Понедельник, 28 сентября 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Україна буде Малоросією, доки пануватиме чужа мова


Мовні підстави національної ідентичності 

Мова – душа кожної національности, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова, як певний орган культури, традиції [5]... Іларіон (Огієнко) 

Будь-яка революція закінчується контрреволюцією. Кліо нам товкмачить, що це, на превеликий жаль, аксіоматичні речі. Чи то Французька революція, чи то пак Революція Гідності – докази попередньої тези. ««Заванільний» початок», — скажете. Хочеться заперечити. Із чого виростав Євромайдан? Із ідеї про «європейську» Україну. А що воно значить, оте «європейська». А вкладається все це в тезу Мадзіні: «Кожній нації — держава». І зовсім не de jure, a de facto. Бо юридично державу ми мали з 1991 року (хоча деякі рявкають, даруйте, про нелегітимний вихід України з СРСР — так і хочеться поставити запитання про легітимність узагалі створення СРСР), а націю ж – ні.  А європейську державу ми мали ще з часів магдебурзького права! І ця революція під гаслом «європейської України» завершилася цілковитою «русифікацією» (під тавром толерантності), до того ж у всіх її проявах. Аби уникнути словесної еквілібристики, треба означити поняття нації – це, за Академічним словником української мови, стійка сформована група людей за певними етнічними, територіальними, культурними ознаками [3].

Невід’ємною складовою нації є ідентичність, цебто відчуття в людини приналежності до нації. У свою чергу ідентичність витворює передовсім не кровна, а духовна спорідненість (радше навіть – духова). Поняття ідентичності формується ще в ембріональному стані розвитку нації – коли  створюється етнос і група людей об’єднані лише за ознакою спільної віри й мови. Дивіться, як цікаво виходить: етнос, що «виростає» з церкви й мови, згодом трансформується в народність, а згодом – і в цілу націю. Отож аж ні як не можна заперечити роль мови й церкви у формуванні національної ідентичності. Церква, до речі, якщо брати історію України, була головним носієм національних ознак із часів Маркіяна (Руслана) Шашкевича, який зрозумів, що писати збірки «Син Руси» й «Русалка Дністрова» замало, а треба «нарядити церкву в національний стрій». Маркіян Шашкевич навіть псевдо собі обрав Руслан, підкреслюючи приналежність до свого народу. Для сучасних філологів це дивно, а сам Маркіян пояснював своє композитне ім’я похідним від «рус» і «ланд» (із країни русів). Браве діло М. Шашкевича продовжував м. Андрей (щоправда, уже представник УГКЦ), який у праці «Як будувати рідну хату», стверджує, що народ без мови подібний піску, що складається з окремих піщинок, із яких не збудуєш ані хати, ані церкви [2]. І це він казав уже в час політичного етапу національного відродження (класифікація за Мирославом Грохом). Хоча відродження (або, за Донцовим, виродження) – окрема тема для дискусії.

В імперський період, коли Малоросія була внутрішньою колонією  Росії, мова теж була яблуком розбрату. А для такого бездержавного статусу  характерним є панування єдиної (тої, що продукує метрополія) ідеології й культури. Вихід у такому разі може бути лише один – угодовство. Це влучно означив Тарас Шевченко: «Коли хочеш грошей, / Та ще й слави, того дива, / Cпівай про Матрьошу, / Про Парашу – радость нашу» [6]. Саме Петро І почав іменувати Московію як Російську імперію. «Російську». Хоча ця назва я кодово-генетичною винятково для України і її історії. Проте нині сила м’якого знаку пробивається крізь віхи історії: ми не «русскіє» – ми руські.  Зрештою, відомо, що Московія одвічно спекулювала на «неповноцінності», лексико-фонетичній близькості української мови до російської, хоча філологи навряд чи посперечаються щодо «штучного» творення російської; незаперечним є і той факт, що лексична близькість української із білоруською більша, аніж із російською. Трішки ліберальнішою виглядали умови життя українців у Галіції та Лодомерії, але й там усіляко нищили національний рух у будь-яких його проявах [5]. На Наддніпрянщині доходило до маразму: отаман Зелений у Полтаві змушував співати замість «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницю» інакше, а саме: «Ой не ходи, Гришка, да и на пикник» [5].

Першим націоналістичним маніфестом української інтелігенції можна вважати «10 заповідей УНП» Миколи Міхновського, де означено: «Усюди й завсігди вживай української мови. Хай ні дружина, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів» [7]. Скинувши ветхого Адама, після майже столітніх культурницько-лоялістських шукань... мові було надано змісту маркера національності: московська мова —  мова чужинців-гнобителів, українська мова – отча, передана з молоком матері. Хто творив тоді український національний рух, хто створював партії? Винятково україномовна інтелігенція, як-от Іван Франко, Юліан Бачинський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський etc. Підкреслюю – український (!) національний рух, бо з Києва брав початок і Клуб рускіх наци аналістов (у період столипінщини). Древні греки казали, що абсолютна істина недосяжна, а знання – лише продукт осмислення давно існуючого, але невідомого для деяких у певний відтинок часу [4]. Такою «невідомою» була й роль мови для українців до поч. ХХ ст., тому, імовірно, і не зуміли витворити вони власну державу ані в ХV ст., ані в XVIII cт.

Коли Україна (УССР, а з 1929 – УРСР) була інкорпорована в СРСР, єдине, що врятувало її від асиміляції й денаціоналізації – знову ж мова. І це прекрасно розуміло вище керівництво. Напевно, тому системно знищувало мову. Узяти хоча би випадок зі словниками 1928—1929 рр. та 1933 року. Укладачів першого словника наказано розстріляти, а М. Скрипник застрелився сам. Той Микола Скрипник, який казав, що в Україні є мільйон дивних українців (бо говорять вони російською мовою). Радянське керівництво, яке бачило, що російська мова аж ніяк не приживається на території УРСР, знайшло вихід: були знищені питомо українські лексеми (замість приростка й наростка – накинута форма суфікс і префікс, замість горнятка чашка тощо); фонетика максимально наближалася до російської мови (замість Айнштайн Ейнштейн) та ін. [1].

Це щодо історії... Зрештою, усі пам’ятаємо біблійний сюжет: на апостолів зійшов Дух Божий у вигляді вогненних язиків – і апостоли почали проповідувати різними мовами [8]. Отож мова – носій не лише національності, а й духовності. А це – ми вже з’ясували – глибоко споріднене.

Україна буде Малоросією, доки пануватиме чужа мова. Даруйте, за трафаретні гасла. Дійсно, в історії є приклади позитивного (або, принаймні, не зовсім згубного білінгвізму), але таке ймовірно лишень тоді, коли отча мова не знаходиться під загрозою. Напевно тому політика «обрусєнія» Катерини ІІ зводилося до закриття шкіл з українською мовою викладання, тому Петро Валуєв писав, що малоросійської мови нема, не буде й бути не може; тому конфісковано наклад «Русалки Дністрової» з прагматичною мотивацією ректора львівської духовної семінарії (!), цензора Венедикта Левицького: «Є несвоєчасним духовним витвором екзальтованої юнацької фантазії...»

Висновок тут один: якщо ти не знаєш і не послуговуєшся мовою дідів-прадідів, ти просто неповноцінна людина. Якщо нація цього не розуміє, вона приречена на загибель. Що чекає нас після чергової хвилі мовної «русифікації», яка метастазами вростає в суспільство?  

Ілля ЛЕВЧЕНКО, м.Семенівка, Чернігівщина

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Фаріон І.Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова (культура мовлення публічних людей): [монографія]. — Вид. 3-тє, доп. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2013.
  2. Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Кн. 1: Документи i матерiяли, 1899—1917.
  3. Академічний словник української мови. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sum.in.ua/
  4. Философское направление. А. В. Корниенко; худож. -оформитель О. Н. Иванова. – Харьков: Фолио, 2013, — 153 с. – (Просто о сложном)
  5. Огієнко Іван. Українська культура. Репринтне відтворення видання 1918 року. Київ, «Абрис», 1991, — 272 с.
  6. Шевченко Т. Г. Кобзар. Повна ілюстрована збірка / передм. І. Дзюби: — Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 720 с.: іл.
  7. Микола Міхновський. Самостійна Україна; Справа української інтелігенції. – К.: МАУП, 2007. – 332 с.: іл. – (Б-ка українознавства; Вип. 7)
  8. Біблія. Видання Київської Патріархії УПЦ УП. Переклад Патріарха Філарета. Київ, 2009, — 1407 с.


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/