Неділя, 20 Травень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Українського хлопчика годувала груддю татарка

Українського хлопчика годувала груддю татарка


«Ми – свої на цій древній землі!»: трагедія кримськотатарського народу у збірці поетичних переспівів Олега Гончаренка «Криму тамований скрик…».

Шановний сучаснику, напевне, Ви хоча б один раз у житті замислилися над тим, які саме чесноти роблять людину Людиною. Без сумніву, на наш погляд, одна з найцінніших серед них – вдячність – землі, народу, матері, родині та ін. Ця риса характеру пов’язана з не менш важливими – людяністю, порядністю, добротою тощо. У нашу надскладну добу нечасто зустрінеш сміливців, які беззастережно живуть за кодексом честі. Серед них – і поет, прозаїк, публіцист, перекладач (а також журналіст і волонтер) із Мелітополя, лауреат багатьох престижних всеукраїнських і міжнародних відзнак Олег Гончаренко.

Сам митець завжди наголошує, що він українець із діда-прадіда і підтверджує це власним високохудожнім українським словом. Однак, він ніколи не забував про Молдову – батьківщину його неньки – і, вдячний цій землі, видав книжку переспівів румунських і молдавських поетів «За Емінеску… до себе».

Так склалася доля письменника, що народився він у далекому Казахстані, тому саме йому поет присвятив свою збірку переспівів казахських митців «Віщий зблиск табуна». І ось нещодавно побачила світ збірка «Криму тамований скрик…». Автор у передньому слові до своєї книжки переспівів кримськотатарських поетів із вдячністю зазначає, що він «був декілька разів рятований кримськими татарами». Навіть на початку його земного шляху, допомагаючи працюючій мамі майбутнього поета, годували його груддю представниці різних народів, серед жінок була і татарка. Поет підкреслив: «Я всьому світові – молочний брат», а також наголосив, що його Рід «споконвічних козаків-степовиків… іде крізь Час і Простір із кримськотатарським Народом пліч-о-пліч уже кілька століть».

Таке тремтливе ставлення до кримських татар покликало до життя працю, що вражає своєю щирістю, бажанням підтримати народ, який вкотре через імперські амбіції нелюдів втратив свою батьківщину. Автор, називаючи свої поезії переспівами, у такий спосіб наголошує на тому, що його метою був не буквальний переклад віршів, а, пропущені крізь власне серце біль, крик, любов і надія гнаного народу. На наш погляд, це завдання він виконав надзвичайно чесно і талановито.

Найчисельнішу групу становлять вірші, в яких відбито поневіряння світом кримських татар, що впродовж століть потерпали від сваволі російського царату, сталінізму та його наступників. Митець у переспівах максимально точно передає відчай народу, якого жорстоко карає доля. Тут камертони сердець татарських поетів стовідсотково співпадають із душевними вібраціями О.Гончаренка. Тому читача вражають, наприклад, такі рядки: «Скажи-но, душе… / дай відповідь на болісне питання: /…/ чому знов бредемо віками, / а з нами – лише горе, горе, горе?» (За Ашиком Умером); «Криму спраглому віками / сіль татарських сліз пече. / Будь-який розбий тут камінь – / кров татарська потече» (За Ешрефом Шемі-Заде); «Татарам, схоже, судяться й надалі / хліб – із жури, гірка вода – з печалі. /…/ …ми корились незаслуженій біді, /… / нас убивали ради чорної мети» (За Емілем Амітом); «Крим – ось наша доля, наша міра миру, / котрою можливо оцінити все. /…/ Всяк воскресни ясно! І виходь на бій всяк! / Нас Вітчизна кличе, ми – сини її» (За Білялом Мамбетом); «Що сниться воїнам старим: /…/ …може, насипи могил, / в яких братів мільйони тіл? /…/ Не спиться воїнам старим: /.../ в душах навічно – шрамів слід» (За Сейтумером Еміном); «Мій Криме, лиш на тебе я / з чужин залюблено дивлюся. / Ти – пісня праведна моя. / Ти – хліб на маминім обрусі» (За Айдером Еміровим); «Мій бідний народе-лайдаче, / і сам ти зневажений вкрай без вини. / Світ з нас то регоче, неначе з мани, / то знову за нами ж і плаче» (За Шакіром Селімовим); «Крим для когось – море, / спочинок і казка часто. / Для нас він – велике горе. / Для нас він – вселенське щастя. / Він – спомини й сенс традицій, / айяти і сури втішні…» (За Ельвірою Емір-Алі); «Не в праві ми й не можемо забути / кривавий травень і кривавий рік… / …/ Коли в вагонах і діди, і діти / вмирали з голоду і холоду в пітьмі. /…/ настав нарешті помолитись час / за мертвих наших й наших ненароджених – / тих, хто в пеклі сталінському згас» (За Ельвірою Абілмеджитовою); «Мені знов сниться Крим /…/ Сумне моє «сьогодні»… / Минають ночі й дні… / Як важко жить самотній / в нерідній стороні!» (За Аліє Кенжалієвою); «І стугонять знову товарняки, / і запах горя, безнадії, розпачу / та смерті, смерті висне вздовж дороги… / А позаду палає вона – Украдена Кримська Весна…» (За Сяоре Кокче); «Пробач, історіє, поета / за храм, де службу править шваль, /… / за те, що не прокляв я грізно / усіх, хто Кримом торгував. /…/ А я піду, /…/ аби вернутися в Час Бою!» (За Юнусом Кандимом); «Вітчизно моя, /…/ Ти – загадка світу! /…/ Ай-Петрі у висі зліта голубі! / Любити – це добра наука… / Матусю, тобі, / Батьківщино, тобі, / завжди цілуватиму руки!» (За Нузетом Умеровим); «Надіюся на справедливість Бога, / дивлюся в очі друзів, дорогі, / і бачу в них таку летку дорогу / у рідний край, / у край без ворогів» (За Юрієм Османовим); «Понищено мій рай, мій Крим! / … / Кляті вар’яти й варнаки, /…/ Вам слово честі незнайоме. / У вас чуття немає дому. / І совість ваша вам – не суд: / підлота ваша темна суть!» (За Еміне Зіадін); «Кати, хіба ви невмирущі? / Послухайте, як плаче світ! / За все колись тримать одвіт. / Тож не вбивайте мою душу, / наші душі…» (За Джамалою).

Наголосимо, що збірка переспівів позначена тематичним розмаїттям. Поезії, присвячені трагізму долі кримських татар, чергуються з віршами, провідні теми яких – оспівування нації, матері, рідної мови, краси батьківщини тощо. Так, гордість за незламність народу, віра в те, що порятунок у глибинних джерелах вільного гордого духу нації («якщо згаснуть і місяць, і зорі, / ти душею і серцем світи!»), тому вона обов’язково здолає ворога, звучать у таких рядках: «Хотіли знати ви – чи ще татари є? /

Татарин – це святе ім’я моє! /.../ «кримський татарин» маю я звання!» (За Меметом Ніязі); «Не будь тебе, /…/ Хто б дав мені / і кредо, і завіт, / і віру, що міцніша / од металу, / народе мій, / із небуття посталий!» (За Сейтумером Еміном); «Нас ніколи й ніде / не зламають ніякі негоди: /кожен з нас іще мрію / свою заповітну зберіг. /… / гордо я заявляю: / Ми, кримські татари, живі!» (За Абілязом Велієвим); «Не варто мармур на могилу класти. /…/ Біля півмісяця та зірки напишіть: /«Звання ТАТАРИН – герб його і щит» (За Ешрефом Шемі-Заде).

Природно, що серед інших традиційних тем помітне місце в даній книжці посідає тема матері. Кримськотатарські поети, а за ними й Олег Гончаренко, звеличують жінку-матір, яка дарує життя, надихає на праведні подвиги, любить і вірить у своє дитя завжди. Тому так щемливо і трепетно лунають рядки переспівів митця: «Не плач, матусю, мудрі очі підніми! /…/ Ще світ сяйне, щоб не змогла й / очей відвести / від обріїв ти, що темніли досі… / Тобі ще сонечко проллється на волосся» (За Меметом Ніязі); «Всі мої мрії /…/ тільки Вітчизні і тільки, о нене, тобі! / Ваша покривдженість – / совість жагуча моя… / … / Нене, настане кінець безпросвітній журбі! / Пісню Весінню іще напишу я тобі!» (За Джеваїре); «Мамо, ось я повинний стою… / мені гірше, ніж вмер я коли б! / Я забув колискову твою – / просто людям роздав, наче хліб. / Сину мій, то – лише давній спів… / І тобою пишаюся я! / Значить, ти себе не розгубив: / ти – і є ота пісня моя» (За Юнусом Кандимом); «Татарській жінці / в цей весінній світлий день / присвячую я віншувальні рими. /… / Вона – душа, донька і пісня Криму. /… / Татарська жінка в бідах всіх рятує нас, / хоча того, мабуть, й сама не знає…» (За Юрієм Османовим).

Не обійдено увагою і тему ролі і місця татарської мови в бутті народу. Автор переспівів наголошує, що кримські татари впродовж століть завдяки їй спромоглися зберегти власні традиції, звичаї, історичну пам’ять. Мова для них була й залишається символом єдності, їхньою гордістю, найвпливовішим фактором усвідомлення своєї непоборності, чи не єдиною можливістю навіть на чужині відчувати себе Народом. Саме мові «сердечній, єдиній, живій» присвячено прекрасні поетичні рядки: «В мені ти нуртуєш, хмельніша вина! / Я знаю, що ти нам Всевишнім дана. /.../ В печалі тихій, серед горя і бід, / о, мово моя, чую ще твій завіт» (За Бекиром Чобан-Заде); «Лиш рідна мова нам крила, дитино, дає. /…/ Мова – то пам’ять і то заповіт пращурів. /…/ Мова – твій герб, твоє кредо й небесне ім’я! / Їй ще звучати у наших аулах віки. /…/…По-татарськи ми любимо і живемо» (За Джеваїре); «Я углибаю в мову, / таку просту і величну. / Ніщо я без рідного слова. / … / ніхто нічого не вартий, / якщо пращурів не гідний» (За Ельвірою Емір-Алі); «Хай мови предків звучний клекіт / злинає з мудрих вуст братів!» (За Станіславом Бакаєвим).

Образ батьківщини гнаного народу – Криму – зринає не лише у поезіях трагічного звучання, присвячених його поневірянням світом, а й у віршах, де оспівано неповторну та унікальну красу цієї землі. Гімн їй звучить, наприклад, у таких рядках: «Моя Вітчизно, мій чарівний Крим! / Як чайка він злітає легко й просто / над морем і над безкраєм старим./ …/ Хай над зеленим островом цвістиме / повік-віків ще сонце золоте!» (За Ісмаїлом Гаспринським); «Цикади засюрчали… / День тихо догоря… / Отут світів начала, / де мрійно так зоря / вечірня тихо сходить, / де шовкова трава, / озер дзеркальні води / і далеч сповива / у тишу величаву, / у пісні срібний слід» (За Ешрефом Шемі-Заде); «Як я люблю свої краї, / Свою прекрасну Батьківщину – / сади її, поля її, / високі гори і долини. / Сиваш солоний, степ гіркий, /…/ мій Криме, дорога Вітчизно!» (За Юрієм Османовим).

Як випливає з поетичних переспівів О.Гончаренка, кримськотатарські поети не відмежовують своєї батьківщини від України. Про це свідчать рядки, в яких вона постає величною державою, де є гідне місце кожному народу, що прагне жити на нашій землі в мирі: «Україно сердечна моя! /…/ Ось я вижив… Я вільно ходжу / знов Хрещатиком, знов навесні… /…/ Україно моя

дорога, / якщо ворог розбурха біду, / поки є в моїм серці снага, / я за тебе й життя покладу. /…/ Наша твердь – Україна і Крим!», «Благословляю горду Україну, / що обняла натрудженим крилом / мій спраглий Рід / і мій Народ в негоду. / За те їй по-синівськи / б’ю чолом, / за те молюсь щодня / до сонцесходу» (За Самадином Шукурджі); «Хай наша доля не загине! / Хай наша пісня в небо лине! / Постаньмо, до плеча – плече, / разом за Крим і Україну!» (За Улом Чульмекчі).

Підкреслимо, що автор переспівів серед багатогранної амплітуди відчуттів кримськотатарських митців побачив і точно відтворив і таке почуття, як засудження ними слабкодухості в лавах борців за рідну землю. Поети у рецепції Олега Гончаренка максимально дошкульним художнім словом, яке в конкретному контексті сприймається як заклик до боротьби, прагнуть відновити предковічний незламний дух співвітчизників, що, на їхнє переконання, згас. Про це свідчать такі рядки: «Звитяги і єдності більше нема. /…/ Ми – тісто, що скисло. Ми – дика юрба», «Народ наш вітром битий – / глухий давним-давно вже, / сліпий давним-давно вже, / й буття не знає цін. /… / Всяк скоро оніміє – свою зневажить мову: / зневажить всяк і батька, і неню, і дитя» (За Шакіром Селімовим); «Ми ж, простоти й природності сини, / промовчали і піддалися знову. /… / Скорилися, свою татарську суть / і страм, і честь втрачаючи потроху», «Ми всі навчились забувати… /…/ Так душу зводиш нанівець, /… / забувши всі дари судьби / і всі історії уроки, / руїни мрій, вітців гроби… /…/ забуто віру, мрію, честь, / надію, молитви і совість…» (За Юнусом Кандимом); «Чом, народе мій любий, німієш ти знову? / Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей? / Досить вірити в кляте чужинське «нічєй»! / Вір, народе, в суть віщого Рідного Слова» (За Улом Чульмекчі).

Олег Гончаренко

За автором переспівів, кримськотатарські митці прагнуть віднайти у своєму народові те найкраще, що приведе його до перемоги. Тому помітне місце у книзі «Криму тамований скрик…» посідають поезії, в яких лунають слушні поради щодо сенсу життя, головного в ньому, того, що дасть людині право сміливо дивитися в очі і другу, і ворогу. У поезіях, звернутих найчастіше до молоді, окреслено ті чесноти, які формувалися татарами впродовж століть: «Іди! Усе дасться у поті чола. / Надія і Мрія – твої два крила. / Життя для народу – обов’язок твій», «Не кляни ні удачу, ні долю, ні час. / Головне, щоби вогник душі не загас. / …доблесть – перша чеснота, / ніщо їй і смерть!» (За Амді Гірайбаєм); «Ось моя суть і сіль: / словом колю вас, діти, / щоби ви через біль / нині знайшли прозріння, / щоби щаслива путь / випала поколінню, / котре іде в майбуть» (За Енвером Селяметом); «Берися, друже, і живи: / Учись літати у птахів, / що люблять рідний край, – / отак собі розхлюпуй спів, шугай і не вмирай! / … / Учись у гір не відступать – / стій за своє на смерть!» (За Ісою Абдураманом); «Іди, та тільки не згорай! /… / І правдою пали вуста: / нам честь дається неспроста. / Нехай клянуть, будь впертим ти, / аби мети і висоти / сягнути ще, злетівши в рань. / І мріяти не перестань!» (За Айше Осман); «Марно боятись людського суду, / треба шукати усьому суть! /... /Варто шукати добра у Слові / і у строю десь, а не в юрбі!» (За Нейле Ресульєвою); «Час настав піднімати знамена! / Саме вік ще – натхнення і дій! / Гей, сучаснику, ногу – в стремено, і марш-марш – знов за обрій грімкий!» (За Ідрисом Асаніним); «Ровеснику! Подумай – зупинись! / Нехай тобі ще мрій навіє вись. /…/ Перед тобою – Всесвіт, славний друже… / І ти не затопчи його байдуже!» (За Юрієм Османовим); «Те, що судилось тобі, – / це є не жертвою судьби, / а подвигом ради народу! / Тож будь героєм в злій добі!» (За Улом Чульмекчі).

Зауважимо, що потужною емоційною напругою позначено поезії, в яких бринить надія на кращу долю кримських татар. О.Гончаренко справедливо підкреслив думку про те, що надія є тим безпомилковим дороговказом, який обов’язково вкотре приведе кримськотатарський народ до рідного дому – «Всесвіту, що зветься Крим». У переспівах читаємо: «Коли вітри в обличчя б’ють, / надія володіє нами – / сил додає і гасить лють. /…/ не відвертай від світу очі: / тебе надія збереже!» (За Юнусом Теміркаєм); «…нам не треба шукати причини, / щоб до тебе вертала мета. / Крим наш, дорога Батьківщино, / ти і є наша правда свята», «Чуєш, вітер Вітчизни сюди вже мчить – / вітер віри, надії, мети?! / І цей вітер, звільнивши од марев-химер, / перемігши зневіру і втому, / скаже, нас воскресивши: «Джигіти, тепер / вам пора повертатись додому!» (За Ісою Абдураманом); «Життя щасливим у неволі не буває. /…/ Воскреснемо! Все почнемо спочатку! / За заповітом наших мудреців / єдино в спадок залишилась нам любов» (За Сяоре Кокче); «Йдемо… / Я спіткнуся, впаду – / хтось підставить плече: / з гордих лав і в біду / жоден з нас не втече» (За Айше Кокієвою); «Та хоч уже й молитви дар не діє, / й хоч знову рідні обрії в крові, / щоранку прокидаємось в надії / на кращий світ: ми ще живі, живі!» (За Нейле Ресульєвою); «Усе варте й страшних зусиль, / поки є Батьківщини твердь, / любов і віщий біль!» (За Зеніфе Халіл); «Скільки в світі доріг невідомих! / Світ – безмежне і сонячне диво. / Але сильні ми тільки удома / й лише вдома ми справді щасливі» (За Асіє Шаш); «Буде над Кримом наше небо – як знамено. / Бог дасть! / І щастя повернеться сюди разом із нами. / Бог дасть!» (За Юнусом Кандимом); «…я знаю Одкровення: / зневаживши смертельну втому, / зневаживши «незручність дат», / мій Рід, як із війни солдат, / у Крим вернеться ще додому!» (За Юрієм Османовим); «…настануть дні, / коли Всевишній поверне нам сили! / … / і на землі, яка татарам – Мати, / постане знов возз’єднаний народ, / що вміє воювати і літати» (За Улом Чульмекчі).

Зауважимо, що невеликий розділ поетичної збірки «Криму тамований скрик…» – «Відверто про наболіле (кримські відлуння)» – це власне авторські вірші Олега Гончаренка. У них він укотре наголошує на своєму дружньому ставленні до кримських татар і щиро їм співчуває. Наприклад, митець згадує зустріч двох визволителів від фашистського ярма: «Травень. Діда навідує однополчанин – / сивий кримський татарин Бекір». Ключовою в розмові побратимів є наступна думка: «Наші предки любили тут і воювали. /

Ми – брати! / Ми – свої на цій древній землі!» Це твердження автор уважає аксіомою, тому в поезії, однойменній назві розділу, яку звернуто до ворогів, продовжує озвучене раніше: «І ви собі, як хочте, – будьте чи не будьте, / а ми були, є і будемо!» Побіжно зауважимо, що перша думка пророчо прозвучала 2006 року, друга – 2008. За письменником, народ живий, оскільки є і буде його Мати: «Душа народу – Вічна Мати Роду. /…/ У неї сотні сутностей-імен. / Вона – Богиня… Вона – Жінка й Муза… /…/ Вона додасть надії, віри, сил – / й тим до польоту надихне…»

Отже, український поет Олег Гончаренко, який називає себе Всестепом і людиною Всесвіту, абсолютно чесний у цьому твердженні. Як відомо, і степ, і Всесвіт не приймають слабкодухих. Їм імпонує лише особистість із сильною волею і максимальною щирістю. Таким і є автор аналізованої книжки, яку, без сумніву, можна вважати виявом братньої дружби і глибокої поваги до кримськотатарського народу! Погодьмося, що таких книг в українській літературі небагато. Серед іншого (талант митця, його висока духовність і максимальне розуміння почуттів татарських поетів) – це ще один аргумент вважати поетичну збірку переспівів О.Гончаренка «Криму тамований скрик…» яскравою подією в культурному житті нашої багатонаціональної держави.

Наталія Зайдлер


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/