П’ятниця, 16 Листопад 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
«Теорія всього» Олега Гончаренка як високопоетична автобіографія

«Теорія всього» Олега Гончаренка як високопоетична автобіографія


Навесні 2018 року побачила світ нова книжка «Теорія Всього (осінній сонетарій)» мелітопольця Олега Гончаренка – поета, прозаїка. волонтера, громадського діяча – члена Національної спілки письменників України, володаря численних всеукраїнських і міжнародних відзнак. До збірки ввійшли поезії багатьох років творчості.

Наголосимо, що кожну поезію збірки – від рядків про власне народження («Моголом справді я явився у майбуть, / бо й народивсь під постріли розстрільні: / в крові топили комсомольський бунт / тоді у Теміртау смерди пильні»), юність: «…Чернігів / у пам’яті задимлених снігах... / Там Бог мені (за вічність до відлиги!) / Десною й Піснею нашепотів: «Ти – птах…», молодість («В котельні заводській… / знов пив з небес я Бажана… Павличка… Стуса…»; «Тоді Чорнобиля іще не вичах чад /…/ Нарада молодих письменників… Ми р’яні /…/ «Молоді, та ранні!» / Я ж думаю у залі: «Ми – останні, / бо ранні десь під Крутами мовчать…»), зрілість («Знайшовши вказівний дорожній камінь, / вернувсь назад я і приніс нові пісні…») і до віршів його «золотого віку» («Хай буде, як буде – і з боєм не здамся ніколи! / Устану й піду на вітри і на кулі лихі… /…/ Я крикну, й коли уже ангелом в небі зависну: / «Щоб жити, потрібні Вітчизна, свобода і пісня!») – струменіє бажання бути зрозумілим співвітчизникам.

Не є секретом той факт, що кожен письменник (мається на увазі обдарований митець) укладає у свою літературно-художню працю не лише власний досвід, але й певні погляди, переконання тощо. Натомість, лише одиниці спроможні досягти максимальної щирості (на це треба мати сміливість!), викликати своїм поетичним словом стан катарсису у читача, спонукати його повірити авторові настільки, щоб, прочитавши будь-яку з поезій, що ввійшла до збірки, повертатися до неї, відчувши в реальному часі та просторі висоту злету і відчай зболеної душі поета. О.Гончаренкові – автору понад тридцяти книг поезії, прози, публіцистики, поетичних переспівів – це вкотре вдалося. Напрочуд глибоке осмислення Світу (що є свідченням філософічності мислення) та разом із тим щемливий ліризм підносять його вірші до рівня упізнання, оскільки вони – у кращому розумінні цього слова – абсолютно не схожі на поезії інших митців.

На особливу увагу заслуговують і вдалі переспіви поезій Ф.Петрарки, В.Шекспіра, В.Вордсворта, П.Верлена та ін., що є свідченням спроможності поета відчути і максимально точно передати думки і переживання письменників різних епох.

За митцем, він незнищенний («Я просто є. Ні, я незламно є!»), як наш народ, сином якого по праву себе вважає, та, на відміну від багатьох, не боїться спалити своє серце мрією. Ще понад тридцять років тому поет оголосив, що його «ідеал – Джордано Бруно», який і «перед смертю закричав: / «Ніколи я тебе не зраджу, мріє!!!» Погодьмося, що в нашому складному бутті дуже важко впродовж десятиліть не змінити своїх найсміливіших мрій. Олег Гончаренко спромігся, оскільки він «слабким – не кат», а «сильним … не паж». Поет чесний і перед Творцем («Бог, як і ти, – /… / сумний кобзар і гречкосій невтомний. /…/ …іди до нього, як…додому»), і перед земляками: «Візьми свій заповітний камертон / і серця тон ще так огрань, мій Боже, / щоб я сприйняв жадане, як закон, / і захотів того, що «буть не може»; «Ще досить рим в душі і «за душею»; «останній Скіф тривожний, / що знає правду Божу, / злий і живучий, мов… пирій»; «Ти єсм, і єсм тут – саме той, / який потрібен світу!»; «Покаятись? Спинитися?.. Нізащо! /…/ Майну через вогонь і злину наче птах: / я сам собі – Великий Інквізитор»; «допоки є жадоба до життя». Нескладна, як бачимо, філософія. Та хто ж, окрім фанатично закоханих у високу мрію про щастя свого народу, може її не зректися?!

Той, хто уважно стежить за творчістю цього митця, постійно переконується у щирості його прагнень («Так, я терплячий і тому болю / по-чесному у ділі і у слові»; «Ти… на своїй землі / і стогне ще душа, мов хата на вітрах»), у тому, що його життєвим кредо є безкорисливе служіння батьківщині: «Й на кого ж, – гадаю, – я в цій веремії покину / і пісню, і волю, і милу свою Україну?!»; «Так і живу – за себе і за всіх: / всі болі їх – мої і всі печалі…»; «Я – Крим і Січ. Я – поле і Дніпро. / Я – зло і ненависть. Я – любов й добро. / Я – хліб і сіль…/…/ Мій степ… Мені у ньому бути вічним…»; «Нічого непоправного нема, / поки ти є і вільний в цьому світі!»; «Але, як же вмирати непросто, / Якщо вмерти врага не прирік! /…/ Тож, покіль не зроблю основне, / хай Всевишній рятує мене».

Отже, поетичну збірку, а в ній понад двісті двадцять віршів, пройнято думкою про рідний край, співвітчизників, наше минуле, сучасне і майбутнє. Викликає подив те, як поет кожного разу у глибинах своєї душі народжує, плекає, а потім дарує читачеві нові й нові відчуття та образи, що не можуть не вражати: «Ніде так не співають на Землі, / як тут – у епіцентрі сонцесходу, / в моїх краях, у рідному селі / майбутні матері мого народу»; «Одвічний Скіф, одвічний Мудрий Сторож / таких же відчуваю, як і я /…/ Хтось – Вітер-В-Полі, хтось – Роса-У-Лузі /…/ Де ви? Хто ви? Які ви, любі друзі?! / Я б вам назустріч Небо це поніс». Від книжки до книжки письменник прагне виховати в нас, українцях, людську гордість за приналежність до драматичної, однак героїчної національної історії, в якій було чимало і зрадників, і ворогів, і друзів-звитяжців. Зауважимо, що дружба для Олега Гончаренка, як і для його пращурів-козаків, – поняття священне. Вона, зароджена і загартована у віках, на переконання автора, не втратила свого значення і нині. В аналізованій книжці читаємо: «Зіп’єм до дна глибоку Правди чашу, /яка б гірка та чаша не була»; «…жаль, що друга доброго нема. /…/ Вже триста літ… /…/… він сам під смерть підставив груди! / Від смерті серцем прикривав мене!»; «Запалим люльку… Зберемось «на круг»… / Удвох! Бо другим знову буде Друг! / І думу доспіваємо свою / удвох – Козак Супрун й Козак Голота!»

За поетом, ми не завжди пам’ятали про свою людську гідність: слабкодухість брала верх над думками та почуттями, які мали б привести нас до цілковитої свободи духу не на папері, а в реальному житті. Що гріха таїти: виправдовуючи свої поразки, ми часто із роздратуванням та недовірою ставимося до тих, хто через власні біль і страждання, ціною особистих втрат залишився людиною честі. Поет про це пише так: «І знов мені поставлять у провину / оцю мою тривогу за народ, / ці пошуки Людини у людині / і навіть викривлений криком рваний рот. /…/ Винагородять так Історія та Істина / те, що любив до болю Україну». Свідомий свого почуття безмежної любові до батьківщини митець разом із тим упевнений, що їй потрібні не холуї, а ратники, сповнені гідності та щирої тривоги за долю матері-землі: «…співвідчував із нею все (аж до злиття!), / не стаючи (і перед нею!) на коліна, /…/ Все є, як є. Нічого не додати. / Але нічого легко і не відбереш!»; «…мій Господи, /…/ Молюсь землі, воді, вогню і небу. /… / Поки шумить довкруж Праотче Поле…/ Дозволь мені це поле перейти».

Чесність, а не підступність, щирість, а не зрадливість – ось те, що має бути основою стосунків між людьми. Так думає поет. Тому читачеві-патріоту максимально зрозумілими та близькими є його думки і почуття щодо подій останніх років буття нашої держави: «…Майдан /…/ Чому спинились нальоту?! / Чому і Дощ Жаданий / перетворили на сльоту?!/ Невже усе було дарма?! /…/ Чи саме тим повірив ти?!»; «А як звучав розкрилений Майдан! / Які слова прекрасні говорили! /…/ О Господи, як же душа пече / за Блудного і за Брудного сина!»; «Степ наш, брати! Орать чи не орать – / чому диктують «злодії в законі»?! / Чому заброди знову «правлять бал», / знічев’я наше обертаючи на пал?!»; «В душі моїй спаленій вибито вікна / геть скалками чорних цеглин Інститутської» /…/ Майдан зціпенів. Може, дарма я й жив ним?!/ Склю вікна душі – в пусту ставлю крижини».

Задовго до Майдану та окупації частини нашої землі О.Гончаренко пророчо закликав українців пам’ятати уроки історії, гартувати свою волю, оскільки війни на нашій землі, на жаль, повторюються, а потім разом із співвітчизниками захоплювався нескореними та оплакував загиблих героїв: «Землі не буде – буде фронт і тил. / На попелищі плакатиме мати. / І друзів сумно будемо ховати. / Іще додасться безкраю могил…»; «Солдати… натерпілися вони, / та, поки що, таки не йдуть додому! /…/ Стоять солдати: підпирають в спини / їх ще могил солдатських бруствери».

Автор нагадує читачеві (який, можливо, «на грані зречення від пісні і мети»), що нічого в цьому світі немає прекраснішого, ніж радіти рідному сонцю на рідній землі, пам’ятати своє коріння: «Мандрівнику бездумний, зупинись! /… / Для тебе тут цвіте зоря червоно. / Для тебе тут і віхола, і злива. / Не знаючи, ти до тих пір щасливий…»; «Ще буде знову літо. /…/ Аби згадав клич роду ти…»; «…повір, що втрачено не все, / допоки є Любов, Ненависть, Мрія»; «Повір нарешті мрії… /…/ куди б не йшов, ти все одно ідеш до Бога! /…/ Хіба ти гірший від вчорашніх? Встань і йди…/ ще під ногами не запалася Дорога»; «ти – українець, це твої біда і щастя. /…/ Ти будеш! Є лише одна умова – / за славу навіть не зречися Слова. / Ще не кінець… Ще битві – не кінець!»; «ти є у мене, я ще є у тебе, / щоб в січі стать спиною до спини»; «Хай потому згадають веселими нас / люди ці, ці степи, ці ліси. / Хай зітхають потому: «Були козаки…», / бо ми ж, справді, були, як цвіли!»

Олег Гончаренко не приховує від земляків («я не навчився іще / любити мінливу реальність ілюзій»), що інколи і сам потрапляє в тенета відчаю, подумки ставлячи долі більше запитань, ніж може отримати відповідей: «Уже все важче сміятись в риму, / не відвертати від правди очі»; «Хто вкаже путь нам в дикій цій добі, / хто вилікує рабських літ страхи…»; «Мені уже звично…/ зрадженим бути… розп’ятим… горіти в огні…»; «Те, що «натхненням» звалося колись, / тепер вже не народжує сонетів. / Колись же світ іскрився і світивсь / ще від зірок та від очей поетів»; «Вдивляючись у сині очі сина, / колись я бачив радісну майбуть / і сенс всього… /…/ Тепер… непевність і війна, / … зневага до чуття і слова». Натомість, він розуміє і переконаний у тому, що сила і його, поета, і нас, українців, – у Вірі. Тому поет упевнено виголошує: «Та я роблю все те, що маю й мушу, – / щоб не побачив син в моїх очах / розчарування, біль, зневіру, страх»; «Як добре знать, що нині я стою / межи Людей, як між колосся – колос»; «І все ж, лише на мить закрию очі, / знов бачу День, що буде після Ночі. / Замри, прекрасна мить світотворіння!»; «…ще співатимуть пісні / своїм коханим у садах кохані. /…/Я словом подвигаю Батьківщину / на щастя, славу і любов первинну: / в цім сенс весни, що нині почалась».

Незважаючи на максимально відповідальне ставлення до життя і намагання Словом виховати у співвітчизників бажання щиро служити батьківщині, Олег Гончаренко ніколи не забуває нагадати їм і про таке святе почуття, як кохання, данину якому він сповна віддав у своїх збірках «Мрія і любов та «Молитва за любов». Несподівано для читача цей поет-філософ постав ніжним ліриком, знайшовши слова, що плинуть чистою рікою від серця митця до серця читача: «Це щастя – вдвох чекати нових злив, / коли тебе сягають безборонно / незнаних стрічних поглядів мечі»; «Вклонюся знов і знов скажу: «Прости!» / Перед любов’ю й дух мій у покорі. / Любов ніколи не підмінить зорі, / в які і спис, і хрест, і вірш нести»; «До осені – лишилася хвилина… / А ще сказати треба так багато! /…/ Хвилина не чекатиме – пролине. Настане осінь… / Ти озирнешся. Я скажу: «Люблю!..»; «Все зле, що є в мені, (все!) – все від людських «завітів». / Все добре у мені – з Коханої лиця»; «Кохана, я поляжу, як трава, / але твоє шумітиму імення». Зазначимо, що для поета любов – це не лише кохана дружина (друг, порадник і берегиня), – це й діти, онуки, батько й мати, брати, про яких Олег Гончаренко говорить у своїй поетичній збірці «Теорія Всього (осінній сонетарій)» із безмежною щирістю.

Наголосимо на тому, що в названій збірці практично кожна поезія – маленький шедевр, рядки з якої обов’язково хочеться процитувати, оскільки, на наш погляд, втрачається потужна загальна картина буття українця, яких, на жаль, не так уже й багато у нашій вітчизні. Читаючи і перечитуючи вірші Олега Гончаренка, вкотре ставиш собі питання про те, в яку доленосну хвилину Господь вирішив подарувати Україні цей рідкісний талант, і радієш з того, що ця Зірка не загубилася у безкраї небосхилу, а й нині дарує нам, його співвітчизникам, світло творчості (нехолодне!) яскраве, потужне, вічне. На підтвердження думки пропонуємо ще й такі рядки-перли Поета: «Ти сильний ще, допоки – на землі: / як всім, течуть тривоги і жалі / і совісті ще вистачає муки»; «Ти в гороскопах числишся як «лев»? / То спробуй рими звучні і гортанні!» / Навіщо плач, якщо спроможний ти на рев?!»; «Тут не запам’ятають нас сумних: / ми ще залишим крила і для них»; «Іще один рік проминув і розтав /…/ Все наче по-людськи. І все – між людей. / І все – для людей і з людьми, слава Богу. /…/ уперто, сопком, день за днем, крок за кроком… / Вітаю надію свою з новим роком!»; «…все живе, допоки ти живеш. /…/ І, гинучи щоденно на миру, /…/ проте… уперто молишся добру».

Осмисленою, здоровою та безкомпромісною впертістю (читаймо «нескореністю») як викликом, кинутим долі, пройнято всю поетичну збірку О.Гончаренка «Теорія Всього (осінній сонетарій)». Лише за цієї умови можна не виживати, а жити, радіючи буттю у світі, де справжній талант має з боєм долати шлях до Олімпу. Фінальні поезії книжки, як, до речі, і всі попередні, свідчать про те, що поетові і надалі вистачить наснаги бути сильним і мужнім в ім’я своєї України: «Тепер не підкоряюся і все! / Ні ворогу, ні часові, ні смерті! /…/ перемагають вперті і відверті»; «На зло судьбині славлю я життя!»; «…на Мисі Дійсності, у Океані Болю… / Забутись би й прокинутись на волі!»; «Нехай іде геть той, хто вільному вітру не рад! / Залишаться вірні, надійні…»; «В соборі надії лише й розумієш Христа. / … / творити дива, а не ждати зацьковано «чуда»; «Нехай не вдалося розчистити Авгія стайні, – / я ж, наче, і жив, і творив, і співав, як востаннє»; «…і душу палив-був, коли обсідали страхи / за долю Вітчизни, за долю Народу і Роду»; «А люди минають. /…/ Їм важко зі мною. / Проте я на скелях залишу їм вибите Слово! /… / І скажуть: «Без нас рятував він тут кинуті ниви, – / вітри були р’яними саме, а зливи рясними».

Вірш, що є фінальним у поетичній збірці, пояснює суть аналізованої книжки: «Цей труд – на славу вічного добра, / шуканням котрого і жив я, власне, досі…» Краще і не скажеш.

На завершення розмови про поетичну збірку О. Гончаренка «Теорія Всього (осінній сонетарій)» дозволимо собі невеликий «ліричний відступ». Автору цих рядків у червні цього року пощастило не лише побувати на виставці картин Івана Марчука в Києві, а й поспілкуватися з Майстром, ім’я якого внесено до списку ста геніїв сучасності. Великий Художник серед іншого із задоволенням говорив про книжку поезій Гончаренка «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука)», в якій подано поетичне осмислення О.Гончаренком п’ятисот полотен художника, а також наголосив, що Олег Гончаренко дуже талановитий його улюблений поет. Бажаємо митцеві ще більше таких вдумливих поціновувачів його таланту!

Наталія Зайдлер


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/