Воскресенье, 6 декабря 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Світ – дзеркало твоєї сутності


Гадаю, Казахстан ще зрозуміє всю велич зробленого та подвигнутого Ауезханом Кодаром заради нього. Ми ще побачимо «нагороди імені...», ми ще будемо жити в «роки імені...» Головне, хотілося б, щоб не пішла геть, не продала би, не зрадила би його пані Пам’ять, ставши черговою Манькою-обманкою (хай навіть і такою, що пропхалася в секретарки до Бога і захопила вже скіпетр вселенської влади).

Вірю, що того не станеться.

Тому даю отут своєрідною мажорною післямовою переклади поезії доньки Ауезхана, Айман Кодар. Вона ще зовсім молода дівчина. У неї ще все попереду. Проте головне те, що у неї вже зараз є предковічна Основа – рідний казахський Степ, незборима Пісня – рідна казахська мова, надійні Крила – заповіді батька. Щасливий батько, у котрого наступником – власна дитина!

Прочитайте вірш «Посвята таткові». Навряд чи скажеш про Вічне сильніше, проникливіше…

ПОСВЯТА ТАТКОВІ

Видихну і, нарешті, все зможу забути,

лише справжньої суті лишивши висі.

Тату, вам за звитягами було б й не зрозуміти

дивовижі, що кояться в моєму лісі.

Лісовик зник. Клен лиш ахами-охами

і зорелистом ранить Всесвіт смути.

Тут лечу, розуміючи, що – закохана

і що… тих, хто пішов, уже не повернути.

Проте я шурхочу ще, я знову шумлю –

я копичу в скарб золото і пісок.

Я, пірнувши у сенс, й вас у Вічність в’явлю,

мов сирена. Ідіть же на мій голосок.

Запах лісу осіннього – запах див.

День, вдихай його жадібно, серцем сприйми!

Цей парфум – то є мій ефемерний тил –

літо, в котрому клен мрій чекає зими.

Скоро холоду перлам і втратиться лік…

Татку, й кров, може, згусне, й не стане мети,

та, як вуст ваших доторк, на квіті повік

буде сніг тихо танути… тихо текти…

* * *

Тиша. Мла. Я без тебе. Гойдаюсь навзнак

в невагомості. Це – не чекання, не чати.

Я забута всіма в цьому світі. Хай так!

Тільки ти не веди мене, предку, до ката.

Дай оговтатись, дай не розхлюпати силу.

Дух кагану ще піснею в серці яча .

Я багато кого нахилю аж до пилу,

тільки ти стань зі мною плече-до-плеча.

Невидимкою тюркові бути – це страм.

Відгукнися на клич! Із юги проявись!

Відновися, воскресни з історії драм!

Загубитися легко, пірнувши у вись…

Та чи звільниш себе, шал змінивши на страх,

віри зрікшись, жадання, погоні, надриву?

Все, що тюркові треба – спів лез на вітрах:

він, лиш згинувши в січі, щасливий.

* * *

Російське буття – нудьга і виття…

Згасає у ньому казашка.

Вже тотем-клик мій углиб відтак

у серце пташки.

І погляд її загас в імлі.

І крила опали тихо.

І свічки світло вникло в жалі,

мабуть, мені – на лихо.

Та птиця душею моєю була –

звучала, як пісня.

Але так було… так було до зла.

Ось, лише мовчання – після.

Я чую в мовчанні гук роду свого –

сумні голоси аруахів,

лунають які крізь туман і вогонь,

з води і з праху.

Мій тотем убив моє дитя,

мій сад і душу.

Та все повернеться до життя

колись. І я теж мушу.

Ще знов цвістиму в новій добі,

безкрая, стрімка, нескорена.

Жер-Су, я вірною буду тобі!

Пошли в мої висі хоч ворона!

* * *

Якщо бумеранг після чергового кидка

полетів від тебе безповоротно

в далекі краї,

не тужи –

дай йому свободу,

відпусти,

не намагайся повернути,

не гукай, не розкрилюй обіймів,

адже саме в цю хвилину

він може насправді злетіти

і стати птахом…

* * *

В твоєму вимірі всі дороги

ведуть до тебе.

Але мені тут уже нічого

на жаль не треба.

На цім базарі чумного зиску –

юрба нова.

Я не знайду тут уже і зблиску

твого єства.

Як сіра зона, сумотна осінь

йме дім сумний.

Я відчуваю: вже з мене досить

марити ним

і тим, хто прихистком був моєї

душі-біди,

і хто молився колись на неї

вряди-годи.

Я опритомніла. Світ мій зовні,

а не в тобі.

Я воскресаю в зеленій зоні,

а не в журбі.

Й манить на ноту або на риму

мене дарма.

Ти тут нежданий. Ти вже незримий.

Тебе нема…

* * *

І все на грані,

і я не знаю,

куди йдемо ми крізь пусту цю.

Я тихо граю.

Ти тихо танеш

й течеш так ніжно вниз по лицю…

По шиї раптом

пройдеш тремтінням

ти уночі.

Ти скучив, мабуть.

І я скучала.

Мовчу… Мовчи!

Та у нірвані

Чомусь заплачу

й нас, розчарованих, скину з хмар:

підміну тіла

тобі пробачу

та не пробачу душі погар.

Цей кубик-рубик –

цей пазл згуби,

ледь склавшись, знову нас розведе.

Не буде суду.

Та й нас не буде

ніколи більше уже й ніде.

І я, щаслива,

крізь зоре-зливу

в своє майбутнє ізнов піду.

Висохнуть сльози.

В метаморфози

хай інші йдуть собі на біду…

* * *

Довкола – луна девальвації:

«Економте воду, вимикайте світло!»

А долар?!

О, доларе, що ти робиш із психікою гуманітарія,

непристосованою до таких рівнянь?!

Краще сховатися на дачі,

де в повітрі не відчувається присмаку приреченості.

Що робити далі?

Як жити і в якій валюті?

Люди – не люди – не в Абсолюті…

Різнойменні Всевишні

чхають – недужі, не віщі…

А я на дачі терзаю свою гітару –

дражню голодних й лихих комарів.

Нема мені діла до доларів, євро й тенге.

Багатоніжка радісно біжить по моїй спині,

змінюючи темп моєї пісні

на престо.

І відчуваю на душі

такий…

спокій…

* * *

Я намагаюся зрозуміти – навіщо

твоя шапка мені і пальчатки,

адже вітер у кронах уже не свище

і весна геть усе починає спочатку –

уже іскри тепла розсипає навкруг.

Лиш у мене у серці – завія…

Голова – без шапки. Пальчатки – без рук.

І так болісно дійсність виє!

Що ж, одягши твоє, я не стану тобою –

не зіграю, на жаль, і копію схожу.

А зігріти мене, не примноживши болю,

твої речі також не зможуть.

* * *

Всі дороги ведуть до Риму.

Скоро мушу в нім побувати.

Як порвати цю нить незриму –

часу плин до сумної дати?

Рим страшний і нудний без тебе,

хоч там всюди твої карби…

Див бездушних мені не треба:

досконалість – сестра журби.

Я не зможу тебе знайти

в тій реальності середньовіччя?

І стогнатимеш в серці ти,

дивовижний мій чоловіче?

Ти існуєш в мені, як Джинн –

як Вогонь у чарівній лампі.

Що ж, й повз Рим кілька є стежин…

Не віддам я чужим полям біль.

NO STRINGS ATTACHED

Струн не наснажить Бог –

музиці не звучати…

Я нас дурю обох –

я так боюсь почати.

Я так зв’язати боюся

наші життя в узір.

Я затинаюсь в русі

й знову ховаю зір.

Цей наш зв'язок – як спів

що розтинає тьму.

Просторів і часів

буде ще мало йому.

Тож хоч інкогніто,

мій аноніме, дій –

те, що не зміг ніхто,

ти сотвори, зумій.

Я ж начарую див –

бунт, мрію, злет і струм.

Й наш зазвучить мотив

навіть без віщих струн!

* * *

Це ти – мій степ безкрайній.

Це ти – мій заспів ранній.

Це ти – мій хміль кумисний.

Це ти – мій жарт ненавмисний.

Це ти – мій скакун піднебесся,

на котрім літаю десь я.

Це ти – веснянка душі моєї.

Це ти – моя юрта, існую де я.

Це ти лиш несеш добро мені,

сонцем і небом дарований.

Це ти мої гори сніжисті

розтопив подихом ніжності:

на все ти готов для мене,

казаху мій, мій шалений.

Домбри ти струна тонесенька

і пам'ять чуттів піднесення.

Ти – світ, в якім тонуть очі

мудрий Самруку пророчий.

Це ти – орнаменту лінія

і небо зоряне в інеї.

Це ти Казахстану прикмети

озвучив у віршах поетів.

Це ти, такий різно-єдиний,

незрозумілий і дивний.

Це ти – Батьківщина й основа.

Ти – істина, віра і мова.

* * *

Мій Ромео-Маестро,

Маг Звуку,

чому ж так тихо навколо мене?

Хто углибив мене в цю мертву тишу,

в котрій чутно навіть як ворушаться сонні думки?

Де ти подівся? Для кого нині граєш свої концерти?

Кому несеш насолоду? І чому – не мені?!

Я теж хочу яскравих, неповторних кольорів на полотні буття –

нових святкових картин.

Я теж хочу зачудовуватися перлами глибин твого океану –

лелітками, що раптом сплили на поверхню.

Я хочу доторків, що змінюють моє єство.

І все це я хочу почути-відчути лише у твоїм виконанні,

Мій Маестро, лише у твоїм.

Проте я не хочу бути твоїм фортепіано.

Нехай інструментом алюзій стане світ,

який ти, згідно свого настрою, зімпровізуєш.

Я хочу вирватися із замкненого кола

надривного, убивчого монологу.

Я хочу, щоб ти поділився болем зі мною і світом.

Я – твій свідок. Світ – дзеркало твоєї сутності.

Твори. Вражай мене.

Залишай мовчазною,

щоби дар мови, звуку,

кольору, форми сконцентрувався

на кінчику твоєї чарівної диригентської палички.

Змахни нею – розбуди свій оркестр.

І нехай я буду єдиним глядачем у залі Всесвіту,

я почую тебе.

Я відчую і зрозумію, як ніхто інший, навіть найтихішу ноту.

Мій Маестро, лише розбуди Музику,

лише проявися

тут.

* * *

Ти не знаєш його.

Він премудрий, неначе змія.

Привид-ангел,

якому шторм – сутнє ім’я.

Ти не знаєш його.

Він – душі і наснага, і вир.

Нефальшиво живий він,

й тому не святкуючий мір.

Ти не знаєш його,

бо він – дивне і справжнє в тобі.

Гармонійний у вірі,

ненависті, мрії, журбі.

Ти не знаєш його.

Він забув уже рими і ноти.

Але він не сприймає

літання своє, як роботу.

Я не знаю його.

Просто вірю у те чим він жив

і літаю, неначе

внизу – ні списів, ні ножів.

Всі не знають його.

Не судімо ж діла його строго.

Він – розмай. Він – розграй.

Всесвіт він. Він – величне «нічого».

* * *

Не вічний будь-який кумир.

І цьому – мир…

Йому – всі ранки голубі,

а не тобі?

Ти – Попелюшка, та нехай –

принцесу грай!

Смішною бути ще не смій!

Так, він не твій.

Й ця порожнеча-суєта,

також не та:

в ній відчуваєш болю брак.

Ну, адже так?

Чужий, розтане він в імлі

десь край землі…

Цю правду ти десь край зими

просто прийми.

Що ж, він – не фат уже давно,

та все одно,

ти цю виставу додивись

крізь вись,

бо тільки «до» пройшовши «від»,

пізнаєш світ.

Там скажеш: «Більше не виню

і за брехню.

Не вічний будь-який кумир.

І тобі – мир».

Він – манекен, годиться він

лише – в камін.

* * *

Піруети чуттів – діалектика душ,

сороміцька шалена жага зла.

Мисль реальності в млу утікає чимдуж –

раптом виникла, зблиснула й згасла...

Все це – марево, котре намріяли ми.

Але щастя сягнути так хочеться!

Й мов дивлюся кіно – повертаю дій мить –

«віддаю знову пам’яті почесті».

Що ж, вогонь твій в очах,

твоя пристрасть, твій страх –

данина і покора сюжету...

Золоте божевілля ж і злет у вирах –

ось любові моєї прикмети!

Наркотичний туман дивосну про весну,

вник у серце й струмує по венах...

Та не вірю я вже в голосінь голосну,

бо ти див не вчинив, одкровенних!

Айман КОДАР (Казахстан)

Українською з казахської переклав Олег Гончаренко


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/