Вівторок, 20 Листопад 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Таємниці «Зачарованої Десни». Минуле і сучасне


DovjenkoАвтор розкриває глибинну суть минулого і поєднує його з подіями сьогодення. А ще — вперше відкриває деякі секрети, які раніше не були відомі…

Сталін і Путін. Що спільного?

«Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка», так висловився у свій час всесвітньовідомий Чарлі Чаплін.

Олександр Петрович Довженко народився  30 вересня 1894 року на околиці Сосниці (селище В’юнище в заплавах Десни). У 1955 році закінчив автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна», яку не встиг екранізувати. З 1928 по 1942 рік  Довженко створив сім фіпьмів за своїми сценаріями, а за останні 15 років — тільки одну повнометражну  картину «Мічурін» (1947).

«Я написав небагато сценаріїв і створив небагато картин в сипу різних причин та я зробив менше картин, аніж міг би зробити, особливо за останні п’ятнадцять літ. Після «Мічуріна» мені не пощастило зняти жодної більше картини... Мені дуже шкода, що так мало я зробив по цей день. Часом здається, наче злі сили кружляли над моєю головою» ? пригадував Довженко.

Причини ті відомі. Сталін хотів, щоб геніальний митець знімав «ідеологічно правильні» фільми. Дещо вождю вдалося. Фільми «Щорс» та «Мічурін» Сталін особисто корегував по своєму баченню. Довженко опирався, як міг, відчував постійний тиск, обмеження, заборони, що не могло не вплинути на здоров’я. Перший  інфаркт настиг режисера у 1937 році під час роботи над «Щорсом», другий – в 1951, а в 1956 році митця не стало. Переконаний, що двічі, коли Довженку присвоїли лауреата Сталінської премії (1941, 1947), вождь ніби нагороджував себе за ефективне втручання в роботу кінорежисера...

Тоталітарний Путін теж використовує, як бачимо, талановитих режисерів  у пропагандистських цілях. Міхалков в «Утомлені сонцем» та Чухрай у «Водій для Вері» показали енкаведистів з «людським обличчям», а комуніст Бортко своїм холуйством всіх перевершив  не тільки пропагандою «руського міра» в антигоголєвському фільмі «Тарас Бульба» (2009), а й виправданням майбутньої агресії «мачо» Путіна, який сьогодні карає непокірних  «молодших братів» за «зраду», як Тарас Бульба – молодшого з братів сина Андрія.

Найкраший фільм «Земля» ? гімн праці на землі – Довженко закінчив у 1930 р., та невдовзі картина була заборонена для показу в Україні. Навесні 1933 року Довженка викликали до Москви, бо Сталін не міг дозволити йому жити і працювати в Україні під час Голодомору.  Заборона діяла до смерті митця. Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

Та й по-сьогодні прах Довженка не перенесений  в Україну.

На всесвітній виставці в Брюселі в 1958 році 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн в числі 12 найкращих фільмів всіх часів і народів назвали кінострічку  Довженка «Земля». Після цього визнання фільм реабілітували. Не без участі  Микити Хрущова  Довженка  посмертно нагородили найвищою нагородою СРСР – Ленінською премією. Можливо, Микита Сергійович цим жестом частково покаявся, що на догоду Сталіну утискав митця за його любов до України, яка трактувалася як шкідливий націоналізм. Навіть після смерті Сталіна Хрущов не дозволив Довженку жити і працювати в Києві. Небезпідставно радянську демократію Довженко характеризував як  «найвеличнішу брехню та фальш, які будь-коли знало людство».

Розкриваю таємницю…

Із щоденникових записів Довженка: «Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало і поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла... Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості... Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній належу. Я належу людству як художник і йому служу, а не кон’юктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п’яненьким. Мистецтво моє – мистецтво всесвітнє».

Дружині Олександра Петровича, народній артистці СРСР, кінорежисеру  Юлії Солнцевій, дозволили  зняти фільм по повісті «Зачарована Десна» до 70-и річчя з дня народження Олександра Петровича. В ЗМІ читав, що Солнцева, як агент спецслужб, слідкувала та інформувала про кожний крок чоловіка ( в той час половина — сиділи, а інші – «стучали»). Можливо, як не парадоксально, Cолнцева, як дружина,  і вберегла Довженка від загибелі в катівнях НКВС.

Прочитав в мемуарах Солнцевої, що на початку шістдесятих років під час підготовки до зйомки великої повені на Десні та епізодів, пов’язаних з нею,  відбулася надзвичайна подія, яка могла не тільки на рік затримати зйомку, а й  значно збільшити витрати. Ліквідував цю надзвичайну ситуацію літній чоловік, що кульгав на одну ногу, якому вона безмежно вдячна. Прізвище не назвала.

Я знав ту людину. Це ? Микола Стукачов. Мешкав у Чернігові, закінчив школу десятників, працював виконробом в БМУ-59. Будував мости на малих річках та укріплював береги по Десні. Та головне – був фахівець від Бога. Я міг би розповісти  про  аварійні  ситуації на дамбах, шлюзах, шахтних водоскидах, коли Стукачов на місці виручав розгублених  дипломованих «спеців» дієвими порадами, простими, на перший погляд, та осмисленими практикою поколінь. Розповім тільки про події під час зйомки, про що я почув  від учасників та особисто від Миколи.

На заплавах річки була відсипана земляна дамба з одною водоспускною спорудою, де влітку протікав потічок. По одну сторону дамби звели бутафорське село. Зйомки планувалися на весну, коли тала вода, затримана дамбою, підніметься настільки, що заповнить всю заплаву та затопить по вікна, по стріху зведені будівлі. Все було готове до зйомок. Та повінь була інтенсивніша, ніж планували. Водопропускна споруда не справлялася з потоком. Вода піднімалася, загрожуючи розмивом споруди і дамби. Солнцева підняла на ноги партійних керівників, ті, в свою чергу, обласних фахівців...

Картина маслом: табун обласних керівників топчеться по дамбі під прокляття Солнцевої з російським наповненням... А вода піднімається все вище. Та й що вони могли зробити, якщо батьки не навчили думати?  Хтось згадав про Стукачова. По команді його привезли з Чернігова. Зайшов на дамбу. За лічені хвилини спитав, наскільки рівень води вищий за потрібного, пошкутильгав далі, роблячи заміри лозяною тичкою та наказав негайно розрити дамбу в указаному місті. До нього підбігло декілька «спеців», благаючи не робити цього, бо потік води розмиє земляну дамбу.

? Розійдись ? крикнув він, ще й погрозив кугулькою. – Розривайте!..

Бурхливий потік швидко розмив дамбу шириною понад 5 метрів,  вода почала спадати, а через деякий час  зупинилася на потрібному рівні. Це був рівень поверхні цілини в місці розриву.

Наскільки просто і мудро. Та мудрість – не диплом. Не купиш ні за які гроші.

Солнцева щиро подякувала Миколі, поцілувала, наказала відвезти його в Чернігів режисерською «Волгою»,  ще й передала  короб, наповнений пляшками вірменського коньяку. Рішення, прийняте в екстремальних обставинах, геніальне, бо просте. Цьому вчить тільки спостережливість, природна кмітливість та мудрість батьків і дідів. Всі ці ознаки були притаманні й Олександрові Довженку.

В гармонії…

Вийшло так, що я прочитав кіноповість «Зачарована Десна» після перегляду посереднього однойменного фільму Солнцевої.  Я настільки був зачарований повістю, що перечитував її ще, і ще, ніби вірша, якого вчив напам’ять. Довженкове дитинство – ніби й моє дитинство, яке пройшло поруч з Десною, в селі Макошино, може в 15-20 км від В’юнища, вниз по течії, в багатодітній сім’ї, тільки на сорок років пізніше. За ті сорок років на Придесенні мало що змінилось. Це вже за часів тупої, щербицько-брежнєвської, безгосподарської гігантоманії угодливі й безпринципні меліоратори почали інтенсивно й зухвало знищувати природу в заплавах річок.

«Довженко у всьому поет. Він поет у думанні, у барвах, у зображенні характеру людини, у погляді на природу, на комаху, на квітку. Поезію дитинства митець зберіг до кінця днів» ? такої думки про великого митця був Олесь Гончар.

А як безмежно Довженко любив рідний край, своє дитинство!

Із «Зачарованої Десни»: «Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давних-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змить здоров’я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я – здивованим маленьким хлопчиком із широкорозкритими зеленими очима».

А ще й так: «Неприємно дивитися на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутися вдосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно в траві знайти пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни і всі бродять по траві. Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі... Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінню...»

Малий Сашко «любив скрип коліс під важкими возами в жнива... Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода десняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки»...

Олександр Довженко:

«Найбільш за все я любив слухати клепання коси. То була для мене найчарівніша музика. Я любив її так і так жадав, як хіба ангели жадають церковного дзвону на паску, прости господи за порівняння».

«Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тої радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у воді потопали не тіпьки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку… Ми сміялись у добрі і в горі, сміялися над водою, над богом, над чортом. Дід, батько, мати, брати і сестри... Голос у діда Тараса був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, мохнаті руки були такі ніжні, що, напевно, ніколи й нікому не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».

«Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне душевне око... Я лежу на возі. Навколо, спинами до мене, і дід і батько з косарями. Мене везуть у царство трав, річок і таємничих озер... До Десни верстов п’ять дуже складної дороги. Переїхати треба дві великі калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, два мости, потім знов одну гнилицю, потім два хутори з собаками і село Мале Устє по вузесеньких кручених вуличках,  далі треба їхати вздовж річки крутим берегом і боятись, щоб не перевернутись у воду, потім треба було брати праворуч  униз і з розгону – через річечку бродом, далі на гору і з гори, і знов на гору і з гори, а далі праворуч раз і другий, і знов понад річкою між осик і дубів, і вже аж там, над самою Десною, було моє царство... Пахне огірками, старим неретом волока, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають, і зразу чую, деркачі й перепілки. Чумацький віз тихо рипить піді мною... Прокидаюсь я на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс – гриби. У лози – ожина. В кущі – горіхи. В озері воду скаламучу – риба».

Переконаний, якби Олександр Петрович екранізував свою повість, то «Зачарована Десна» перевершила б всі його кінофільми, які він встиг зняти за своє героїчно-бунтівне  життя, в якому він понад 30 років  ходив по вістрю коси при правлінні тирана Сталіна, з них 15 років – при всемогутньому кілері Берії. Тоді, можливо, й ви, подивившись кінострічку Довженка, відчули б все те, що відчуваю я, в черговий раз читаючи кіноповість. А здається мені, що я, можливо не все,  відчуваю так, як відчував Олександр Довженко:

«Благословенна будь моя незаймана дівице Десно... Щасливий я , що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Помер український Мікеланджело  25 листопада 1956 року.

Олександр РАЧЕК. Чернігів


Обговорення: 2 коментарі
  1. lsvkiev сказав:

    И зачем было оскорблять Довженко сравнением в конце статьи? Итальянец одно, украинец — другое. И какой из Микеладжело имелся ввиду? Если Микеланждело Антониони, то хоть понятно, тоже кинематографист. Если скульптор и художник эпохи Возрождения, то какая связь?

    Відповіcти
  2. Олександр сказав:

    Відповім словами Олеся Гончара:

    "Мабуть зустріч з живим Мікеланджело не справила б враження більшого, ніж те, що зосталось після зустрічі з ним, автором «землі» й «Арсеналу».

    Великість.

    Крилатість.

    Могуття духу.

    «Ось такими, певне, були люди епохи Відрожження. Справді, луховним побратимом був він титанам цієї розквітаючої доби, де часто в одній особі поєднувались цілі грона талантів, де геніальний живописець водночас міг бути і звіздарем, і механіком,і зодчим, де рука, що вдень малювала невмирущі фрески, вночі бралася за циркуль математика або наводила в небо телескоп.

    Таких нагадував він своєю щедрою всебічною обдарованністю поліфонічної натури. З такими споріднений був масштабністю, розмахом творчих задумів»

    Відповіcти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/