Воскресенье, 8 20 декабря19   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Який двір — такий тин, який батько ? такий син


osinНа суді вона довела, що невістка — погана мати. Дитя кинула заради коханця! Олег покрутився якийсь час у селі та й поїхав на заробітки до Росії. Залишилась Поля з бабусею… Читайте далі ? в бувальщині.

Він приїхав!

— А що, Дубовець жениться? То правда чи ні? Він же до Тамарки ходить.

— І що з того? Навіщо йому Тамарчині діти? А в неї ж і чоловік свій є. Та вона за Дубовця і старша, і хіба тільки з нею крутив шури-мури? Пора й за розум братися. А на козаку нема знаку, — такі й подібні розмови перекочувались із одного кутка села до іншого.

Квітучого солов’їного травня Вітько-далекобійник нарешті одружувався. Віка, юна наречена, вся світилася щастям — давно про парубка мріяла. І хоч як не відмовляли її родичі та навіть близькі жениха від цього шлюбу, але Віка нікого не слухала. «Вітько — гультяй», — чула зусібіч. І сама знала про те. Але він — її суджений, тож нікому його не віддасть! Вона ж його так кохає!І недарма ж імена в них однакові — Віктор і Вікторія.

Найдужче хотіла одружити сина мати, щоб уже не блудив ніде, а заспокоївся в сімейному колі. Може ж, нагулявся, вже 30 йому. Софія покладала великі надії на молоду невістку. Колись вона не втримала біля себе чоловіка — побіг до іншої, але сподівалась, що Віці вдасться. Сумніви однак закрадалися в душу, бо ятрило її нав’язливе прислів’я: «Який двір — такий тин, який батько...». Мати гнала від себе осоружну гризоту: її син — красень чорнобривий, синьоокий — не такий...

Сімейна радість

Молодята ужили в просторій новій хаті. Віка народила двох дівчаток — чорняві й синьоокі обидві, як і татусь. Свекруха тішилась внучками, завжди підтримувала невістку, хоч і сина-одинця дуже любила. А той почасти бував у дорозі далеко від домівки — заробляв для сім’ї. Не цурався і дешевої «купленої любові», а іноді навідувався й до Тамари. Віка про те не відала й завжди чекала чоловіка, а зачувши знайомий гул мотора біля двору, вдень чи вночі летіла за ворота.

— Ти приїхав! — обціловувала радісно свого Вітька й вела до хати, де щебетали їхні дівчатка-пташатка, як любив називати донечок татко, коли привозив гостинці.

...Зашурхотіла осінь рудим сухим листом, а калина запишалася кораловим намистом.

У селі вирувало нове весілля. Сільський хлопець брав наречену здалеку. Яну Олег уподобав на весіллі у двоюрідного брата весною. І вродливий Олег теж сподобався Яні. Позустрічалися літо — дівчина залишилась у родичів, а восени повів Олег свою милу під вінець.

Тріщина…

— Немає між ними справжнього кохання, — розчаровано сказала Олегова хрещена мати кумові. — За столом у парі сиділи, а зараз нарізно ходять. За руки годиться триматися в такий день. А чи звичаї змінилися? Не буде ладу в нашої пари, — зітхнула жінка.

— То вам, кумо, здалося, — мовив упевнено посаджений весільний батько (в Олега рідного батька вже не було на світі). Дасть Бог, усе буде добре, — додав.

Олег із Яною теж стали жити з матір’ю. Марія дуже любила свого Олежка і жаліла лише його, єдиного синочка. Яна народила доньку, так схожу на бабуню, лише волосся мідно-каштанове у Полінки було мамине — хвилясте й пишне. Марія серцем так і прикипіла до внучечки: так уже пестила дівчатко!

Молоді в селі не так уже й багато, і всі якимось чином переплетені між собою нитками кумівства. Разом святкують дні народження дітей, свої. Інші нагоди й приводи знаходять для веселощів і на природі... 

Інше кохання

Задивились Янині очі карі в синю безодню Вікторових очей. І спалахнуло між ними полум’я кохання гарячою квіткою папороті в купальську нічку теплу під зорями...

Не треба розповідати, що діялося в обох сім’ях... Повіз Віктор Яну світ за очі... І свекрухи нічого не вдіяли. За сином любим побивалась мати, а невістка Віка залишилась у неї жити. Інша мати за сином не тліла, бо нелюба невістка виїхала, якій не віддали дитину. Спочатку думали з Олегом повернути отак зрадницю в сім’ю. А як же житиме з нею Олег? Він би й ладен був усе забути, але Марія не могла пробачити Яну, бо не любила її і ревнувала до сина.

На суді вона довела, що невістка — погана мати. Дитя кинула заради коханця! Олег покрутився якийсь час у селі та й поїхав на заробітки до Росії. Залишилась Поля з бабусею, яка оформила опікунство над онукою.

Олег довго не надсилав про себе звісток, працюючи на будові, обнесеній колючим дротом, як у тюрмі. Маючи злиденний заробок, ледве вирвався з неволі і сів у потяг, щоб їхати додому. З вагона його викинули якісь бандити. Повернувся до матері інвалідом.

Яна тим часом подала позов і відсудила собі дитину за згодою і правом обирати, з ким та хоче жити. Не було спокою в душі всі роки, бо материне серце боліло за донею, хоч Яна й народила Вікторові двох синів.

Усе це разом підкосило Марію, і відійшла сердешна у кращі світи.

А Вікторові з Яною жилось то в добрі й любові, то в злигоднях. Приворожила чимось Яна до себе Вітька: у гречку — зась, одну її тільки й знає... Хоч і не давали вони обітниці бути разом у горі й радості, і хор не співав їм «алілуя», а доля випробувала їх також.

Біда

Якось вони обоє потрапили в автокатастрофу. Півроку боролась за своє життя Яна, перебуваючи в комі довгий і страшний місяць. У той час як Вітько відбувся легким переломом ноги та струсом мозку.

Почувши новину, Віка зраділа і сподівалась, що Яна вже не виживе. Віка чекала свого Вітька додому, адже фактично вони залишались одруженими. Раніше понура, і потупленим долу поглядом, тепер Віка знову стала веселою. Аж людям це кинулось у вічі. Хто також радів, підтримуючи ображену жінку, а хто співчував і Яні.

З дітьми та свекрухою Віка провідувала чоловіка, бо перебували потерпілі в різних лікарнях. Проте зарано було Віці святкувати перемогу. Сіренька, наче куріпочка, проти красеня Віктора, вона була обраницею материною, а не його. Тож яка вже любов, коли її й спочатку не було.

Мало-помалу Яна виборсалась-таки із чіпких пазурів смерті. Повернулась додому — до дітей і Віті. Усьому давати лад допомагала вже Полінка, та й хлопчики добре піднялись. Віктор намагався заробляти, однак вдавалось мало що. Став заглядати в чарку. Сварки не вели до чогось путящого, а роки пливли за водою.

Гіркий присмак полину

Вже дорослими стали його з Вікою дочки, вчилися в місті, померла мати. А жінка жила сама, обіймаючи ночами сум і тугу за судженим.

Після чергового запою Яна задумала провчити Вітька: виставила умову й не впустила його до хати.

...І ось Віктор у рідному селі. Але не прийшов до Віки — вештався від знайомих до родичів. Аж тут, як на крилах, прилетіла Віка, почувши жадану звістку.

— Ти приїхав! — ледве видихнула, — ходімо додому...

Вона це вимовила так само, як і завжди говорила, сяючи, коли Вітик повертався з рейсу. Але з присмаком гіркого полину тепер...

Віка сподівається, що Вітя з нею залишиться. А десь чекає на нього ще і Яна. Вона народить йому скоро третього сина...

Ольга ШОВКУНОВА, Варвинський район


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/