Пам’ятаю, мені колись розказувала бабуся, що вовкулака — то проклятий відьмою парубок, якого врятувати майже неможливо. Обернеться — і все, уже справжнісінький вовк, тільки з людською душею. Тоді я їй відказував, що треба вбити відьму — і чари зникнуть. Та бабуся лиш сумно посміхалась і хитала головою…
Серед ночі
Незадовго до опівночі я вийшов із хати. Ні, я не грюкав у розпачі дверима й не кричав щось безрозсудне на прощання. Неспішно взув кросівки, накинув на плечі куртку і почимчикував сходами вниз. Цікава сусідка, бабуся з другого поверху, якій о цій порі якраз не спалося, визирнула зі своєї квартири і презирливо кинула мені в спину: «Ото ще п’яниця, не можеш навіть кілька годин витримати без горілки! Розвелося тут…» Та я не звернув на неї уваги, лише приречено зітхнув.
На вулиці було тихо. Ще досі світилися поодинокі ліхтарі, тож я не мав змоги спіткнутися чи заблукати в темноті численних переходів між дворами та будівлями. Із-за хмар визирав Місяць, слугуючи мені надійним провідником, аби я точно дістався до місця призначення. Мене вело якесь інстинктивне відчуття того, що живе в душі кожного вовкулаки. Воно наказувало мені йти — і я підкорявся. Можливо, якщо б я спробував суперечити йому, то вирвався б із полону лихих чар, що зв’язали мене міцними путами безвиході та відчаю. Але я розумів, що моїх сил для цього замало: мені не вистачить ні сміливості, ні впертості, ні волі.
Бабусин вплив
Я йшов і мріяв, що це виявиться лише поганим сном, що я прокинуся вранці та посміюся зі своїх безглуздих страхів. Я відчайдушно цього хотів, але ноги продовжували робити все нові й нові кроки, наближаючись до неминучої долі. Пам’ятаю, мені колись розказувала бабуся, що вовкулака — то проклятий відьмою парубок, якого врятувати майже неможливо. Обернеться — і все, уже справжнісінький вовк, тільки з людською душею. Тоді я їй відказував, що треба вбити відьму — і чари зникнуть. Та бабуся лиш сумно посміхалась і хитала головою. Дійсно, якби ту відьму так легко було знищити, то я не прямував би зараз назустріч невідомому.
Та й чи існує відьма? Я досі не розумію, як став вовкулакою. Просто в один момент відчув, що не такий, як усі. Не лунало ніяких проклять чи бурмотання химерних заклинань, що вже й казати про магічне зілля. Десять днів я мучився, чекаючи повного Місяця, божеволів і знову приходив до тями. Мати мовчала і сумно споглядала мої страждання, напевно, списавши все на якусь тяжку хворобу чи сезонну депресію. Лише дивувалася, чому я раптом відмовився їсти виделкою та ложкою (які, на превеликий мій жаль, були срібними), надаючи перевагу рідкому супу, який так просто пити прямо з чашки.
Єдину ікону мати тримала лише в своїй кімнаті, а хрестик я скинув одразу ж, коли відчув у собі раптову зміну. На грудях і долоні від святої речі залишився шрам, наче від опіку. Та й відчуття в той момент були такі, начебто я доторкнувся до розпеченого заліза. Тому я одразу ж відкинув намір піти до церкви і благати там про допомогу в Бога. Здавалося, ворота Раю закрилися для мене назавжди.
Поки я думав про божевілля останніх днів, якимось чином опинився за містом. Було ще видні близькі вогні магазинів та вікон будинків, що ніби проводжали мене, підбадьорюючи тим заспокійливим світлом. Та я йшов усе далі й далі, аж поки вони не перетворилися у далекі цятки на фоні нічного неба.
Неземне відчуття
А за містом було гарно. Ніякого тобі диму від машин чи смороду сміття, одноманітний сірий асфальт змінила висока дикоросла трава, яка лоскотала мої ноги навіть крізь одяг. Приємно було слухати свої кроки, ступаючи на цей природний м’який настил. А небо! Боже, які там зорі! Цю красу неможливо передати жодними словами, жодною найгеніальнішою картиною. Диво — так називали колись небесне склепіння наші предки. І справді, яке то диво! Воно зачаровувало і поглинало мою душу разом зі всіма печалями й радощами, залишаючи на серці якийсь неймовірний спокій. І я вже не боявся, бо весь мій страх забрало оте вічне диво.
Нарешті з’явився Місяць. Він кликав мене і сотні таких, як я, лагідно, але твердо вмовляв приєднатися до містичного таїнства. І я, як і сотні інших, приставав на його угоду, випускав на волю древні інстинкти, що були приречені спати всередині людей, доки Місяць не розбудить їх. Я майже не відчував, як покривався шерстю, як обличчя моє видовжувалося, а на кінцівках виростали звірині пазурі. Я дивився в небо й завивав від насолоди, співаючи пісню нарешті вільного вовка.
Інстинкти
Мене переповнювала сила, і я кинувся шалено бігти, напуваючись запахом ночі, ночі вовкулаки. Як мале щеня, я висолопив язика і, не спиняючись, ковтав нічних метеликів, загрозливо гарчав, щоб усім було чутно про моє прибуття. Не знаю, скільки я отак біг, але одного разу ледве не потрапив під машину. Автівка різко загальмувала, а потім із салону вибігла перелякана дівчина, шукаючи, кого ж вона збила. Наткнувшись на мої хижі очі, дівчина здивувалась, але ні краплі не перелякалася. Вона обережно наблизилась і простягнула до моєї голови руку. Зацікавлений, я не відвернувся і дав себе погладити. Дівчина тільки вибачливо прошепотіла: «Хороший вовк, хороший». А після спокійно повернулася до машини й поїхала собі далі. Та і я не залишився стояти на місці.
Зі зграєю я зустрівся вже згодом, коли минув десятки темних лісів і вдвічі більше безмежних степів. Вовки бігли нескінченним потоком, наче бурхлива ріка з сірої шерсті. Мені залишалося або приєднатися, або лишитися в стороні. Тож я обрав перше.
Це була справді ніч вовкулаки! Ніяких обмежень чи перешкод, лише неспинний біг як гімн свободі й волі живої душі. Мене охопило почуття, ніби це і є справжнє життя, а минуле — то просто існування, нереальне і беззмістовне. Ми ні на хвильку не спинялися, аби ритуал ніколи не закінчувався. Ніхто ні з ким не розмовляв, але всі чудово розуміли один одного: одна душа — на всіх, одна мета — на всіх і одна свобода — на всіх. Зграю складали тисячі вовків, і кожен із них був тією зграєю.
Та ось ніч змінилась світанком. Хотілося б бігти так вічно, але зграя зупинилась, а перед нею з’явився якийсь чоловік. Він був схожий на привида, але посміхався так щиро і лагідно, що його цілком можна було прийняти за звичайну людину. Чоловік підходив до кожного вовка, частував шматочком м’яса зі своєї торбинки і щось шепотів на вухо. А інші тим часом терпляче чекали своєї черги і мовчки спостерігали за кожним його рухом. Скоро він підійшов і до мене. Журливо провів рукою по моїй голові й спитав:
— Перший раз тут, так?
Я ствердно подивився йому в очі, і дивний чоловік зрозумів.
— То як тобі тут? Ти можеш залишитися зі зграєю назавжди, а можеш повернутися назад. Вирішувати тобі, проте ти маєш лише один шанс і тільки зараз.
«Вовки — моя сім’я»
Я подумав, що непогано було б продовжувати так жити, впиватися свободою і віками перебувати в неспинному русі. Я мало не погодився, але тут мені згадалася та дівчина і її слова: «Хороший вовк, хороший». Я раптово відчув, як мені не вистачає того жалісного погляду, того тихого шепоту і її лагідної руки. Тож рішення було прийняте не на користь зграї. І чоловік це також зрозумів. Він вдоволено поплескав мене по спині — і я не зчувся, як знову став людиною.
— Вовкулакою може стати кожен, — сказав він мені на прощання, — а от обернутися назад на людину — одиниці. Тож пишайся тим, що ти — людина, і ніколи не забувай про те, що трапилося з тобою. Віднині душа твоя вільна, вовче.
— Хто ви? — спитав я перед тим, як чоловік зібрався іти.
— Просто людина, — відповів той. — Колись мене звали Юрієм, тепер же я лише один із них, — сказав, кивнувши на вовків. — Вони — моя сім’я, моя душа і все моє життя.
Сказав і щез. Зникла і зграя, наче розтанула на світанковому сонці. А я з подивом помітив, що стою біля свого міста, де загораються ранкові вогники. Трохи потупцявши на місці, попрямував уперед, додому. Більше вовки мене не тривожили, а інстинкти міцно спали. Але кожного повного Місяця я не міг знайти собі місця і все видивлявся з вікна своєї квартири, намагаючись побачити зграю. Звісно, це марна річ, проте я продовжую виглядати її і зараз.
Оксана ПРОНЬКО, м. Чернігів
