Поки чоловік на війні, Марія Бондаренко разом із сином приділяють увагу пораненим бійцям, які лікуються у Вінниці.
На головній алеї Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону у Вінниці часто можна помітити дитячу коляску, яка більше схожа на візок із супермаркета. На ручці — величезний пакет, наповнений усіляким крамом. У кошику — багато коробок, нагорі — пакунок з одноразовими пелюшками. І серед усього цього мирно спить цілюща «пігулка», яка заряджає позитивом і гарним настроєм поранених бійців — однорічний Матвійко. Керує цим чудернацьким транспортом молода усміхнена жінка
— Ми так завжди гуляємо, — каже Марія Бондаренко. — З листопада минулого року з Матвієм щодня відвідуємо хлопців, які лікуються в шпиталі. Нині хлопці мають і медикаменти, і харчування, і одяг, і засоби реабілітації, не те, що 2014 року, коли я вперше прийшла сюди. Але все це за військовим стандартом, без надмірностей. Адже всім добре відомі військові піжами та халати визначеного зразка... Вони не дуже зручні й не пристосовані для бійців, які мають поранення. Не вистачає також теплих чохлів із металевими кріпленнями, які б зігрівали ноги чи руки. Я вирішила допомогти. Разом із небайдужими майструємо індивідуальний одяг для поранених, шиємо теплі чохли, приносимо питну воду, забезпечуємо хлопців зручними милицями, пригощаємо їх домашніми смаколиками, намагаємось додати комфорту та позитиву. З останнім завданням найкраще справляється Матвійко. Коли він забігає в палату, кожен усміхається й завжди намагається поділитися смачненьким.
Марія з перших днів війни намагалася приєднатись до волонтерського руху. Випадок звів її з військовим медиком. Від нього довідалася, чого найбільше потребують поранені. Спочатку не знала, як правильно підійти до бійців, як розпочати розмову, боялася показати своє співчуття, тому що чоловіки… Намагалась довести, що щиро та безкорисливо хоче їм допомогти. Згодом усе вдалося.
Знайшла в шпиталі однодумців. І не тільки їх. Саме тут Марія зустріла своє кохання. Сергій проходив у госпіталі планове обстеження як військовий. Не міг не допомогти тендітній дівчинці, яка тягла величезну сумку.
— Коли глянув у її темні бездонні очі, відчув: це моє щастя. Раз і назавжди, — розповідає Сергій. — Я знав, кого беру за дружину, тому завжди підтримую Марійку. Я добре знаю, чого варта справжня й щира увага. Зовсім не здивувався, коли кохана сказала, що не може «сидіти в декреті без діла», чекати, коли я повернуся з війни. Адже Матвійко вже «виріс», і вони разом можуть відвідувати поранених хлопців.
Вони не входять до жодної зареєстрованої волонтерської групи. Для них не є важливими офіційні нагороди й подяки. Для них головне, аби хлопцям було краще. Все — за покликом серця, все — від душі.
— Найдорожчий мій оберіг — синьо-жовте сердечко з бісеру, яке мені подарував боєць із позивним «Бісер» ще 2014 року, — розповідає Марія. — Коли опускаються руки й хочеться кинути все, дивлюся на цей оберіг і розумію: не можу собі цього дозволити. Моя улюблена пісня «Ніколи не плач» гурту «Тінь Сонця». От і в житті намагаюся не плакати.
За три роки згуртувалась постійна волонтерська команда. Семеро дівчат тримають на контролі процес одужання поранених бійців, за потреби залучають знайомих і друзів.
— Нещодавно ми допомогли навчитися заново ходити 53-річному бійцю, якого поранення прикувало до ліжка ще з грудня минулого року. Щодня приходили в госпіталь і допомагали Владленові відновлювати втрачені функції організму. Сьогодні він уже самостійно прогулюється відділенням та готується до «виходу в люди», — усміхається Марія. — Мене бійці називають «просто Марія», як у тому мексиканському серіалі. А я до них звертаюся мимоволі «малий». І неважливо, скільки кому років: 20 чи 50. Адже вони, як діти, беззахисні та вразливі. Але й прошу пробачення за це щоразу.
За словами жінки, бійцям досить важко не тільки просити, а й діставати допомогу. Тому що це вони, мужні, сильні та безстрашні, захищають нас од війни, а потрапляючи в госпіталь, потребують нашої опіки.
— За час, поки хлопці перебувають у госпіталі, ми стаємо рідними людьми. Ми знаємо все про їхні родини, про їхні звички та мрії, — каже Марія. — Однак війні, на жаль, не видно кінця. А наші хлопці повертаються на позиції, під ворожі кулі та «Гради», перебувають у постійній небезпеці. І гинуть. Саме так сталося з Сергієм Мокренком із позивним «Крук» із Шацька, що на Волині. У грудні 2016-го, незважаючи на численні осколки по всьому тілу, він заряджав позитивом усе хірургічне відділення. А 28 лютого загинув у бою на Світлодарській дузі… І через те щемить серце та болить душа.
Жінка не перестає дивуватись і захоплюватися щирістю й безкорисливістю звичайних українців. У її скарбничці позитиву — величезна кількість дивовижних історій про добро та людяність.
— Якось ми із синочком стояли в черзі по документи. Попереду нас сивий чоловік радо поступився своїм місцем. А потім, почувши, що я волонтерка, дав 500 гривень на потреби поранених, — захоплено розповідає Марія. — Навіть своє ім’я не назвав… Часто на банківську картку з позначкою «для поранених» надходять гроші від невідомих благодійників. Звичайні люди такі незвичайні!
Наталія ЯРМІЛКО, «Народна армія»
