Суббота, 23 20 ноября19   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Вона — рибачка, він – грибник, та вони йдуть по життю в одному напрямку

Вона — рибачка, він – грибник, та вони йдуть по життю в одному напрямку


Серед завзятих рибалок давно вкоренилася думка, що вудку в руках вправно тримають лише чоловіки. Проте 73-річна Антоніна Бодрієнко з Корюківки розвінчує цей стереотип.

Її досвід у риболовлі – понад шість десятиліть! Жінку з на перший погляд чоловічим захопленням добре знають на всіх водоймах Корюківського і сусідніх Сновського та Семенівського районів. На своєму двоколісному другові вона подолала сотні кілометрів у пошуках рибних місць. До нинішнього сезону готується заздалегідь. Вудки й спінінги вже внесла до оселі. Зробила це, як годиться, на Теплого Олексія. Мовляв, прикмета така, – щоб прийдешній сезон порадував гарним рибним «врожаєм». 

Моєму здивуванню не було меж, коли Антоніна Федорівна із щирим запалом в очах почала демонструвати свої рибальські снасті: спінінги, котушки, кошик з різними крючками-гачками, приманками...

– Ви що, й на спінінг ловите? – з неприхованим подивом запитала я.

– Аякже! Я ж з «бувалих», – сміється моя співбесідниця. – Спінінг мені вже давно подарували родичі, бо знають, чим бабця захоплюється. Але й від звичних вудочок не відмовляюся. Для кожного «знаряддя» – своя рибалка. Пилом нічого не припадає...

Коли захоплення це спосіб... вижити

Любов до риболовлі прищепив тато. Років з п’яти Антоніна бігала на озеро за головою родини, аби допомогти донести сітку з уловом, почистити карасиків... А ще як дозволяли вудку посмикати, то радості сільського дівчати вистачало на цілий день.

«Тоді жінки зовсім не ловили рибу. Засміяли б... Тож я рибалила так, щоб ніхто не угледів. А взагалі не від щасливого життя тоді бігали на річку по рибу... Післявоєнні роки, їсти нічого... тож багато родин на тому й вижили, що рибу ловили, гриби та ягоди в лісі збирали...».

Вісім кілограмів карасів — нещодавній рекорд пенсіонерки

Після одруження Антоніна поїхала на малу Батьківщину свого чоловіка – у шахтарське містечко Антрацит, що на Луганщині. Пригадує, як там ловили бубирьків. Це такий собі прісноводний бичок, з якого смачну юшку варять. Там, на Донбасі, жінок-рибалок не цуралися. Тож ховатися від зайвих очей не доводилося. Проте, як не крути, а чоловіків навпаки – заохочували, навіть пропонували позмагатися, у кого більший улов буде, – пригадує з вудкою в руках доводилося бачити набагато частіше.

«Ловили з чоловіком, синочка Сергійка часто з собою забирали. Чоловіки – то моє «прикриття», – жартує Антоніна Федорівна. – Ви знаєте, так склалося, що ані Микола Олександрович, з яким я вже понад півстоліття в шлюбі, ні син не мають такої пристрасті до риболовлі, як я. А от донька Ірина – вся в мене. Тепер ми з нею разом їздимо. Така собі жіноча команда... (посміхається, – Авт.)».

«Риба сама у відро стрибає»

У 1972-му році пані Антоніна з родиною повернулася на рідні простори. У Корюківці влаштувалася на роботу. А у вільний час й надалі не зраджувала своєму хобі. Точніше – для свого захоплення жінка завжди знаходила час.

Тепер вона вже не соромилася сідати на озері поряд із чоловіками і ловити рибу. Більше того, часто давала фору сильній половині людства.

«Бувало, сиджу, у мене у відрі вже з два десятки карасів, а поряд у мужчин – жодної покльовки. Тоді вони до мене, мовляв, що за секрети знаєш... Я посміхаюся... А хлопці мені: класна ти, Тонько-рибачко, шкода, що не мужик, гарний би товариш з тебе вийшов... Такі компліменти доводилося чути не один раз. А взагалі, чоловіки на рибалці завжди з повагою до мене ставляться. Особливо, коли щуку кілограмову витягну чи вісім кілограмів карасів натягаю. Це мої особисті досягнення...»

Антоніна Федорівна має не один членський квиток з різних товариств рибалок-любителів. І не лише у своєму рідному районі. Справно платить внески і переконана, що у нашому цивілізованому світі, інакше бути не повинно.

«Ставки й річки треба зариблювати, територію упорядковувати... Тоді приємно й посидіти з вудкою у руках, коли навкруги чистота й красота. Я бувала на платних водоймах. Там риба сама у відро стрибає, – жартує жінка. – Але за неї потім платити треба».

Часом корюківчанка, аби раненько зайняти місце на озері, виїжджає велосипедом з дому о другій-третій годині ночі. Темна половина доби її ніколи не лякала, допоки пару років тому не зустріла на своєму шляху дикого кабана.

– Величезний, як машина, – пригадує моя співбесідниця. – Я їду, а він серед дороги стоїть. У мене ноги затрусилися... Роззирнулася, а навкруги й дерева підходящого нема, аби вилізти... Тільки груша-дичка з колючим гіллям. Тихесенько об’їхала його – і щодуху помчала далі. Озиралася разів двадцять. Здавалося, він за мною біжить...

– Але ж не додому звернула, а все одно поїхала на ставок. Відчайдух, а не жінка, – приєднується до розмови Микола Олександрович. – А на лисиць, змій скільки разів натикалася... Нічим її не злякати...

– Бурчиш на мене, а коли рибка на сковорідці смажиться, хіба ж так на кухню біжиш...

Нічне «полювання»

Цю подружню пару можна слухати годинами. Вони вже всигли відсвяткувати «золоте весілля», а й досі активні, запальні, охоче піджартовують одне над одним. Антоніна Федорівна пригадує, як її чоловік минулого року пішов у ліс по гриби й заблукав.

– Я тоді так перехвилювалася! У поліцію побігла. Діда, кажу, нема... Ока не стулила за всю ніч... А він спав собі солодко на свіжому повітрі...

– А що робити, як заблукав, а вже вечоріє..., – неначе перепитує пан Микола. – Зрозумів, що не виберусь, тож і приліг... Чого його потемки вештатися лісом.

У них різні уподобання і захоплення. Антоніна Федорівна – рибачка, Микола Олександрович – грибник. Та це не заважає їм дивитися в одному напрямку по життю. Вони виховали чудових дітей, викохали онуків і дочекалися правнуків. Попри нелегкі сторінки свого життя, а їх було немало, ці люди вміють насолоджуватися кожним днем. Їхні спогади теплі й щирі... Кожен з яких є певним дорогоцінним відображенням частинки їхнього життя.

«У юності нам здається, що часу попереду багато, і він тягнеться якось довго. І тільки у зрілості розумієш ціну кожної прожитої хвилини... Я перенесла дев’ять операцій різної тяжкості... Але це не заважає мені радіти життю... Вкотре діставати із повітки велосипед, снасті – і гайда на рибалку!..», – з променистою посмішкою на обличчі підсумувала наша героїня.

Сніжана Божок, фото автора

На першому фото: Різні захоплення — спільні погляди


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/