Ахтем Сеїтаблаєв: «Бійці, які подарували мені іменний жетон, на жаль, загинули. Відтоді я його не знімаю».
***
Він одним із перших розповів Україні в програмі «Хоробрі серця» про її синів, які на початку війни стали на захист нашої Батьківщини.
Познайомившись із легендарними українськими воїнами, які боронили ДАП, Ахтем Сеїтаблаєв вирішив: про них має дізнатися весь світ. Прем’єру його фільму «Кіборги» заплановано на 6 грудня — День Збройних Сил України.
Ахтем Сеїтаблаєв
Відомий український актор кримськотатарського походження, режисер, улюблений «хірург» із «Центральної лікарні» уже понад три роки їздить до наших воїнів на Схід країни, займається волонтерством і знімає фільми про те, що йому найбільше болить, — про трагедію та героїзм українського й татарського народів. Як він відтворював термінал донецького аеропорту, яка його стрічка представлятиме Україну на цьогорічній кінопремії «Оскар», а також багато чого іншого режисер розповів читачам «Народної армії»
— Ахтеме, ви нещодавно почали активно транслювати тізер нового фільму «Кіборги» про захисників донецького аеропорту, які стали для українців символом сили та незламності. Як ви прийшли до цієї теми?
— Усе почалося тоді, коли я був ведучим телепрограми «Хоробрі серця». Один із її випусків було присвячено саме «кіборгам». Серед дев’яти героїв у студії я впізнав свого однокурсника з театрального інституту. Це був Андрій Шараскін із позивним «Богема». Коли слухав їхні історії, то зрозумів: якщо мені Всевишній дає такий інструментарій, як кіно, то не зняти про цих мужніх хлопців фільм буде злочином.
— Чули про книжку Сергія Лойка «Аеропорт»? Там є досить жорстокі моменти, важкі з усіх поглядів. Чи буде таким кінофільм «Кіборги»?
— У деяких епізодах — так. Там був жах. Але хлопці трималися, витримали, повернулися. Сподіваюся, що наш фільм даруватиме надію, адже там є багато невигаданого гумору. І самі воїни кажуть, що в скрутну хвилину він їх підтримував.
Фільм не стільки про війну, як про світ, який народжується всередині цієї війни. Перебуваючи там, герої з різних підрозділів, різного віку, походження, вели мову не про війну, а про мир, у який хочуть повернутися.
— Зйомки такого фільму потребують серйозної підготовки, залучення військової техніки, локації військових частин... Хто вам допомагав?
— Із цим дуже допомогли Міноборони, Генеральний штаб, а також 1-ша танкова бригада. Нам надали можливість знімати на території запасних військових аеродромів, було задіяно роту солдатів, важку техніку. За це я дуже вдячний. Для фільму ми побудували приблизно п’яту частину термінала — конструкцію 50 м завдовжки й 20 м заввишки. Відтворили аеропорт у найдрібніших деталях. Навіть дивувалися самі «кіборги». Андрій
Гречанов із позивним «Рахман», який чотири рази був у ДАПі, зайшовши в декорацію, зупинився й сказав: «О Боже, ніби вп’яте в аеропорт потрапив!»
— Такий фільм — велика відповідальність, адже війна торкнулася десятків тисяч сімей...
— Найбільші мої хвилювання, аби передати справжні образи наших бійців і створити достовірну історію. Як на мене, у нас вийшло. Автор сценарію Наталя Ворожбит працювала майже півтора року, їздила у військові частини, знайомилася з героями, дізнавалася найдрібніші деталі. Сценарій перевіряли «кіборги».
На майданчику завжди був присутній хтось із учасників боїв у аеропорту. Вони розповідали найменші подробиці: як курити, як ходити, про що розмовляти. Це допомагало зрозуміти, у яких важких умовах вони тоді перебували.
— Ви часто відвідуєте наших захисників на Сході…
— На Донбас переважно їздимо разом з Адою Роговцевою. Є частини, які традиційно ніколи не минаємо.
Минулого року двоє наших бійців виготовили до дня мого народження жетон із моїм іменем і гравіюванням української символіки на звороті. Коли я намагався їм зателефонувати, щоб подякувати, то дізнався, що вони обоє загинули. Відтоді я жетон не знімаю, і в найважчі хвилини відчуваю, що ці хлопці поруч зі мною, мене оберігають.
— Ахтеме, не можу не запитати про ваших рідних, які залишилися в Криму. Стежите за ситуацією там?
— Звісно. Але після фільму «Хайтарма» в Крим я нев’їзний, точніше навіть, невиїзний. Ситуація там? Окупанти, звісно, хочуть нав’язати політику «розділяй і володарюй», але в них це погано виходить. Цілком очевидно, що велика частина киримли (кримськотатарського населення. — Авт.) залишилася прихильниками України та Меджлісу. Мій син, який живе разом із мамою в Криму, через чітку українську позицію навіть б’ється в школі. Коли приїжджають мої близькі, я запитую: «Звідки у вас сили?» Відповідь проста: тримаються одне одного.
— Коли відбувалася анексія Криму, ви саме перебували на півострові й бачили все зсередини…
— Так, було відчуття, що час зупинився. Сумна історія стосунків татар і Росії повторювалася, тому не було жодних ілюзій із цього приводу. Кримські татари тоді піднялися й були готові до боротьби, але їх запевнили, що все вирішиться мирно. На жаль, цього не сталося.
— Ви народилися в Узбекистані, а батьківщину свого народу побачили вже юнаком. Якими були перші враження про Крим?
— Ранній ранок, невеличке приміщення сімферопольського аеропорту посеред степу — і величезне розчарування. Немає пальм, людей у білому одязі, гір, моря — усього того, про що розповідали батьки. Та коли ми їхали в Бахчисарай, на під’їзді до міста татів брат зупинив машину на повороті. Навколо — передгір’я, Великий кримський каньйон і ціле море лаванди. Тієї миті я зрозумів, що ми вдома, відтоді запах лаванди асоціюється в мене з батьківщиною.
— Ви стали першим режисером кримськотатарського кіно. Картина «Хайтарма» про депортацію 1944-го. «Чужа молитва» — про подвиг татарки. Картину, якщо не помиляюся, номінували на «Оскар»?
— Так, і це приємно. Це означає, що український кінематограф на правильному шляху. Нарешті фінансують українські фільми з держбюджету. Кіно — інструмент, завдяки якому можна розповісти світові правду. Адже про кримських татар протягом довгих років мало знали. «Хайтарма» трохи прочинила двері для пізнання. Чим менше ми знаємо одне про одного, тим легше нами управляти. З’являються фобії: від міфічних бандерівців до татар, які когось мають зарізати. Саме цим і користується Кремль. Цього не можна допускати. Україна — єдина на пострадянському просторі держава, яка посприяла кримським татарам у їхньому поверненні на батьківщину.
— Для більшості українців ви стали улюбленим «хірургом» із телесеріалу «Центральна лікарня». Складно було готуватися до знімання?
— Проект знімали вже більше як місяць, і я заскочив у потяг, що вже рухався. «Освоювати» професію хірурга довелося безпосередньо на майданчику. Іноді читав свій текст і навіть не уявляв, як ці терміни взагалі можна вимовити. «Лапароскопія» — це найпростіший з них. Але лікарня — лише фон. Це передусім цікаві людські історії.
— Ваша старша донька також акторка. Ви не намагалися переконати її вибрати якусь іншу професію?
— Вона знімається із чотирьох років, закінчила відділення режисури кіно й ТБ. На її рахунку вже півтора десятка картин. Відговорити? Жартуєте? Мені самому часто доводилося чути, що я зробив не той вибір і не зможу прогодувати сім’ю. Адже по батьковій лінії у мене в роду будівельники, лікарі, педагоги, інженери (це по лінії мами всі творчі люди: композитори, актори, співаки). Пам’ятаючи все це, на дітей не тисну.
— Ви паралельно граєте в театрі, знімаєтеся в кіно й самі активно знімаєте фільми, ви — директор «Кримського дому», ще й у «Танцях із зірками» берете участь. Як усе це встигаєте?
— Як казав режисер Акімов, творча людина має два стани — абсолютної непотрібності й тотальної завантаженості. Краще, звісно, друге. Що стосується «Танців», то погодився, бо колись пообіцяв донечкам Назли та Софії, що їхній тато навчиться гідно танцювати.
— Як усе ж таки відпочиваєте, коли буває вільний час?
— Дуже просто: де-небудь на бережку або у дворі свого будинку. А ще люблю ходити з дітьми в кінотеатр на мультики. Раніше, поки можна було їздити в Крим, було море. Два-три дні мені вистачало. Не люблю довго відпочивати.
Записала Ольга МОСЬОНДЗ
