Вівторок, 25 Червень 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
«Заробітчанка» із Чернігова розповіла як їй живеться за кордоном

«Заробітчанка» із Чернігова розповіла як їй живеться за кордоном


Несподіваний ракурс. Чернігівці Олені Коваль – 28 років, і вона – вже три роки працює в Італії. Як живеться українці за кордоном? Скільки платять їй за роботу? Чи планує вона повернутися на Батьківщину? Про все це – у її відвертому інтерв’ю для наших читачів.

– Пані Олено, як Ви отримали роботу за кордоном?

– Несподівано. Бо, як я дізналася згодом, уже тут, в Італії, знайти постійну роботу, де пристойно платять за нашими мірками, – досить таки нелегко. Зазвичай наші заробітчани збираються на околиці Риму – біля станції метро «Ребіббія». І жінки, й чоловіки. Це вдома вони – висококваліфіковані фахівці: скажімо, медики, педагоги чи інженери, а тут шукають фактично будь-яку роботу, аби заплатили і не обдурили.

– А що, і таке трапляється? Можуть ошукати?

– Звісно. Скільки завгодно… Деякі місцеві жителі навмисне «вираховують» новеньких і недосвідчених, щоб збити ціну! Але мені поталанило – раніше в Римі кілька років працювала моя подруга Оксана. Проте в її родині несподівано сталася біда – помер тато. Оксанка поїхала на похорон, та так і не повернулася на роботу в Італію – лишилася вдома, щоб підтримати маму, яка, залишившись сама, сильно захворіла. Втім, господарі, у котрих вона старанно працювала, були задоволені її роботою, тож вони попросили Оксану порекомендувати хорошу, чуйну жінку з України, яка б погодилася терміново приїхати сюди. Подруга, не довго думаючи, подзвонила мені.

– Це сталося несподівано, неочікувано!

– Тож я неабияк вагалася. Справа в тому, що у мене – чоловік і п’ятирічна донечка… Авжеж, гроші – дуже потрібні, вдома стабільної роботи не було. Мій чоловік будівельник – золоті руки, а змушений трудитися в Києві, лише інколи, у вихідні, провідуючи сім’ю. А мене скоротили на роботі. Взагалі, я за фахом – медсестра, та хотілося отримувати нормальні гроші, тож спробувала працювати в приватній клініці. Спочатку була задоволена, а потім там почалися проблеми, внаслідок яких мені довелося піти. І раптом – ось таке запрошення кардинально змінити своє життя! Найважче було переконати матусю – вона дуже хвилювалася, не хотіла відпускати.

– Уявляю!

– Врешті-решт погодилася, і Галинку, мою любу донечку, свою онуку, поки взяла до себе. Чоловік теж особливого ентузіазму не виявив. Однак я наполягала, що хочу випробувати себе та заробити гроші для родини. Сказала, що поїду «в розвідку», роздивлюся, що й до чого… Як не сподобається – одразу ж повернуся. А якщо поталанить – не можна ж нехтувати отаким шансом! Може, ще потім до Риму і його з Галинкою заберу. Це його переконало, погодився.

– І почалося Ваше італійське життя…

– Зустріли мене загалом привітно. І, хоч я спочатку не знала мови, встигла вивчити лише декілька фраз («добридень», «до побачення», «дякую»), це не стало на заваді мого спілкування з господинею: сеньйора Алессандра, хоч і народилася в Італії, знає українську мову! Адже її мама Марія – родом з України. До Італії пані Марія потрапила ще за радянських часів. Вона навчалася в Києві, і там у вузі познайомилися з юнаком з Італії, який мав комуністичні переконання й отримав право на пільгову освіту в СРСР. Закохалася, вийшла заміж. Отримавши дипломи, молоде подружжя виїхало до Італії. Згодом у них народилася донька Алессандра. Пройшов час. Алессандра виросла, взяла шлюб з місцевим підприємцем Агостіно. Так і живуть. Однак матуся багато розповідала своїй доньці про Україну, про її історію, національні обряди й традиції, навчила її розмовляти українською. А от сеньйор Агостіно – типовий італієць: такий темпераментний, емоційний, говорить швидко, посилено жестикулюючи руками.

– То Ви за ким доглядаєте?

– За пані Марією. Її чоловік помер. А ця 85-літня жінка перенесла інсульт, внаслідок якого втратила здатність рухатися… Нею постійно треба опікуватися, годувати з ложечки, розмовляти. І я це все роблю. Робота – важка! Пані Марія – хороша жінка, але ж самі розумієте. Нерідко доводиться й уночі схоплюватися. І вдень увесь час потрібно пильнувати. Тому фактично ніколи й надвір вийти, хіба що хатня робітниця Орися підмінить. Але в неї своя робота: готувати їсти, прати, прасувати, прибирати… Теж ніколи вгору глянути! І так – щодня, практично без вихідних. І хоча я сама нерідко вимовляю це слово «заробітчани», розумію, що надто воно вже несправедливо звучить стосовно таких, як ми. Адже це – пекельна праця, до якої просто неможливо звикнути! Тому ліпше це слово брати принаймні в лапки…

– Якщо не секрет, скільки Вам за таку важку роботу платять?

– Заробляю 800 євро за місяць. Небагато, як за італійськими мірками, проте для нас, українців, це – неабиякі гроші! До того ж, я там харчуюся й проживаю безкоштовно. Тобто за рік можна назбирати кругленьку суму… Хоча я все-таки не раз натякала сеньйору Агостіно, щоб збільшив мою зарплату. Бо, коли вивчила більш-менш італійську, домовившись з Орисею, почала інколи виходити надвір. Їздила і на станцію метро «Ребіббія», де спілкувалася із земляками. Там узагалі італійської майже не чути – довкола звучить рідна, українська. Буквально десятки наших співвітчизників щодня збираються на околиці Риму біля овочевих лотків та періодики й терпляче шукають-очікують бодай якусь роботу. І туди з’їжджаються на той своєрідний «український базар» буквально десятки вантажівок – привозять продукти, пошту, посилки. Так от, мені розповіли, що, в принципі, доглядальниця має отримувати 7-8 євро за годину. Тобто мені все-таки недоплачують… Але що вдієш? Сеньйор Агостіно – відверто кажучи, не надто щедрий. За увесь час лише кілька разів, на мій день народження, радував невеличкими преміями – по 50 євро.

– Але хоча б харчування – нормальне?

– Так, ми з Орисею їмо те ж саме, що й наші господарі. Та й «свої» кімнати маємо. Взагалі, сеньйора Алессандра – жінка шляхетна, освічена і чуйна. Вона ж могла б віддати маму до будинку для престарілих, де дуже хороші умови, просто як у санаторії, якось я там побувала й бачила все це на власні очі. Однак для неї важливо, щоб матуся була поряд. Сеньйора Алессандра – звісно, відчуває себе італійкою, тут вона народилася й виросла, її тато – італієць. Однак не забуває, що її матінка – українка, шанує наші традиції.

– Як складаються долі наших заробітчан?

– По-різному. Хтось розлучається і виходить заміж за місцевого чоловіка… Але більшість мріють назбирати достатньо грошей і повернутися додому. Так, в Україні зараз – неспокійно. Однак це наша Батьківщина, яку не можна вибирати, про це ще великий український поет Василь Симоненко у своїй знаменитій пісні сказав. Тому у мене постійно душа болить за своїх рідних. Дуже скучаю і за ними, і за Черніговом, і за Україною. Тому раз на рік, попри все, вириваюся додому у «відпустку» – на тиждень. Моя подруга Оксана, невдовзі після свого повернення в Україну, додому, – завагітніла, а згодом народила дитину, отож зараз перебуває у декретній відпустці. Та й господарі за цей час уже до мене звикли. Тому поки що повертаюся працювати до них. Але ж пані Марія – не вічна. Коли втрачу роботу, тоді й міркуватиму, як діяти далі.

– А забирати, як думали раніше, свою родину до Риму не будете?

– Очевидно, ні. В Італії – свої проблеми… Все-таки ми тут – чужі! Знаєте ж приказку: в гостях – добре, а вдома – краще. Я переконана, що, попри все, вдома має бути найкраще, адже я – українка!

Спілкувався Сергій Дзюба

Крик душі! Дуже звoрyшливо: Про вaжкy долю заробітчан
Автобус курс узяв на Україну,
Позаду Рим та десять довгих літ
І тихий щем прийшов до серця Ніни,
Вона кидає цей назавжди світ.
Світ у якому ти чужа людина,
Загорнута в буденну сіру суть,
Що створена для праці, мов машина,
Якою нечистоти всі шкребуть.
За двадцять років — стільки пережито,
Скільки страждань, самотності та мук,
Чужа земля просіяла, мов сито,
Мільйони українських вільних рук.
О скільки ж тих жінок із України!
Поїхали кудись в чужі краї
І гнуть в труді свої тендітні спини,
І плачуть нишком сестроньки мої.
А вдома злидні і навчання в діток
Та безробітний п’яний чоловік,
Який ревнує й біситься від пліток,
Немов в дружини гульки цілий рік.
А Ніну чоловік вже й не чекає,
Бо зрадив і з сусідкою живе,
Життя екзамен вірності складає
І новим руслом інколи пливе.
Ось так і в Ніни; виросли вже діти,
За гроші мами випурхнули в світ
Та не зросли у серці диво-квіти,
Залишилась сама — на схилі літ.
В дітей своя сім’я, своя родина,
А мама стала якось в стороні
Погостювала трішки в доньки й сина
І знову у самотності всі дні.
Та ніби діти й поважають маму,
Онуки тішать інколи до сліз,
Але ж душа болить, співає драму,
І тягне в самоті родинний віз.
В дітей проблеми, знову треба гроші,
І так без міри та логічного кінця.
А в мами від думок напали воші,
Бо діти бачать в ній — лиш гаманця.
Великі гроші, наче сильний вітер,
Розвіяв всі родинні почуття
І ніби вивів із колючих літер,
Заробітчанську формулу життя.
Дочка жалілась, внуків треба вчити,
А син нову машину вщент розбив.
Самі не хочуть заробляти діти,
А все чекають від матусі див.
Та роки вже не ті, не ті вже рухи,
Болить спина, упав страшенно зір,
Болячки налетіли, наче мухи,
А діти обминають мамин двір.
Поплакалась в подушку, підвелася,
Підлікувалась трішки й на весні,
У Рим далекий знову подалася,
Щоб вчити внуків в рідній стороні.
Знайшла роботу, доглядає жінку
І знов сама, і на чужій землі,
Свою пусту залишила хатинку
І заповіт в шкатулці на столі.
Ой як же важко жити без родини!
Без співу українських солов’їв,
Без квіту вишень, яблунь та калини
І без повітря з лісу та ланів.
На Україну птахи полетіли,
Гніздо лелека мостить на вербі,
А Ніну думи, як джмелі обсіли,
І кожний день прожитий у журбі.
Пече нестерпно в серці ностальгія,
Буравить дірки в серці, мов свердлом,
І вмить інсульт пронісся, як стихія,
Здвигнув все тіло наче бурелом.
Лікарня ,ліжко, боргові рахунки,
Одним-одна в візку на чужині,
Такі життя зробило подарунки,
А діти не спішать до мами. Ні.
Усе життя для них трудилась в поті,
Поневірялась по чужих світах
І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті»
Нікому непотрібна і в боргах.
Минали довгі дні й безсонні ночі,
В притулку для безпомічних калік.
Та якось серед дня, підвела очі,
Стояв Василь, колишній чоловік.
Прийшов. Від нього помочі не ждала,
Бо ж у розводі вже сімнадцять літ
Та на душі чомусь так легко стало,
І посвітлішав в цю хвилину світ.
Він вже не пив, звільнився від сусідки,
Жив одиноко в батьківськім гнізді
І їздив десь в Москву на заробітки
Та сумував за Ніною в труді.
Щодня корив себе за п’яну зраду,
Стояла Ніна в серці, як стіна,
Не обійти ні спереду ,ні ззаду,
Жінок багато та в душі одна.
Десятки раз хотів поговорити,
Шукав нагоду та потрібну мить,
Але не зміг вершину підкорити,
Бо певен був, що Ніна не простить.
Коли ж дізнався, що вона в візочку,
В далекім краї десь на чужині,
Зібрав валізу і в потрібну точку
Помчав, як той метелик на вогні.
— Прости мене й збираймося додому —
Сказав Василь прості такі слова,
Узяв за руки, пригорнув потому
І цілував мов в юності бува.
І так затишно стало в цю хвилину
В цих дужих чоловікових руках.
Згадала хату-пустку й Україну,
І заридала, мов підбитий птах.
Любов і сльози, зустріч і розлука
Тугим канатом в долю заплелись,
Старе кохання поверталось в муках,
Василь і Ніна міцно обнялись.
Ніхто з них вже не стримував емоцій,
Тіла палали, душі і серця,
Весь персонал пустив сльозу на оці
Від смаку переможного кінця.
Їх непривітно стріла Україна,
Холодний дощ розчісував чоло,
Сільська дорога в ямах по коліна,
І ось воно ріднесеньке село.
Півроку пролетіло наче днина,
По новому для них відкрився світ.
На грудях в Василя ридала Ніна,
Бо в п’ятдесят округлився живіт.
Вона в візочку, в зрілім віці діти,
Красуня внучка вже на виданні.
Ну як їй бути, як це пережити,
Як подолати ці тривожні дні?
Наважилась прийняти виклик долі,
Ну не вбивати ж їй дитя своє!
Зібрала всі свої остатки волі,
Хай буде так, як вже Господь дає.
Параліч став відходити від тіла,
Нове життя творило чудеса
І темну смугу вмить накрила біла,
Мінливий світ і в тім його краса.
Родився хлопчик, нарекли Богданом,
Василь радів, допомагав як міг.
Життя котилось, мов за Божим планом,
Лунав в хатині знов дитячий сміх.
Хоч кажуть двічі в річечку не входять,
Є тисячі доріг до забуття
Та Ніна з Василем таки доводять
Любов — найкраща формула життя

Микола Кирилюк


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/