Частіше за все людина починає замислюватися про те, чим є її життя, коли за плечима вже багато прожитих років. Усі важливі події, дорогі люди, мрії, що здійснилися, та такі, що вже ніколи не стануть реальністю, — все це становить життєвий досвід людини. З нього вона робить певні висновки та навчає своїх дітей.
***
Тихий вересневий вечір опустився на землю. На небо з-за хмари виплив ледве помітний ріжечок місяця. Надворі було не по-осінньому тепло й спокійно, навіть вітерець не подихав.
Надійка сиділа біля вікна, спостерігаючи за тими змінами, які відбувалися в природі, і з нетерпінням чекала на повернення з роботи батька. Сьогодні він затримувався, і дівчина дуже переживала: боялася, що тато прийде додому напідпитку. Тоді він, турботливий і добрий, перетворювалися в справжнього монстра, злого й безжалісного.
Дівчинка дуже любила його, він завжди брав її на руки, потім садив на коліно й розповідав їй цікаві житейські й вигадані історії або читав вірші з невеличкої книжки, під назвою «Кобзар». Ця збірочка була єдиною, окрім Біблії, у їхній невеликій родині, тому що матуся не вміла читати, а брата Івана більше цікавила техніка, аніж книги. Батько ж з якимось особливим трепетом відносився до неї, бо, як говорив він, вона допомагала йому у важкі роки його життя: Аж ось скрипнули двері — і на порозі зупинився тато, утомлений, але усміхнений.
— Довелося затриматися на роботі, — пояснив він дружині. — Сьогодні на фермі чистий переполох, одразу народилося восьмеро телят, тому допомагав дояркам. Слава Богу, усе обійшлося благополучно.
— Ну, тоді будемо вечеряти, — сказала мама. — Мийте руки й до столу.
— Тату, а ти мені сьогодні почитаєш? — Надійка підбігла до нього й міцно обняла за шию.
— Де ж від тебе подінешся, щебетушко, — відповів Іван Григорович, пригортаючи доньку до себе.
Як же любила Надійка його і як пишалася ним. Дивлячись на натруджені мозолясті батькові руки, вона думала про те, скільки він роботи переробив за своє життя, скільки землі виорав, сіна накосив, як майстерно плів різнокольорові кошики, до даючи до звичайної роботи справжню фантазію.
Не дивно ж, що вони користувалися великим попитом, їх швидко розкуповували на базарі, майже в кожному дворі їхнього села були корзинки, сплетені руками Григоровича ( так шанобливо односельці величали її тата). Він був природженим майстром, робота горіла в його руках.
Батько, як справжній господар дбав про те, щоб сім'я не бідувала, не зазнавала нестатків і голодувань, які довелося пережити йому з дружиною.
Перші ягоди, перші гриби завжди були на їхньому столі. Прокидався рано, ще до роботи йшов до лісу і донька, розплющивши очі, бачила в мисці на столі ягоди — чи то суниці, чи то чорниці, чи то ожину.
А ще він був уродженим рибалкою. Коли розливалася Десна, затоплюючи прибережні луки, вода доходила до їхнього обійстя, яке стояло на пагорбі. Тоді для батька наступав момент, коли він насолоджувався риболовлею. Як умілий чарівник і фокусник, Григорович ловив линів, вони самі, як він сміючись, говорив, ішли йому в руки. У сплетені жаки набивалося багато риби : карасів, щук і особливо в'юнів. От тоді всій сім'ї вистачало роботи: чистили, жарили, варили, сушили.
Коли родина повечеряла, кожен зайнявся своєю справою. Мама мила посуд, брат ремонтував швейну машинку, а тато пішов на двір підкинути сіна Лисці і позамикати хліви, Надійка ж дістала з полиці Кобзар зручно вмостилася на стільчику й почала перегортати його сторінки, одночасно розглядаючи ілюстрації. Вона, третьокласниця, уже добре читала, але їй дуже подобалося, як це робив її тато.
— Ти вже чекаєш мене моє сонечко, — голос батька вивів її із задуми. — Сьогодні я буду читати тобі поему «Сон».
— Сон, — дзвінко засміялася вона. — Цікаво.
Донька вслухалася в приємний тембр його голосу, перед її зором проплили картини чудової природи України і вразили страждання людей, а коли тато почав читати про Сибір, то голос його затремтів, на очах з'явилися сльози і він замовк.
— Тату, а далі, що? Чому ти зупинився? — Надійка заглянула в очі батька і була вражена глибиною горя, яке зачаїлося в них.
— Ні, далі я читати не буду. Уже пізно. Будемо лягати спати, бо завтра усім рано прокидатися, а тобі, не забувай, потрібно йти до школи.
Надійка не стала перечити татові, мовчки піднялася зі стільчика і пішла до другої кімнати. А Іван Григорович довго сидів у задумі, серце його стискалося від болю, а перед очима проплили страшні, болючі карти минулого.
Надворі стояв січень 1948 року. Іван Григорович тоді працював на залізничній станції зчіплювачем вагонів. Робота була важкою, але він мав можливість одержувати по картках пайок хліба не тільки для себе, а й для дружини й чотирнадцятилітнього сина. Бушував голод, хоч не такий страшний, як 33-ому, але він дуже бив по людських долях. Усе було б добре, якби не крадіжка карток на хліб. Як тільки не намагався чоловік пояснити начальникові, що від цього, у першу чергу, страждає його син, потерпає від голоду, але той його не зрозумів.
Сьогодні, ідучи на роботу, Іван старався заспокоїти дружину, але не зміг. Вона плакала навзрид, бо її серце розривалося від болю, коли дивилася на змарніле, зблідле обличчя сина.
— Хай ми потерпаємо від голоду, нам не звикати, але ж дитина... — вона не доказала слів до кінця і знову гірко заридала.
— Не плач, — говорив чоловік, обіймаючи дружину, — я щось придумаю.
— Що ти зможеш зробити? — безнадійно махнула рукою жінка, — зараз усі страждають.
— Ні, я за будь-яку ціну врятую сина. Ми не втратимо другу дитину, Бог милостив.
Важко йому було вимовляти їй ці слова, адже рана була занадто свіжою: п'ять років тому через дифтерію помер їх п'ятирічний син.
Іван думав, як знайти вихід із цього, здавалось, безвихідного становища. І раптом він різко зупинився перед маленьким ларком. Двері були відчинені, у крамниці нікого не було. Чоловік увійшов у середину і побачив те, що йому було потрібне: прямо на прилавку лежала смачна духмяна паляниця хліба. Йому навіть голова запаморочилася. Він швидко схопив її й засунув за пазуху. А потім прихопив ще й черевики для сина: хлопцю ні в чому було до школи ходити. Не оглядаючись, Іван кинувся бігти. Йому було соромно це робити, але задля дитини він зважився на відчайдушний вчинок.
Заарештували чоловіка на другий день, конфіскували вкрадене — і вирок суду був безжальним: вісім років позбавлення волі в холодному й далекому Сибіру. Як він там вижив, одному богові відомо.
А у важкі часи нестерпні хвилини. Іван діставав «Кобзар», — читав — і це приносило йому полегшення. Додому чоловік повернувся холодного літа 53-го року у зв'язку з амністією.
Через рік з'явилася в їхній сім'ї улюблена донечка — їхня пізня дитина. Як же він міг пояснити зараз їй, чому в нього завжди болить серце, коли чує слово «Сибір»?..
Батько підійшов до Надійки, на очах чоловіка з'явилася непрохана сльоза, яка повільно скотилася по щоці. Він мовчки поправив ковдру, покрив донечку, яка спала солодким сном і, полегшено зітхнувши, тихо побажав їй: Рости щасливою! Хай горе та біда завжди обходить тебе стороною, а безцінне життя приносить тобі тільки радісні та світлі моменти.
Надія Курпас, м. Семенівка, Чернігівщина
