщо ворог був надто близько. Доставляли продукти, воду, працювали в режимі нон-стоп. На відпочинок залишалося по кілька годин на добу.
Чоловік згадує, як йому передали п’ять загиблих і дали вирваний із зошита аркуш з прізвищами.
— Запитав: «Хто є хто?» Мені відповіли, що не знають. Тіла лежали під пекучим сонцем у чорних мішках вже не один день. Цей запах неможливо забути. Він настільки їдкий, що не дає дихати, не те що летіти. Тоді я пригадав, що донька поклала мені мазь «Зірочку» у кишеньку фляги, де зазвичай зберігають таблетки для знезараження води. Казала: «Візьми, знадобиться, як комарики кусатимуть». Ось ця «Зірочка» нас неабияк рятувала. Ми мастили нею над губою, що давало змогу дихати і довозити хлопців.
Льотчик пригадує, як посадив вертоліт у полі, де стояв підрозділ територіальної оборони. Щойно приземлилися, до Володимира підбігли два бійці із зарплатними картками.
— Кажуть мені: «Ти ж будеш на великій землі, зніми всі гроші й купи нам кави та цигарок». Вони бачили мене вперше, на картках була немаленька для них сума... За кілька днів я таки потрапив до Дніпра, придбав їм усе, що просили. А незабаром вдалося залетіти до них із пакунками. Ви навіть не уявляєте, як вони раділи.
Здається, що про авіаційні «пригоди» героя можна написати не одну книгу. Сьогодні важко уявити, що після першого самостійного польоту нащадок висококласних льотчиків спочатку сказав: «Авіація не для мене».
— Це був аероклуб під Харковом, де ми вчилися літати на вертольоті Мі-2. Мені дуже пощастило з льотчиком-інструктором — це був Микола Павлов, тричі чемпіон Радянського Союзу. Пам’ятаю, як я вийшов з вертольота, викрутив футболку від поту і резюмував: «Ні! Не може бути, щоб цією машиною можна було хоч якось керувати. Вона взагалі некерована! Поки не пізно, треба поміняти фах». Та вже за кілька льотних змін кардинально змінив думку. Ви тільки уявіть собі: ти запускаєш вертоліт і все — вище тебе тільки зірки. Дуже допомагали й досі допомагають поради батька. Коли щось не виходило, мені завжди було до кого звернутись, у кого запозичити досвід.
Нині льотчик готує до самостійних польотів курсантів. Зізнається, що не все в них одразу виходить, та випадкових людей в авіації немає.
— У них ще все попереду. Переконаний, що поступово ці «зелені» хлопці стануть справжніми асами, бо очі в них вже зараз світяться.
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ. На першому фото: Володимир Шлюхарчук
