Среда, 23 октября 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Як живуть люди у сірих зонах та на прифронтових територіях Сходу


Що це таке − «сірі зони»? Чому певним територіям дали саме таку назву? Чи є в них повноцінне життя чи, навпаки, назва таких територій відповідає своїй сутності?

Я, наприклад, коли вперше почув про таке формулювання, то чомусь пригадалося оте з дитинства – буцімто десь за селом є сірі поля, а ще − сіруваті болота. На площах перших – сірі вовки бігають, а на болотах – дикі кабани. Але то – з далекого дитинства, а тут – все серйозніше, і сприймати слід все треба по-дорослому. Хоча, якщо провести деякі аналогії, враховуючи сьогоднішні реалії, то деяких з двоногих, звісно, можна й віднести до отих сіроманців...

Завдяки проекту, який реалізується громадською організацією «Телекритика» у партнерстві з Товариством польських журналістів у рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії, нам, кільком журналістам з різних регіонів України, вдалося побувати нещодавно поблизу таких «сірих зон» на Сході нашої держави. Місцеві жителі по-різному розмірковують про це нове поняття, а дехто навіть й не чув, що воно таке.

 

Телектрика новеСпілкуючись з багатьма людьми з Донбасу я весь час намагався зрозуміти наскільки є важливими для жителів тамтешніх населених пунктів роздільні територіальні смуги, чи належать вони комусь територіально та чи підпорядковані адміністративно й при чому реально чиїмось органам влади?
З огляду на пояснення місцевих жителів та власного розуміння, можна дати приблизне визначення отих територіальних смуг.
Отже, сіра зона − це відкритий у просторі своєрідний буфер між двома ворогуючими силами, і водночас формально закритий в силу обставин для вільного пересування будь кого з представників обох протиборчих сил. По-іншому, сіра зона – це така собі лінія зіткнення, де мешкають звичайні люди зі щоденними турботами, сподіваннями і… молитвами про завтрашній день без війни.
Але таке визначення не зовсім точно відображає реальність, в якій опинилися отакі «сірі зони».
І якщо прифронтові території хоч якось забезпечуються, бо існує українська влада, то в «сірих зонах» − суцільний морок.

Олекса Муравльов з Донбасу, розповідаючи про тамтешнє життя, говорить про сірі зони так: «Це неконтрольована територія, де люди ходять туди-сюди без усіляких перепусток і паспортів. І на блок-постах їх пускають як місцевих мешканців в обидва боки».

Олекса Муравльов

Олекса Муравльов

А ще боляче до нестями, коли відчуваєш, що в усвідомленні людей сірі зони оточені умовними, але начебто справжніми височенними цегляними мурами, у пристінках яких, принаймні на сьогодні, немає навіть найменшої щілини для промінчика світла. І, можливо, у декого десь в глибині душі жевріє надія на зникнення, як уві сні, отих умовних кам’яних огорож.

Працівник СБУ, діяльність якого є закритою, але він зміг зустрітися з журналістами в Краматорську, виклав свою версію нового для нас терміну. «Так звана сіра зона пролягає уздовж розмежування сторін трохи більше як 500 км, − пояснює офіцер. – Ця територія є умовною, однак вона надає можливість визначити певну лінію від місцезнаходження сил ЛНР-ДНР, так і територію, що контролюється українським військом».

Можна припустити, що сіра зона, це така собі тимчасова нейтральна територія, яка нікому зі сторін не належить.
Однак, як зазначив журналістам офіцер СБУ, офіційно українська сторона «сірою зоною» вважає частину, яка починається від нульового (останнього) блок-посту території, що контролюється силами АТО, і закінчується там, де розташований перший блок-пост, на якому знаходяться бойовики.

Отець Василь Іванюк, декан Краматорського деканату Української греко-католицької церкви характеризує цю територію стисло, але влучно. «За лінією зіткнення у 20 кілометрів простягається «сіра зона», яка ніким не контролюється, − І як мені відомо, на сьогоднішній день влада не має там жодного впливу».
Копия S1520079Хоча військові, яких отець Василь називає «унікалами», навпаки, намагаються всіляко допомогти місцевим мешканцям чим тільки можуть і таким чином потроху налагоджують стосунки між владою й місцевими мешканцями прифронтових та «сірих» зон. За словами священнослужителя військові самі вишукують кошти, будівельні матеріали, якби хоч якось поліпшити місцеву інфраструктуру.

Отець Василь Іванюк

Отець Василь Іванюк

Цікаво, що в розмові з журналістами у Краматорську один з колишніх бойовиків на ім`я Іван, якому набридло воювати на стороні ДНР і він зумів скористатися можливістю та втік звідти, назвав таку сіру зону «транзитним простором».Донбас (8)

Донбас (9)До речі, 37-річному хлопцю вдалося перейти на контрольовану українською владою територію, завдяки започаткованій Службою Безпеки України програмі «На тебе чекають вдома».SBU_pictСуть цієї Програми полягає у тому, що хоч бойовик і виконував відповідні накази своїх командирів, але щиро усвідомив свої дії як неправильні і добровільно прийшов (здався) українській владі (військовим), то після перевірки СБУ йому повертається «статус» повноправного громадянина України. Звичайно, мається на увазі, якщо така особа не скоювала тяжких злочинів проти людства та держави в цілому. Якщо простіше, то прощатимуть тих, у кого немає на руках крові. А її, якщо вона й була, змити неможливо…

Прифронтова територія

У селищі міського типу Миронівське, яке відносилося не так давно до Дебальцевського міськвиконкому, а нині – до Артемівського району, ще до сьогоднішньої війни проживало більше 8-ми тисяч жителів, а після 22-го січня 2015 року, коли почалися перші обстріли, у рази менше.

Фасад Будинку культури у смт Миронівське

Фасад Будинку культури у смт Миронівське

Спочатку, коли розпочалася стрілянина, мешканці Миронівського не відчували страху й реальної небезпеки, і лише пізніше, коли від осколків снарядів почали отримувати поранення та гинути люди, а будинки у селищі зазнавали руйнувань: в одних – вибиті вікна, в інших – роздроблена покрівля, деякі зруйновані вщент, − тільки тоді почали усвідомлювали наскільки це небезпечно для життя.

Наталія Філяєва

Наталія Філяєва

Я мала таку дурість, що коли почали обстрілювати будинки та вулиці, я з дитиною бігла по дорозі, навіть не розуміючи, що сталося, − пригадує директор місцевого агентства економічного розвитку, завідувачка бібліотеки селища Миронівське Наталія Філяєва. – А потім якийсь дядько йде та й каже: що ж ти робиш, дурепа, вулиці обстрілюють?

Після обстрілу. Будинок у смт Миронівське

Після обстрілу. Будинок у смт Миронівське

Донбас (2)

Донбас (3)

Донбас (4)На деякий час, коли снаряди гатили по селищу, його мешканці переховувалися у підвальному приміщенні місцевого Будинку культури, такому собі бомбосховищі, яке для них стало тимчасовим, але необхідним притулком. Тут односельці і готували їжу, і спали, і щоб не втратити здорового глузду, знаходили час для абстрагування: хтось грав на гітарі, а дехто – малював, як, наприклад, син Наталії Михайлівни Артем. Один з його малюнків й досі знаходиться у підвалі як нагадування про ці страшні часи. Хоча небезпека й досі залишається, адже селище знаходиться у кількох кілометрах від лінії розмежування. І, можливо, тому з бомбосховища не забирають й досі жодних матраців, посуду, консервації… Впевнений в одному, що саме це місце стане у майбутньому музеєм і місцем, до якого приїжджатимуть туристи.

У бомбосховищі смт Миронівське

У бомбосховищі смт Миронівське

Краматорськ (6)

Краматорськ (7)

Звичайно, війна додала певних труднощів для мешканців Миронівського, а це не тільки відбудова приміщень та приватних будівель, а й оформлення різного роду документів, користування соціальними пільгами, успадкування майна тощо. Є проблеми й загальнодержавної ваги: аж 2 млн грн заборгували мешканці селища за комунальні послуги. А де взяти гроші? – запитують один в одного та представника місцевої влади, якщо навіть учителям та лікарям не виплачується зарплатня ось вже кілька місяців підряд.

Ігор Костоглодов

Ігор Костоглодов

Не вирішено багато питань через те, що адміністративно наше селище донедавна було підпорядковане Дебальцевському міськвиконкому, − уточнює Миронівський селищний голова Ігор Костоглодов, − тож безумовно з переходом до Артемівського району виникають певні складнощі. Все відразу вирішити неможливо. А тут ще й допомоги реальної від держави майже не дочекаєшся. Є міжнародні різні фонди, але їх дії здебільшого обмежуються інспекційним моніторингом. Ось взяти хоча б невиплачені лікарям зарплати. Щоб їх віддати, необхідно спочатку забрати від Дебальцевської міської ради. А це, як ви розумієте, в нинішніх умовах цього зробити неможливо. До того ж, існуючі закони, які стосуються даної проблеми, насправді ж як слід не працюють. І як жити нам в такій ситуації? Треба над цим думати і не тільки на місцевому рівні, а на вищому щаблі центральної влади, якщо ми хочемо, аби мешканці прифронтових населених пунктів підтримували українську владу.

Будинок після обстрілу

Будинок після обстрілу


Будинок після обстрілу

Будинок після обстрілу


Краматорськ (8)

Читальня у бібліотеці смт Миронівське

Які б труднощі не виникали у селищі, його мешканці прагнуть відновити Миронівське − вони вірять, що все з часом устаткується, залікуються рани, і настане час для нормального життя. «Я нікуди не хочу виїжджати, бо тут моє коріння… Все ж таки вважаю, що Україні бути єдиній і нероздільній», − акцентує вагу патріотка не тільки Миронівського, а й держави нашої Наталія Філяєва.
Звичайно, є й такі, які не проти, аби тут була інша влада, та, що за межею зіткнення. «Але таких, повірте, дуже небагато», − уточнює пані Наталія.
Зрозуміло, що сам по собі мир не прийде в домівки українських родин, за це треба боротися.
− Деякі люди кажуть: ми не за тєх, і не за єтіх. Вибачте, кажу я їм. Щоб був мир, потрібна перемога. А перемогу треба здобувати. І вона нам потрібна − наша перемога», − впевнений Олекса Муравльов, мешканець з Донецька, який нині проживає у Краматорську.

Юрій Соколовський

Юрій Соколовський

Військовик Юрій Соколовський стверджує, що останнім часом люди потроху повертаються до своїх домівок, потихеньку відновлюється робота шкіл та дитсадків.
І хоча відновлення повноцінного життя потребує не тільки значних коштів, а й певного часу, більшість місцевих мешканців впевнені, що альтернативи мирному життю не має.

***
… Вже повертаючись до свого рідного Чернігова, я майже випадково відкрив у мобілці інтернетівський you-books, аби трохи щось почитати. Яке ж моє було здивування, що вже з перших рядків відкритої електронної книги Томаса Манна вирізнялося: «Війна – це всього-на-всього боягузлива втеча від проблем мирного часу». Може й справді так, якщо зважати, хто насправді розв’язав війну в Україні і пішов могутньою технікою на нашу землю. Адже там, у вічно войовничій Росії, ще два роки тому через масові проблеми у багатьох сферах життя, російській люд все частіше ненавидів правлячий режим...
Але то – їхнє життя. А нам своє робить…

PS. Дещо пізніше буде опубліковано спеціальний відеофільм.

Сергій Кордик

Автор завдячує в організації поїздки на Донбас керівнику Незалежної медіа-профспілки України Юрію Луканову та координатору проектів ГО «Телекритика» Ользі Власюк.

Проект реалізується ГО «Телекритика» у партнерстві з Товариством польських журналістів у рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/