Незабаром усі ринуться на свої дачі. Тож днями мені пригадалася поїздка в електричці минулорічної давності.
Ця поїздка й навіяла мені думку поділитися своїми черговими роздумами.
Так що – поїхали.
А поїздка почалась із скандалу. Переді мною в касу жіночка дала 100 грн. на квиток, а касир їй повернула гроші, сказавши, що у неї немає здачі. Жінка запитала, а як їй їхати. Касир показала коробочку з грішми і там дійсно не було грошей (практично всі хто оформляв квитки були пенсіонерами, а їм проїзд безкоштовний). На вході на платформу я попробував пояснити чому жінка без квитка, але там порекомендували їй вийти в місто і розміняти гроші. Чи поїхала вона, чи ні, мені не відомо. Але я побачив нашу реальність і собаче, а не людське, «поніманіє» ситуації, в яку попала ця жіночка.
Поки чекав електричку, то встиг почути консультацію однієї жіночки, яка стояла ще з двома такими ж пенсіонерками, як треба правильно садити картоплю. Так що гарний досвід цієї говірливої жіночки може стане в нагоді.
Аж ось і електричка. Сіли. Слава Богу місць хватило на всіх, навіть були вільні. Пасажири — в основному люди похилого віку. Поряд зі мною сиділи двоє чоловіків, потім познайомились – Петро Іванович і Іван Петрович. Щоб якось коротати час у поїздці, я взяв пару газет «Слово Просвіти». І гадки тоді не мав, що газета може сприяти виникненню розмови про наболіле із сусідами по «купе». На першій сторінці газети №10 за 12-18 березня 2015 року портрет Тараса Шевченка і його невмирущий заклик: «Борітеся – поборите!». Побачивши цю газету, сусід зліва запитав: «А що – це нова газета?». Я відповів, що газета стара і виходить досить давно. Ми сиділи удвох і сусід сказав, що не любить сидіти з краю, бо один раз в середину сіла дама з таким «холодцем» (я не знав, що місце, яким сидимо, у жінок називається «холодцем»), що я чудом не впав. Так от він, подивившись на газету, сказав: «Все, про що писав Тарас Григорович, ніби написано сьогодні. І процитував:
Степи мої запродані
Жидові, німоті.
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
І добавив: «Пропозиція президента про продаж сільськогосподарських земель призведе до того, про що написав Тарас».
Аж ось у вагоні з`явились контролери. Я цю картину бачу під час кожної поїздки. Контролери беруть із пасажирів по 5 гривень, а квитки не дають. Я якось запитав таку контролершу: «А чому ви не даєте квитки?». І тут же вона взяла у пасажира 5 гривень, сказавши, що треба 6 гривень. Пасажир сказав, що у нього більше грошей нема. І тоді вона сказала: »Нема 6 гривень, значить і квитка немає». Взяла гроші і пішла. А ми чекаємо, що «Укрзалізниця» буде закуповувати нові вагони, ремонтувати старі, покращувати обслуговування пасажирів. А вона ж всім розповідає, що на це немає коштів. Кошти, як бачите, є, але вони йдуть в кишені контролерів і їх начальників.
Їдемо далі. Аж ось і станція «Дарниця». У вагон сідають в основному похилі пасажири, а місць практично вже нема. І ось вони – старенькі будуть стояти більше години?!
А ми продовжили бесіду. Заговорили про війну. Мої сусіди мабуть служили в армії і зауважили: «Ну, хто ж показує по телебаченню новітню зброю, розповідає про оснащення техніки і т.д.? Цього ж не можна робити. Противник все бачить і буде готуватись до протидії такій військовій техніці. У них що в голові клепок немає? І кому вигідна ця війна? Мабуть тим, хто на війні наживається. Тому війну і не закінчують. А для чого зброю купляють за кордоном, замість того, щоб виготовляти її на наших заводах ?».
А у Шевченка ж про це сказано:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Тарас Шевченко «Розрита могила»
І тут же мій сусід задав питання: «А може хтось відповість дійсно: «За що?» Я особисто відповісти не можу». Та і я теж. Мабуть в Україні ніхто не відповість на це питання.
Вже я включився в розмову, задавши питання: «А Ви пам`ятаєте поему Шевченка «Сон» (у всякого своя доля…)?». І тут сусід напроти почав читати вголос:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий.
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Після цього я сказав: «Це ж саме за цю поему Тарас Григорович отримав 10 років без права писати і малювати. Розповідають, що цар, коли почав читати поему «Сон» спочатку сміявся, а коли дійшов до цих строк:
…обок його
Цариця – небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне,
Хита головою.
цар «рассвирипел».
І коли йому принесли вирок по справі Шевченка він своєю рукою дописав : »Без права писати і малювати». Після смерті царя Миколи, на трон вступив його син Олександр. І коли йому принесли список на амністію, то дійшовши до прізвища Тараса Григоровича, цар його викреслив із списку, добавивши: «Он оскорбил мою мать!». Ось така ця сучасна поема і така трагічна для Тараса. Десять років заслання практично убили його: він став старим, хворим і бідним. Я побачив, що мої сусіди з цікавістю слухали мою розповідь.
А вже під`їжджаємо до станції Бориспіль. Розмова перейшла на більш сучасну тему: «Яка ціна газу?». Почали говорити, що в одному вже садовому товаристві відключили газ. Одна жіночка почала казати, що вона вже не користується газом, так як не може за це заплатити. В цей момент мені захотілось, щоб те, про що говорили пасажири, почули наші можновладці. Тут було сказано багато «гарячих» слів в їх адрес. Не буду їх цитувати тому, що вони не для друку.
А вже і моя станція. Приїхав! Я сказав своїм сусідам: «Хай вам щастить!» і вони у відповідь: «І вам теж!».
Назад я вже їхав у більш спокійній обстановці. Пасажирів було відносно небагато, всі виглядали стомленими і дрімали. Проте в одному «купе» весела жіночка розповідала своїм сусідкам свою історію однієї поїздки і всі щиро сміялись. А історія така. Одного разу вона їхала додому в Київ, а перед цим у неї на дачі померло маленьке кошеня. Внучка поклала його в коробку із-під торту і попросила бабусю поховати кошеня. Поки бабуся їхала, то трохи задрімала. А коли проснулась, то побачила, що коробки немає. Почала людей питати чи не бачили вони, де ділась коробка. І тоді їй сказали, що якийсь чоловік під час стоянки у Борисполі взяв коробку і вийшов. Бабуся почала кричати: «О, Боже, що він наробив!», а потім розповіла всім, що було в коробці, і кажуть, що сміявся увесь вагон. Ось так і я почув цікаву історію.
Це все, що відбулось під час поїздки додому.
Ці мої роздуми про наболіле хочу закінчити віршем Любові Проць, який опублікований в газеті «Слово Просвіти» №10 за 2015 рік, газеті, яка і допомогла мені розговорити пасажирів.
На царство небесне поетові-кримчанину
Данилові Андрійовичу Кононенку…
…І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати…
Тарас Шевченко
…Вночі собі вируша,
Минаючи снів блокпости,
Туди, де вона – душа –
Зі світом вкраїнськім на «ти».
Позаду – і мат, і кат.
До соняхів кинешся вплав…
Розпуку, важчу в стократ,
В підпілля глибоке загнав.
Їй мовив: тихо сиди!
Не відаю й сам до пуття,
Коли прорвемось з біди…
Тож – всядься-принишкни. Затям!
…Анексія. Наче «плі»
У добрий і лагідний світ…
На рідній своїй землі —
Вигнанець на старості літ…
Боротись! – вихід один,
Бо воля лиш – наша мета!
…І буде мати, і син,
Й моя Україна свята!
P.S. У березні місяці ми відзначатимемо вже 202 річницю від дня народження Батька Тараса. А тому хочу привести строки із вірша Романа Лубківського «Тераса Почаївської Лаври», опублікованого в газеті «Слово Просвіти»:
…Шевченко чує: Бескиду відроги
Здригаються, тремтять. Звіддалеки…
Та від часів турецької облоги
Соборні стіни змовкли на віки.
…Спускається додолу. Сутеніє.
Схрестились тіні – храму і товпи.
Душа радіє і священнодіє:
«Там не залізні – сонячні стовпи!»
Почаїв – се твій обрій, Україно,
Тобі ж московські не дають попи
Піднятися до Бога. Неодмінно
Прийди, народе, і твердокамінно
За кроком крок – ступи, ступи, ступи!
Твій час, твій простір, ствердили Майдани!
Змети з дороги тіні чорних ряс.
Глянь: небозвід підтримують титани –
Карпати. І на обрії – Тарас.
Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України, спеціально для «Білої хати», 2016 р.