Російський режим продовжує використовувати суди як зброю проти українських захисників. Боєць «Азову» Олександр Максимчук пройшов оборону Маріуполя, вижив під час теракту в Оленівці та витримав тортури електричним струмом у СІЗО. Попри статус військовополоненого, у грудні 2024 року в Ростові його засудили до 20 років ув'язнення за сфабрикованою справою. Вже понад рік окупанти блокують розгляд апеляції, поки родина захисника намагається дізнатися, чи живий він.
Весна 2022-го. Маріуполь у вогні. У підвалах — плач дітей, крики сусідів, розпач і голод. На «Азовсталі» — останній рубіж оборони. Саме там 30-річний боєць полку «Азов» Олександр Максимчук востаннє телефонує дружині: «Живий. Нас виводять у полон». Для Наталії це звучить як обіцянка порятунку. Насправді — початок багаторічного випробування.
Пекло Оленівки
Після виходу з «Азовсталі» Олександра відправляють до колонії №120 в Оленівці. У ніч на 29 липня 2022 року барак вибухає — понад півсотні полонених гинуть. Максимчук виживає, але отримує тяжке поранення голови. Наступного дня дружина бачить його на закривавленому простирадлі у російських новинах. Це — перший кадр, який підтверджує: він живий, але у руках катів.
Катівні та суди
Далі — СІЗО Таганрога та Ростова. Там починається те, що важко описати без болю.
«Мене били трубами, ногами, підвішували догори дриґом, били струмом. Двічі я непритомнів. І все це — щоб я сказав, що я терорист», — згадує Олександр. Він підписує папери під тортурами, але в суді відмовляється від усіх «зізнань».
У грудні 2024 року Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону виносить вирок: 20 років колонії за «тероризм». Суддям байдуже, що за міжнародним правом він — військовополонений, якого не можна судити лише за службу в армії. Йому не інкримінують жодного конкретного злочину, крім того, що він — боєць «Азову».
У залі суду Максимчук говорить слова, які стали символом незламності: «Я не згоден із рішенням. Вважаю себе невинним. Я — солдат, виконував накази держави Україна. Ні про що не жалкую, ні в чому не каюсь. Вони не мають права мене судити».
Доля сім’ї
Наталія марно намагається дізнатися, чи живий чоловік. Адвокати не мають доступу. Апеляцію обіцяли розглянути ще у грудні 2025-го, але суд «не зміг встановити відеозв’язок». Так триває вже понад рік.
«Він у 14 років втратив батьків. Казав, що пішов у військо, бо шукав приклад мужності. Він знайшов його в армії. Він дуже принциповий і впертий. Захищав Україну, покинув сім’ю, щоб рятувати країну — і за що його судити?» — каже дружина.
Символ незламності
Сьогодні Олександр Максимчук — один із десятків українських військовополонених, яких Росія тримає за ґратами, використовуючи суди як зброю. Його тіло зламали, але дух — ні. Він стоїть із гордо піднятою головою там, де інші втрачають надію.
Це історія не про злочин. Це історія про незламність. Про віру, що одного дня він вийде на волю, обійме дружину, побачить сина і просто піде вулицею — без наручників, без конвою, без болю в спогадах.
Сергій Вітер, спеціально для видання bilahata.net
