п`ятниця, 15 Грудень 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Від самого початку війни він рятує людей. Чужих людей. Їхні тіла й душі

Від самого початку війни він рятує людей. Чужих людей. Їхні тіла й душі


Більшість із нас, змушених покинути домівку та розпочинати нове життя, намагаються спочатку облаштуватися на іншому місці, перевести подих. Вже потім, – якщо залишаться сили, – допомагають іншим. Але є не класичні переселенці, які живуть, здається, поза законом збереження енергії. Вони, власне, і є енергія, що сама себе відтворює та невпинно латає понівечене війною буття.

Робимо. Добро. Разом

Пастор з Донецька Сергій Косяк жодного дня не перебував у пошуках спокійнішого для себе життя. Від самого початку війни він рятує людей. Чужих людей. Цивільних і військових. Чоловіків і жінок. Дітей і старих. Їхні тіла й душі. Його дім – не там, де затишок та родина. А там, де біда.

Свідок

«Був свідком усіх котлів, різних боїв та оточень, сліз десятків тисяч цивільних і солдатського болю…» – я не здивуюся, якщо за насиченим подіями щоденником Косяка колись вивчатимуть цю війну. Розкладатимуть оту її підступну «гібридність» на зрозумілі причинно-наслідкові явища, щоб описати їх у підручниках та попередити людство: саме так відтепер маскується зло, саме в такий спосіб воно зараз нищить і вбиває…

Сергій задокументував майже кожен день трагедії на сході – за винятком перших дев’яноста днів молитовного марафону «За мир, любов і цілісність України», який з кінця лютого 2014-го збирав людей різних релігійних поглядів на площі Конституції, в самому центрі Донецька. Погром був передбачуваним, тож напередодні «розмови» з каральними «органами ДНР» Косяк знищив свої записи та вивіз з міста родину. Його молодшому синові на той час було лише два місяці.

«25 травня 2014 року. 91-й день молитовного марафону... На шиї та зап'ясті мені пов'язали жовто-блакитні стрічки, пообіцявши на одній з них повісити. Били різні люди, змінюючи один одного або одночасно... Періодично приходили в кімнату і продовжували бити. Між побоями мене звинувачували в сектантстві та допитувалися, скільки людей з «Правого сектору» я привів із собою. Пам'ятаю, як увійшла молода симпатична дівчина років двадцяти п’яти, попросила в моїх мучителів також спробувати мене побити. І під загальне схвалення натовпу завдала мені кілька ударів палицею, просто заради розваги… Вони самі себе розпалювали, переконували себе, що мене потрібно бити».

Це був самісінький початок «русской вєсни», окупаційний режим лише куштував першу кров, ще сам боявся наслідків своїх дій і намацував межі дозволеного. Тож Косяка залишили живим, і він повернувся до зруйнованого бойовиками молитовного намету – відновлювати своє служіння проти зла, яке оселилося в місті.

У червні, коли Донецьком уже відкрито роз’їжджала військова техніка з триколорами, Косяк якраз підбив підсумки конкурсу дитячого малюнку «Мій дім Україна». На свій страх і ризик вивісив малюнки прямо на молитовному наметі: «Тоді ми ще вірили, чекали, сподівалися… У конкурсі взяло участь понад 36 000 школярів, а відбирали переможців з 7 600 робіт. Пам'ятаю, як директори шкіл таємно передавали мені ці роботи… Тут за слова «Слава Україні» калічать та вбивають, але діти цього не знають і малюють те, що в душі».

Згодом довелося зняти жовто-блакитні стрічки, відмовитись від молитов українською, прапори змінили на банери з жовтою пшеницею та блакитним небом. Спочатку приїжджі «повстанці» на їх тлі фотографувалися («Гля, арігінальна хахли прідумалі!»), потім стали руйнувати.

Наприкінці липня, коли в місто вже зайшов Стрєлков, знов почалися арешти й довелося піти в підпілля. Але за доносом сусідів накрили й по квартирах. Донецьк занурився в морок – вбивства, стрілянина, комендантська година, викрадення людей... Те ж саме відбувалося в Горлівці й Торезі, Сніжному й Оленівці, Шахтарську та Дружківці: церковні будівлі забирали під казарми або ізолятори для утримання заручників, розпочалися погроми та викрадення священиків. «Сектантами» проголошували кожного, хто не розумів, чому вірити треба в те, в що вірить людина на прізвисько «Бєс».

Молитовний майданчик у Донецьку проіснував 158 днів. У полон потрапили ще чотирнадцятеро його учасників, чотирьом погрожували розстрілом, один з прочан досі в донецькій катівні, його доля не відома. Загалом три пастори-євангелісти та чотири церковники з різних куточків Донбасу загинули під кулями та від тортур. Свідчення про злочини окупантів щодо церковних активістів України вже пролунали в міжнародному Гаазькому суді та чекають свого часу на вирок. А коли Сергій розповідав про них під час місіонерської поїздки до Америки – люди спочатку не вірили. Потім плакали…

Дві зими та три літа

Свій власний волонтерський марафон Косяк продовжує дотепер… Скільки він уже триває? Понад 900 днів. Скільки ще триватиме? Відповіді немає. Інколи це одиночний забіг, деколи – естафета. «Робимо добро разом» – під цим гаслом сформувалась надійна команда, яка працює як добре змащений механізм, не зупиняючись навіть за нечастих візитів Сергія до родини, до синів.

Вчитися допомагати не молитвою єдиною довелося майже відразу. Перші волонтерські маршрути прокладали спочатку з Донецька до Слов'янська, а потім – у зворотному напрямку. Про роль держави в евакуації мирного населення не варто навіть згадувати, тож весь тягар «великого переселення» випав на долю небайдужих активістів. З припиненням стабільного транспортного сполучення кинуті напризволяще люди, божеволіючи від страху, благали волонтерів вивезти їх з-під обстрілів. З однієї лише Горлівки тільки в липні 2014 року Косяк організував евакуацію понад двох тисяч людей.

«27 липня 2014 року. 142-й день молитовного марафону. В Горлівці розпочалася «м'ясорубка», телефон розривається від дзвінків. Дзвонять усі – стурбовані родичі, перелякані матусі, громадські організації… Ведеш кілька десятків перемовин телефоном, координуєш автобуси й автомобілі, вмовляєш водіїв їхати під кулями, зістиковуєш їх з родинами біженців, перераховуєш гроші за послуги перевезення, пояснюєш про безпечні місця переміщення через блокпости, вирішуєш питання розміщення біженців. Знову ж – щоденні викрадення людей, які так само потребують особливої уваги… Все це виснажує емоційно й фізично…Тільки-но відправили п’ять автобусів переселенців лише з Горлівки, на завтра станом на 15-у годину записалося вже 207 осіб, і це при тому, що 40 відсотків дзвінків припадає на вечірній час. Так само по всій Донецькій області. Забираємо людей, які самостійно не можуть дістатися до пунктів збору, часто це літні люди, інваліди чи ті, які вискочили з дому ледь не з однією «мобілкою» в руках. Є випадки, коли людина настільки паралізована страхом, що не в змозі вийти з квартири та сісти в автобус, таких ми теж вивозимо індивідуально».

Довелося перетворитися на диспетчера, менеджера, логіста, вантажника, навіть на вихователя та психолога – взимку 2015-го люди були вже геть знесиленими й відмовлялися їхати невідомо куди. У Дебальцевому під час найжорсткіших обстрілів Косяк ходив по підвалах, роздавав хліб, попри ворожнечу та прокльони, умовляв нещасних залишати смертельно небезпечне місто…

Літо, зима, знову літо… Спека або мороз – однаково погано, бо це хвороби та проблеми з ліками... «Сліпі» будинки, що потребують нових вікон і даху…Бабусі, що намагаються цілувати руки за пакет з продуктами... Черги на блокпостах, у яких вмирають старі та й не дуже старі люди... Діти, які можуть годинами сидіти, замкнувшись у собі та ні на що не реагуючи… Посивілі від гучних обстрілів собаки, що гинуть, рятуючи господарів від мін... Автівки, що розвалюються від численних волонтерських поїздок бездоріжжям... Весь світ, що з жахом спостерігає за масштабами трагедії в центрі Європи та надсилає гроші на допомогу… З миру по нитці – голому сорочка. Робимо добро разом.

«15 жовтня 2014 року. 226-й день молитовного марафону. На картку знову пішли перерахування для роботи в зоні АТО. Біль людей, що потрапили в біду, став болем тих, хто жертвує. Отримав посилки з теплим одягом та ліками, комусь це врятує життя. На жаль, сьогодні ми трохи не встигли з ліками для 37-річного чоловіка – вчора їх знайшли, а сьогодні передавати вже було нікому, хворий помер».

знедолені-нездоланні-1Масштаби горя ніяк не зменшувалися з часом. Час змінював лише потреби та географію. Сьогодні це памперси для покинутих дитячих інтернатів у Шахтарську, Дружківці, Горлівці. Завтра – ковдри на бази для переселенців у Слов'янську, Святогірську, Ізюмі, Бердянську. Потім – Піски та Тоненьке, де потрібно взагалі все, бо люди живуть у самісінькому пеклі. Ще за рік – відпочинок для дітей «червоної» зони, на яку поступово перетворилася «сіра» Мар'їнка…

Гра в життя. Без правил

Мар'їнка, власне, стала еволюційним пунктом воєнної біографії пастора-волонтера. Тут минулого літа Косяк нарешті оселився, і це зробило його трохи схожим на типового переселенця. Ну, зовсім трохи. Його родина, як і раніше, залишається далеко, довідки в нього немає, постійної адреси – теж. Наразі він узагалі приписаний до військової частини, куди пішов служити капеланом.

Як у Жадана – «Даруй нам свою любов, стискай лещата. Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати»... До того, як Сергій Косяк охопив усю Мар'їнку та взяв за неї відповідальність, туди навіть не ступала нога волонтера. Та й потрапити в місто можна було лише контрабандним шляхом, через домовленості з військовими. Спочатку пастори-добровольці просто приїздили й роздавали хліб – буханку на родину. Потім обсяги збільшилися, волонтерські «бусики» почали возити багато й усім. Бійцям – чай, каву, сухі борщі, шкарпетки, аптечки та бензопили. Мирним – картоплю, вугілля, засоби гігієни, дитячі іграшки та канцприладдя. Короткі відрядження змінилися створенням постійної місії.

«Коли ми тільки починали, наш центр у Мар'їнці нагадував мавзолей Леніна в радянські часи – будинок і довга черга до нього», – згадує Сергій. Зараз місія немов мурашник: усі щось роблять, кудись поспішають, поруч дещо ремонтується, рухається, змінюється. Поступово, дуже повільно в прифронтовому місті з'являється щось схоже на відновлення. Або, радше, підґрунтя для відновлення.

Торік, коли волонтери вивезли мар'їнських дітей на реабілітацію в святогірський табір, їм запропонували там гру, яка називалася «Життя». Впродовж дня діти мусили жити за принципом «хочеш щось мати – треба заробити це». Табором ходила місцева валюта, якою можна було розжитися, виконуючи різні завдання, а потім ці гроші міняли на іграшки, канцтовари, сувеніри. Все майже так, як має бути в справжньому житті. Дітям сподобалось. Ця доросла гра з наявними правилами та переборними труднощами виявилась для них зрозумілішою, ніж реальне життя вдома. Бо в Мар'їнці взагалі нема правил, за якими можна будувати повноцінне життя. Люди мають встигнути якось пожити лише десь до 15-ої години дня, поки в свій закон гучно не вступить війна – з мінами, зенітками, патрулями, обшуками. І вже точно поза всілякими правилами в місті за час бойових дій загинуло більш як сто мирних мешканців.

У цю імітацію життя тут змушені «грати» понад шість тисяч людей, що залишились, – половина довоєнного населення Мар'їнки. З-поміж них 70 старих, прикутих до ліжка, та 600 дітей, 224 з яких – віком до двох років, тобто народжені вже за війни, часто з якимись патологічними особливостями. Реальними для них є лише труднощі. В місті немає питної води, газу, опалення, виникають перебої з електроенергією та постачанням продуктів, не працює жодне підприємство. Дехто вже не пам’ятає, як виглядають гроші. Хліб, вода, живе слово – ось така місцева «валюта». Ще памперси – дитячі та дорослі. Взимку – дрова.

Ви читаєте другу публікацію  з нового проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика. Інформація про другий проект та посилання на попередні п`ятнадцять публікацій з першого проекту «Знедолені? Нездоланні!» вміщуються ТУТ.

Щоб зрозуміти цих людей та заслужити їхню довіру, треба самому жити з ними поруч. Без ротацій – так само, як вони. Тож Косяк так само рубає дрова, миється з чайника, живе в приміщенні, де температура взимку трохи вища, ніж на вулиці, та виколупує кулі на своєму подвір'ї. Якщо закінчується тушонка для волонтерів – лишається голодним. Так само не спить з усім містом, коли вночі йдуть бої. А зранку підіймає місцевих та військових на спільну працю – будування пекарні, устаткування безкоштовного стоматологічного кабінету, створення дитячого центру…

До речі, пекарня – це перший інвестиційний (так би мовити) проект, що створив у Мар'їнці робочі місця. Бо благодійність та «гуманітарка» не безмежні, за законами життя люди все ж таки повинні заробляти й самотужки годувати свої родини. Попри страх, відчай і біль, попри жорстокість та несправедливість війни. Тож разом з роботою Косяк повертає їм самоповагу, відчуття відповідальності та мотивацію.

Звичка бути вільним

Щодо мотивації. От йому самому це навіщо? Робочі місця, соціальний хліб, водоочисні споруди, пересувний мобільний шпиталь, що наразі запрошує мешканців на медичне обстеження, все інше? Сергій упевнений, що час – теж ресурс, як гроші та сили. Чим активніше його використовуєш, тим ефективніше він працює на Україну та допомагає створювати нову дійсність. Зупинишся – ресурс скінчиться. Треба досягти системних змін, аж поки він діє, тоді є шанс на те, що процес стане сталим, незворотнім.

«Моя мета – реформувати Мар'їнку. Треба людям виробляти нову звичку – бути вільними. Волонтерський рух має перерости в громадський. Хвиля, що її спричинив Майдан, та активність окремих людей мають еволюціонувати в бік створення місцевих територіальних громад. Громадянське суспільство змусить чиновників змінювати закони на зручні для людей, бо після таких болісних змін ніхто вже не хоче жити в корумпованій країні».

Цю потребу бути вільними найбільш органічно транслюють діти, бо вони ними народилися. Їхнє почуття свободи не затьмарене навіть війною, тож задля перемін на краще «тут і зараз» їм не треба змінюватися самим. Необхідні лише наснага, наполегливість та дещо із знань, якими Косяк їх охоче озброює.

Так у Мар'їнці з'явився дитячий медійний центр. Група підлітків, що торік активно долучилися до роботи юнацького клубу «Не зупиняйся» (теж, звісно, творіння Косяка), нині мають курс уроків та майстер-класів від кращих журналістів України. Власна газета, сайт, відеоканал, сторінки в соцмережах – незабаром життя в місті стане цікавішим не лише для юних авторів. Наприклад, за результатами зустрічі з репортеркою «Української правди» було надіслано офіційний запит до Мар'їнської районної адміністрації. Запитали про питну воду – коли вона нарешті буде в Мар'їнці без перебоїв? Заплановано справжнє журналістське розслідування, на його результати вельми очікують і залякані чиновниками дорослі...

Така маленька, в буквальному сенсі дитяча, але помітна й навіть революційна для провінційного воюючого містечка реформа свідомості... Перша, втім, точно – не остання. Бо сю скалу лупає Косяк, а він завзятий: «Треба готувати людей служити народові. Швидко це не станеться, але я не вірю, що ми повернемось до старого. Прийде час, і наша країна стане гідною щастя».

Непохитну віру Косяка в те, що власний приклад, добре слово та спільна справа можуть бути сильнішими за автомат, не змогли зламати ні тортури, ні нелюдська втома, ані людська невдячність і байдужість, що, за його словами, виснажують понад усе.

Він не пам'ятає облич урятованих людей, бо їх були тисячі. Вони його теж не пам'ятають – людям притаманно забувати найстрашніші миті свого життя. За весь час тільки двоє відшукали й подякували. Одна жіночка, що взимку 2015-го вилізла з підвалу багатоповерхівки в Пісках з кліткою з барвистим папугою в руках. Мружилась на світлі, очманіло роздивлялася, поводилась з острахом – там, у підвалі, годинами сидячи в темряві, люди ж палко вірили в нісенітниці про «карателів». Сергій згадав її саме за папугою. Й інша – вже нині, в Мар'їнці. В її будинок влучила міна, поранила дітей, Сергій чудом опинився поруч, вона й досі впевнена, що то його Бог послав їй на допомогу…


 

Той, хто бачить майбутнє, – того й перемога, той і вийде мудрішим та сильнішим з клятої війни, розв’язаної за ганебними пропагандистськими сценаріями. І це ще один фронт, на якому воює волонтер Сергій Косяк. У його картині миру немає ліній розмежувань і ненависті за розподілом на «своїх» та «чужих». Щоб гідно перемогти у війні, треба розпочати з перемоги над собою – над власними страхами й упередженнями: «Якщо ти дійсно за єдність України, то перестань підкидати дрова у вогонь розбрату, а роби хоч що-небудь, щоб ми були однією країною, одним народом, однією нацією. Унікальність єдності в різноманітті. У нас можуть бути різні мови, різні культури, різні філософські уявлення – різні, але як одне ціле. Як тіло людини, що складається з багатьох частин – рук, ніг, голови, але це один організм. Є безліч прикладів, коли люди, що говорять однією мовою, сповідують одну релігію, мають одну культуру, вбивали й убивають одне одного. Об'єднує не це, а особиста відповідальність за свою землю»…

І знову новий день, і волонтерська карта, пуста з вечора, поповнюється новими надходженнями. І це доводить, що думати про Україну як про єдиний організм, який реагує на біль і лікується, – правильно. Війна викрила в людях багато зла, але інколи з цим ворогом можна боротися навіть найпростішими діями. Найпростішими словами. Робимо. Добро. Разом.

Інна Юр’єва

Попередні публікації з другого проекту:

    1. Залишити Крим, аби повернутися. 

 

 


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/