Вторник, 27 октября 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

За 100 років тут уперше не пролунав шкільний дзвоник


Школа закритаЦього року в мене ювілей: рівно 60 років тому я пішов до школи, до першого класу Авдіївської восьмирічної школи в Куликівському районі на Чернігівщині.

 

Цю будівлю називали «Попова школа» — мабуть, до неї мав стосунок якийсь священик. Це була одна з трьох тодішніх шкільних будівель. Дві інші називалися «Шаратова» і «Берегова», обох уже нема. Збереженій «Поповій» явно понад 100 років, це колишня земська школа.

І ось уперше за понад століття в моїй рідній школі не пролунав 1 вересня перший дзвоник, не почався навчальний рік. Школу закрито.

Історія ця — «наїзди» на школу з метою її закрити — тяглася кілька останніх років. У руслі так званої «оптимізації» освіти. А точніше —  подальшого «добивання» українського села, що тяглося багато десятиліть. Не кажемо вже про колективізацію і голодомори, але й у повоєнні роки тривав процес упослідження селянства як чогось другосортного. Досить сказати, що, хоч по околиці села проходив знаменитий газопровід Дашава – Москва, споруджений ще в середині 1950-их, і по якому газ десятиліттями йшов із Карпат до Москви, лише через більш як 30 років наше село, як і інші сусідні, підключили до газу. Електрику підтягли на шостому десятилітті після революції. Так що це давнє. А нашій владі можна поставити за провину те, що вона продовжує цю комуно-радянську методу.

Кілька років тому в моєму селі закрили ощадкасу. А це, крім іншого, обслуговування трьох сотень газових, стількох же електричних абонентів, кількох десятків телефонних. Усе це передали пошті. Але наступного року закрили й поштове відділення, яке, окрім названих робіт, виконувало свої поштові функції, плюс доставка пенсій по всьому селу. Нині єдиному листоноші, посадженому в маленьку кімнатку в сільраді, втовпили всі означені функції.

Знаменитий довгобуд  у центрі села

Знаменитий довгобуд у центрі села

Село — єдине в районі, де нема будинку культури. Років з десять тому зруйнувався дах на його приміщенні. Це, власне, переобладнана наприкінці 1960-их будівля колишньої, більш як столітньої церкви. Вчасно дах не відремонтували. Нині будівля розвалюється остаточно, її реконструкція вже неможлива. Не виходить і з переобладнанням під клуб якоїсь із порожніх будівель у центрі села. Наприклад, тої ж «Попової школи», з якої був би непоганий клуб. Але знов-таки бракує коштів.

І нарешті школа. Навіть коли в ній було близько 40 учнів, її все намагалися закрити. Жителі відстояли. А без згоди громади закривати школу було не можна. І ось цього року зловісну роль зіграли два фактори.

Перший — постмайданний парламент, ухвалюючи під Новий рік низку ганебних, здирницьких для людей законів, запровадив і положення, згідно з яким тепер можна закривати школи без згоди громади. Другий фактор — різке 7-кратне подорожчання газу, після чого опалення деяких невеликих шкіл, зважаючи на мале фінансування, стало просто нереальним.

Власне, мою школу офіційно не закрили. Просто районна рада весною перевела її і ще одну зі шкіл з І – ІІІ ступеня у школи І – ІІ ступеня — простіше кажучи, з восьмирічки в початкову, чотирикласну. Планувалося, що початкові класи навчатимуться в сільському дитсадку, де є приміщення. Однак в останній момент не знайшлося кому працювати в такому закладі, і батьки дітей написали заяви про переведення малят у сусіднє село Ковчин, до тутешньої середньої школи. Туди само, куди шкільним автобусом возитимуть і старшокласників Авдіївки. Взагалі зміцнення Ковчинської школи, де давно вже менше сотні учнів, весь час було одним із мотивів закриття Авдіївської. Я патріот обох шкіл, випускник обох, у Ковчині закінчував середню школу. Але все ж прикро, що закрити школу в моєму селі, в якій було близько 30 учнів. Утім, офіційно школа все ж не закрита: як сказано в рішенні районної влади, діяльність закладу тимчасово призупинена. Але всі розуміють, що закривати, руйнувати легше, ніж відновлювати.

Постало ще одне питання: збереження самого приміщення школи, досить добротного. Адже варто будівлі стати порожньою, як вона руйнується без догляду, без господаря. Це добре видно на прикладі сіл Вершинова і Бакланова Муравійки Куликівського району, де кілька років тому були закриті школи. Є ідея обладнати в Авдіївській школі будинок культури, а також перевести сюди з окремого приміщення, що неподалік, сільську бібліотеку. Нормальний варіант. Перше — буде такий культурницький осередок, друге — збережеться будівля. На заваді — бюрократичні перепони: школи — у віданні Міносвіти, а заклади культури — в Мінкультури. Але невже не можна все це уладнати, адже уряд один, держава одна?

Школа 1 (1)

Маленькі авдіївці

Поруч із закритою школою вже майже два десятиліття стоїть, руйнується громаддя двоповерхової недобудованої школи. Це ж треба було в середні 1990-их затіяти будівництво такої великої школи на 120 учнів, при тому, що в селі було з півсотні школярів, і демографія відома на багато років уперед. Що це — нетямущість чи відмивання грошей? На безглуздо вгачені сюди кошти можна було б десятки років опалювати існуючу школу. Цю велику будівлю ще технічно можна врятувати, принаймні були різні проекти, на кшталт відкриття тут якогось дитячого оздоровчого закладу, для чого в красивому селі над Десною є всі умови. Але знову — нема коштів. А будівля з кожним роком руйнується.

Наш Куликівський район дружить із Пилваським районом Естонії. Це повелося ще від середини 1970-их, коли в СРСР влада, з метою «інтернаціоналізму», здружувала райони й міста. Після певної паузи дружба двох районів уже двох незалежних держав відновилася. Райони обмінюються делегаціями. У естонській Пилві  бувають наші педагоги, культпрацівники, які після цих поїздок кажуть, що «плакати хочеться», порівнявши реалії обох країн. Недавно побували в Куликівському районі естонські педагоги. Вони люди делікатні, тому утримувалися від здивувань щодо закриття наших шкіл. А могли б розказати, як у їхньому повіті утримують у невеликих селах школу на кілька учнів. У нас на це своя відповідь: «Так то ж Естонія, там інше життя». І це подається як фатальна заданість, замість того, щоб подумати й відповісти, а чому ж там «інше життя», в державі, яка вже 16 років є членом НАТО і 11 років — членом Євросоюзу.

Чи відродиться моя рідна школа? Можливо. Дітвора в селі є, в дитсадку влітку було 18 малюків, щойно 5 пішли до школи. До села останніми роками приїхали на проживання кілька молодих сімей з дітьми. Може, колись знову 1 вересня над шкільним подвір’ям пролунає перший дзвоник, який нині не пролунав уперше за понад 100 років.

Петро АНТОНЕНКО. На основній світлині  - щойно закрита школа. Фото автора


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/