БАТЬКО МІНОМЕТНИК-КУРСАНТ…
Олександру Карасю 48 років. За його плечима Піски, Донецьке летовище, шахта Бутівка, Світлодарська дуга...
Вечір на Світлодарській дузі. Заваривши каву, Олександр із позивним «Подолянин» готується до чергування. Дзеленькає старенький ТА-57. Чоловік бере слухавку:
— На зв’язку.
Монотонний голос повідомляє:
— Розвідка. До вас ідуть гості: ДРГ, чоловіків зо двадцять.
— Прийняв!
«Подолянин» піднімає хлопців, інструктує і відправляє на точки, «кавування» доведеться відкласти. Знову дзеленчить «тапік», на зв’язку командир:
— При виявленні групи відкривати вогонь на ураження.
Хвилин за двадцять починається… Ворожа артилерія «поливає» українські позиції з крупного калібру. «Мовчимо! Завдання виманити на себе!» Оп, є! Зафіксовано появу незваних гостей. Ворог ще трохи терпить і запускає двох диверсантів у розвідку, які виринають за 150 метрів від нашого снайпера. Постріл! Мінус один. Ще постріл! Мінус два. Російські окупанти хаотично відповідають. Прилітає пара СПГ.
— Криво! — спокійно коментує «Подолянин». — Ну що, покажемо клас? На точку! Ціль! Роботу закінчили! Оце я розумію — чітко і злагоджено! Тепер можна і кави попити. Тільки вже холодної…
Подібних історій в арсеналі молодшого сержанта Олександра Карася надзвичайно багато. Сьогодні чоловік — курсант. Навчається на офіцерських курсах у львівській Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Втім, «Подолянин» — дуже незвичайний курсант. Йому 48. За плечима — Піски, Донецьке летовище, шахта Бутівка, Світлодарська дуга... Командування першою штурмовою ротою ДУК «Правий сектор» і посада начальника штабу батальйону ДУК. Улітку 2016 року Олександр Карась, разом із десятками хлопців, які пішли за своїм незмінним командиром, підписав контракт зі Збройними Силами. Так молодший сержант Карась став командиром мінометної батареї однієї з механізованих бригад. Відтоді він ще ніколи так надовго не залишав передову, навіть поранення в руку й відірваний палець не переконали його лягти у шпиталь, тож вкрай інтенсивне навчання сприймає як перепочинок.
— Підйом о 6-й ранку, зарядка, сніданок і заняття цілий день з перервою на обід. Перед сніданком виходимо з казарми і повертаємось вже після вечері, — ділиться Олександр. — Навчання йде по наростаючій. Теорія, розгортання батарей, робота з артилерійською бусоллю, Д-30 і МТ-12, вивірка прицільних пристроїв, метео... Увечері ледь ноги тягнеш, але відчуваєш задоволення і розумієш, що це — твоє. І хоч я їхав на навчання як у спортивно-оздоровчий профілакторій, розумію, що перейняв дуже багато корисного і потрібного. В принципі, я ніколи не відмовлявся від можливості отримати додаткові знання. До того ж я серйозно налаштований продовжувати службу. Тепер я з армією до кінця!
«Подолянин» пояснює своє бажання вчитись просто. Каже, що у кожному процесі має бути прогрес. Стосується це просте правило і його рішення «легалізуватись». Незвичні до бюрократії представники «Правого сектору» без зайвого галасу і гучних закликів вступили до лав Збройних Сил.
— Це дало можливість створити бойовий підрозділ із вмотивованих бійців, родини яких тепер будуть соціально захищені, та й зарплата «капає». Тепер хлопці можуть вступати до військових вишів і ставати офіцерами. Всі вони вже пройшли бойове хрещення, всі працювали під вогнем ворожих батарей. Вони — не «заробітчани», а воюють за Україну.
Олександр не любить розповідати про фронтові «пригоди». Лиш в уривках розмови, поміж слів вдається «вирвати» чимало неймовірних речей. До прикладу,
нещодавно виявив і знищив спостережний пристрій противника, хитро закріплений на знищеному БТРі. А перед від’їздом на навчання кілька сантиметрів врятували чоловіку життя.
— Стояли з командиром на опорнику, на одній з передових позицій, перевіряли, як укріпились хлопці. Почався обстріл, противник гатив з ДШК. Ми стали за укріпленням із мішків з піском. Відстань між нами була сантиметрів 10–15, не більше. А ворог тим часом насипав все сильніше. І тут одна з куль пробиває два мішки з піском, що прикривали нас попереду, вдаряється об металевий бруствер у нас за спиною і падає під ноги. Піднімаю — ще гаряча! Вона прошмигнула просто між нами — у той проміжок. Якихось кілька сантиметрів вліво чи вправо, і хтось із нас точно зловив би її. Ми ще довго обговорювали цей випадок. І як ця куля могла пробити два мішки?..
За останні три роки у «Подоляна» з’явилось чимало других днів народження, та як би не було важко й небезпечно, чоловік говорить про свою справу з гордістю.
— Взагалі у «мінометки» на передку є два види готовності: «черговий режим» і, власне, «робота». Розрахунки готові по першій команді і вдень, і вночі працювати по заданих цілях. Машини цілодобово на «прогріві». Якщо вороги починають смикатись у бік наших позицій, за дві-три хвилини отримують по зубах.
А ще «Подолянин» пишається єдиним сином, який служить у тій самій бригаді розвідником, і дружиною — відомою волонтеркою з позивним «Подоляночка»…
…А СИН РОЗВІДНИК
— Чому від призову ухиляєтесь? — відпочинок бійця-розвідника перериває несподіваний дзвінок.
— О такої! Я ж ще три роки тому пішов на фронт!
— Та ми ж не проти. А довідка про службу де? Потрібно терміново передати!
І от хоробрий воїн, який у своїх 24 роки пройшов бої в Пісках, Старогнатівці, на шахті Бутівка, у Світлодарську, виходить із бліндажа, вдихає пилюку, бо щойно закінчився обстріл, і ламає голову: «Як же ту кляту довідку передати?» За мить знов щось гупне, та хлопець навіть не здригнеться, бо «хіба ж це гупнуло, от під Донецьком, у чотирнадцятому…»
Андрій Чудновець — син «Подолянина». Разом вони потрапили до лав «Правого сектору», а потім і до Збройних Сил. Андрій служить у розвідці, зокрема займається специфічним напрямом її роботи — безпілотниками. Хлопець може годинами розповідати про те, що дрони — must have сучасної армії.
— На практиці усе виглядає практично так само красиво, як і в теорії, — пояснює Андрій. — І хоч поки що в нашому арсеналі лише простенький квадрокоптер, конкретні результати від його застосування бачимо регулярно. Це і вивчення намірів ворога, і ефективніше знищення техніки ворога. На жаль, у дечому аеророзвідка продовжує нагадувати гурток авіамоделювання, та ситуація серйозно зрушилась. Ось-ось нам обіцяють державні БПЛА.
Хоч хлопець служить не під керівництвом батька, той нерідко рятував його від загибелі.
— Ну, наприклад, у Пісках він мене викликав з будівлі на розмову, а за декілька хвилин почався мінометний обстріл і міна прилетіла якраз у ту кімнату, де я проживав. Подібний випадок був і в Старогнатівці, коли наш взвод втратив чотирьох бійців. Останні три роки взагалі нагадують якийсь концентрат життя, кількість подій за один день цілком можна було б розтягнути на рік…
Паралельно зі службою на передовій, хлопець вчиться на юриста. Та з кожним днем на фронті він все більше переконується у своєму бажанні стати не цивільним юристом, а офіцером-розвідником. Тож з наступного року Андрій планує вступати до військового вишу.
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»
