Середа, 19 Вересень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
У Польщі вийде книга про злочини післявоєнного антикомуністичного підпілля

У Польщі вийде книга про злочини післявоєнного антикомуністичного підпілля


«Cтрупи на латах. Чорні сторінки епопеї проклятих солдатів» ― так називається нова книга з-під пера Пйотра Зиховіча. У центрі його дослідження ― бійці збройного антикомуністичного підпілля в післявоєнній Польщі.

Пйотр Зиховіч

Пйотр Зиховіч

У польській історіографії організації, що змагалися за повалення маріонеткового комуністичного режиму (Національні збройні сили, Громадянська Армія Крайова, «Воля і незалежність» тощо), дістали загальну назву «проклятих солдатів».

«Немає сумнівів, що «прокляті солдати» хоробро боролися за праве діло. Однак це не означає, що всі були героями, як переконують бронзівники нашої історії», — пише автор дослідження. Пйотр Зихович закликає: «Ми не комуністи — не оббріхуймо власну історію».

У книзі, між іншим, ідеться про «контраверсійну діяльність» відомих командирів польського антикомуністичного опору «Бурого» (Ромуальда Райса), «Оґня» (Юзефа Курася), «Лупашки» (Зиґмунта Шендзеляжа), «Шарого» (Мечислава Паздерського), «Волиняка» (Юзефа Задзерського), «Вацлава» (Юзефа Бісса) та багатьох інших «проклятих солдатів».

Польщя_КнигаКонтраверсійність полягає в тому, що, наприклад, «Лупашка» вчиняв злочини проти цивільних білорусів і литовців. «Бурий» палив білоруські села з їхніми жителями на Підляшші. «Оґень» відзначився єврейськими погромами проти вцілілих після Голокосту євреїв (13 осіб біля с. Коростенко-над-Дунайцем на Лемківщині 2 травня 1946 року). «Шарий» брав участь у нападі Національних збройних сил (НСЗ) на українське село Верховини 6 червня 1945 року (близько 240 загиблих). «Волиняк» відомий тим, що його підрозділ НСЗ у ніч на 18 квітня 1945 року розгромив українське село Пискоровичі. «Вацлав» командував загоном Армії Крайової під час спалення українського села Павлокоми 3 березня 1945 року.

«Багатьох читачів описані драматичні факти можуть шокувати. Правдива історія, однак, була складніша, ніж патріотичні біло-червоні читанки», — застерігає історик.

Вихід книги планується 13 лютого 2018 року.

Пйотр Зиховіч (народився 1980 року, Варшава) — польський історик і журналіст. Від 2013 року — заступник головного редактора щотижневого журналу «Do Rzeczy» й головний редактор місячника «Historia Do Rzeczy». Автор книг «Pakt Ribbentrop-Beck. Czyli jak Polacy mogli u boku Trzeciej Rzeszy pokonać Związek Sowiecki» («Пакт Ріббентропа – Бека. Або як поляки могли перемогти Радянський Союз на боці Третього Райху»), «Obłęd '44. Czyli jak Polacy zrobili prezent Stalinowi, wywołując Powstanie Warszawskie» («Божевілля'44. Або як поляки зробили подарунок Сталіну, піднявши Варшавське повстання»), «Pakt Piłsudski-Lenin. Czyli jak Polacy uratowali bolszewizm i zmarnowali szansę na budowę imperium» («Пакт Пілсудського – Леніна. Або як поляки врятували більшовизм і змарнували шанс на побудову імперії») та ін.

Коментар Петра Антоненка

Трагедія бездержавності й тоталітаризму

Просте й непросте запитання: чи можливий і чи доцільний вихід подібної книги нині в Україні?

Петро Антоненко

Петро Антоненко

Але спершу — як вона вийшла в Польщі? Очевидно, тому, що, на відміну від України, в Польщі не йде війна, нема військової агресії сусідніх держав і окупації частини країни. А ще тому, що суспільство тут більш монолітне, згуртоване національно і що демократія на більш високому рівні.

Інакше не так просто було б побачити світ подібним виданням у Польщі саме зараз. Тепер, коли вже не перший рік при владі в країні партія «Право і справедливість», правоконсервативна політична сила, безумовно, патріотична, але з акцентом саме на свою історичну правоту, навіть у непростих і неоднозначних питаннях минулого.

Саме при «ПіС» загострилися стосунки між нашими двома країнами, насамперед щодо історичних аспектів, втім, як і з Євросоюзом.

І ось така книга молодого, але вже знаного польського історика, до того ж редактора і заступника редактора двох журналів. Варто додати, що й інші книги автора явно не вписуються у прийняті стандарти і збуджують суспільну думку. Прочитайте хоча б їхні назви.

Трагедія і Польщі, і України полягала в тому, що тривалий час великі європейські народи були позбавлені своєї державності. Польща не мала її після поділу країни сусідніми імперіями наприкінці XVIII століття і аж до 1918 року, а потім — кілька років нацистської окупації, з 1939 по 1944 роки. В історії України взагалі цілі століття бездержавності. А ХХ століття для обох країн позначене ще й тоталітарним комуністичним режимом: у поляків — на 40 повоєнних років, у нас — на три чверті століття.

І ось патріоти беруть до рук зброю і починають боротьбу за незалежність і демократичний устрій. Скажімо, Польща у згаданий період бездержавності на раз піднімалася на великі повстання проти Російської імперії. Героїчні сторінки вписали обидва сусідні народи в боротьбу за волю й демократію і в ХХ столітті.

Але чи завжди можлива така боротьба в якійсь рафінованій, «цивілізованій» формі, в «білих рукавичках»? Історія засвідчила, що ні. На превеликий жаль. Бо у вир такої боротьби мимоволі втягувалося і ставало її жертвами й чимало нейтрального, простого люду. В одних випадках це виливалося в етнічні, національні протистояння. В інших — у так звану «класову» або просто ідеологічну боротьбу, теж доволі криваву. Вистачало й чвар у самому середовищі борців, патріотів.

Як до цього всього ставитися? Може, змиритися, адже люди боролися за справедливу справу? І є давно відома й цинічна формула: «Мета виправдовує засоби», тобто задля високої, благородної мети можуть бути й далекі від гуманності засоби.

Улітку цього року — чергова, вже 75-та річниця Волинських подій, кривавого протистояння українців і поляків на Волині влітку 1943 року. Ця болюча тема, яка, власне, і стала останніми роками головною в історичному дискурсі поляків і українців, знову актуалізується. Протистояння на західноукраїнських землях, з піком його на Волині, було викликане тим, що і законний уряд Польщі, що був у роки окупації в Лондоні, з його бойовим формуванням — Армією Крайовою, і Організація Українських Націоналістів з її УПА, Українською Повстанською Армією, боролися за те, аби ці давні українські землі, які в міжвоєнний час були в складі Польщі, внести до своєї відновленої по війні незалежної держави. Боролися між собою і боролися з двома тоталітарними імперіями, які почергово окупували ці земля, — німецькою і радянською.

Нині поляки знову доводитимуть, що і АК, і названі вище інші збройні формування боролися за справедливу справу, а ОУН і УПА — займалися терором і геноцидом поляків. Знову ми доводитимемо, що саме наші патріоти боролися за справедливу справу й давали відсіч польському терору і геноциду.

Але не сьогодні вже сказано, що тут слід менше втручатися політикам, а потрібні серйозні дослідження істориків обох країн. У тому числі й такі нешаблонні, як ось ця книга Зиховіча. У тій кривавій борні методи її не могли бути «стерильними», і всі сторони діяли однаково. Якщо прості селяни якогось села підтримували таке-то військове угруповання, таку-то сторону, то супротивне відповідало терором проти селян. І навпаки.

Щодо ОУН і УПА, то поляки, особливо політики, вимагають від нас визнати, що ОУН і УПА діяли далеко не завжди цивілізовано. Натомість, визнають подібне почасти, і не так польські політики, як історики, й стосовно своїх польських формувань.

Що на це відповісти? Навіть наш Український інститут національної пам’яті, який так незлюбили деякі польські політики, а голові якого Володимиру В’ятровичу навіть забороняють в’їзд до Польщі, — також за історичну правду. В тому числі й щодо встановлення військових злочинів з боку окремих наших військових і формувань. Ніхто в нас не заперечує цих фактів. Давно сказано і про протистояння в рядах самих патріотів, про розкол ОУН на бандерівське і мельниківське крило, про фактичний розпуск і роззброєння перших повстанських формувань УПА під проводом Тараса Бульби-Боровця. Не секрет, що в ОУН діяла і доволі ефективна Служба безпеки, якій доводилося діяти жорсткими методами, також і проти недавніх «своїх».

Усе це так, такі речі досліджують і публікують. Але чи варто це надто «розкручувати» в країні, де йде війна, де є іноземна збройна агресія, окупація? У країні, де національна ідея так повільно міцнішає, де нація розколота, принаймні «розшарована» щодо національних питань. Країні, яка ще так важко відходить від понад 70-літнього тоталітарного дурману.

Правда історії потрібна. Тільки чи готові ми й чи готуємося до її сприйняття?

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «Світ-інфо», м. Чернігів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/