Суббота, 16 января 2021   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Вірші Сталіна переклав українською поет із Чернігова

Вірші Сталіна переклав українською поет із Чернігова


Резауддін Сталін (Бангладеш): «Чекаю воскресіння, як Ісус, у цьому світі, де недолюбив!»

Відомий поет Резауддін Сталін народився 22 листопада 1962 року в Джесорі, Бангладеш. Він отримав ступені бакалавра економіки та магістра політичних наук в університеті Даккі, працював 35 років в інституті Назрул, був заступником директора. Популярний телеведучий та знана особистість у Бангладеш. Вірші створює мовою хінді. Його поезії перекладені багатьма мовами. Автор більше ста книжок. Засновник та керівник Центру мистецтв. Головний редактор літературної організації «Magic Lonthon».

Його відзначено багатьма нагородами, зокрема преміями Дарджилінга Натто Чохро (Індія); Bangla Academy, Модхушудхана Датта та Шобхо Шачі (Західна Бенгалія); преміями «Торонго» та Клубу письменників Каліфорнії (США), Асоціації журналістів Великобританії; Міжнародною літературною премією миру (Німеччина – США).

За популяризацію української літератури в Бангладеш нагороджений тепер Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України. (Інформація про Резауддіна Сталіна у Вікіпедії).

Дуель через палець

Дівчина Ліза порізала пальчик –

Вітер зелений усім розповів, –

Цей уже зранку набачився див:

Вітру не боляче – мабуть, не плаче…

 

Може, не заздрить звабливій красі,

Здатній найважчу зрушити брилу?

Лезо підступно скривдило милу –

Раптом сахнулося в ніжній руці.

 

В нашому світі – немало гризот:

Чавить людей – і яке кому діло?..

Тільки дізнався й мені заболіло –

Враз розпанахало душу, мов чорт!

 

Крапелька крові на пальці – як мак,

Чиста сльозинка на личку привітнім…

Байдуже лезу і холодно світу –

Знуджений, прагне дорослих розваг:

 

З потом і кров’ю сумних вояків,

Небом, що зраджено ходить за нами…

Котяться миті – важкі, мов цунамі,

Снігом, що знов за богів червонів.

 

Вбивство ніколи не стане малим:

Душі на милицях – снами у гості…

Я протестую. І хтось в високості

Раптом відчує, пізнає мій гнів!

 

Пальчик дівочий – тоненький такий,

Та граціозний, як прима балету…

Лезо хизується, тільки вендета

Кличе рішуче мене на двобій.

 

Тож не зупинять пітьма та вогонь:

Як не маскується ворог під друга,

Він не сховається, марні потуги, –

Я на дуель викликаю його!

Стіна та порожнеча

Кружляють дні та ночі навкруги,

А я все не відходжу від стіни, –

Химерні тріщини, неначе береги,

Нагадують про доленьку мені.

 

Перед очима в борознах – віки,

Котрих стає все більше, як і снів;

Мчать коні, вже без вершників, баскі,

Дзвенять мечі, скривавлено ясні.

 

Тінь імператора чи чорного раба …

І мстивий реп’яшок у спориші:

«Поете боягузливий, ганьба, –

Якась стіна припала до душі!

 

Мій череп – навіть мармуру міцніш,

А ти – давно порожній, ніби дзбан», –

Застряг в мізках, неначе кволий вірш…

Мовчить стіна прокляттям давніх ран.

 

Лиш кроманьйонця згорблена хода,

І мумія – незаймана до нас…

Завмер папірус підло, як удав, –

Мов кролика, гіпнотизує час.

 

Мойсея кроки глухнуть вдалині,

Я власноруч несу Ісуса Хрест…

Як страшно помирати уві сні,

Як солодко дізнатися – воскрес!

 

І знову головою – до стіни,

До тріщини – немов до вівтаря…

Лиш небо повертається з війни,

І молиться над вишнями зоря.

 

Плач, Юдо, ненаписаним рядком;

Стіну, як Макбет, обіймай умить…

Припни журбу галерним ланцюгом, –

Від себе порожнеча захистить?!

Остання сцена

Враз завітав до брата Біль – з родиною:

Приїхав з діточками та дружиною.

Далекою ця подорож була –

Аж десять миль до нашого села…

 

Біль – Миру наймолодший брат,

Тож тільки й мріяв мати у стократ, –

Отримати жадав (не дивина!)

Свою від Миру часточку майна.

 

Вечеряв Біль, всміхався залюбки,

Їв сочевицю, рис – на всі смаки…

Садиби Миру братик не хотів,

Як і отих вгодованих бичків.

 

Дружині б наступати на граблі –

Заволодіти клаптиком землі,

Що Болеві належав, отже – їй,

Тому оце й нагрянули мерщій.

 

Бо безземельні досі, у боргах…

А Мир живе, неначе падишах,

І Доля йому стелить (адже Мир!)

Розкішно дивовижні килими.

 

Мир на світанку – все-таки до справ:

Землі дещицю їм лиш обіцяв,

Вручив бичка і глечика допіру, –

Хай неохоче, а заради миру.

 

Бичок – старенький, глек – ледь не тече,

І висне знов обіцянка плащем…

І схрещуються погляди рідні –

Осудливі, стривожені, сумні.

 

Розстануться, як в морі кораблі:

Війни не буде, миру і землі…

І назавжди – це зрозуміло всім –

Зачинений для брата отчий дім.

 

Клубок у горлі – зашморгом, сльоза

Вмить по щоці ковзнула в небеса…

Брати прощались – мирно, на віки,

А душі тіні кидали важкі.

Я – поле…

Як хочеться шляхетності мені,

І чистоти незайманих снігів!

А в світі – журно, хмари навісні –

Так лиховісно, атомно. І див

 

Мільйони літ, здається, не було,

Красі вже не скоряються і сни…

Тож не рятують гусаки село,

Як Рим колись – від глуму дикунів.

 

Тут квітку часу розпинає біль,

Кінь «Герніки» – прокляттям Пікассо;

А небезпека – гримом звідусіль,

Байдужість душить мороком ласо.

 

Снують пекельні звірі у хатах…

Кого Матісс врятує чи Роден?

І паморочить безнадії шлях:

Зустрінемо бодай вчорашній день?!

 

Постанемо у вирі суєти

Та люті божевільної юрби?

На Гімалаїв пік душа злетить,

Чи кине виклик полум’ю ганьби?!

 

Я – поле, ви відкрийте лиш мене,

Вуста зволожить клятва осяйна…

Майбутнього недоля не верне,

Позаду – тільки пам’яті стіна.

 

Зачитана пустеля – до дірок,

В’язниця мозку, серця, почуттів…

Хто визволить – красуня, всесвіт, Бог?

Посвятить в чари, як завжди хотів?

 

Квітучим садом, бджілкою молюсь

За всіх, хто прагне не пітьми, а див.

Чекаю воскресіння, як Ісус,

У цьому світі, де недолюбив!

Самотній моряк

Холоне серце: місяцем – у рів,

Ця подорож – задовга, наче ніч…

Стою, мов скеля, серед протиріч

І з острахом шукаю берегів.

 

Спинився час, немов старенький пес,

Що стільки натерпівся від людей…

Моряк самотній – як маяк удень,

В безмежжі, що закінчується десь.

 

Незаймано втікає горизонт,

Байдужий до розпачливих думок…

Хворіє тиша, світиться, як Бог,

Та що їй до усіх моїх гризот?

 

До пошуків жаданого тепла

У затишку ласкавих, ніжних рук…

Воскресне сонце, прийде, ніби друг,

Погомонить – розсіється імла.

 

І оживу, злечу, неначе птах,

Над чорним плесом сумнівів, невдач!

Акулам не дістануся на харч,

Що, мов кати, зринають на очах.

 

І віроломна втома омине,

Не заскородить серце крадькома;

Не перетворить на пустий туман

Спокійного, бездушного мене.

 

Який солодкий берега міраж,

Рукою дотягнуся, допливу…

Але, коли відчую наяву, –

Подякую човнові (вірний страж!),

 

Тій, що чекала тисячі ночей,

Тому, хто долю досі не згасив…

Я помолюсь, пробачу ворогів,

І – знову в море, наче Одіссей!

Українською мовою переклали

Сергій Дзюба та Михайло Блехман


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2021 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/