Вторник, 27 октября 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Страждання і щастя Миколи Амосова


Видатний лікар розповідав, що хірургом його зробила війна.  З того часу біль поранених і хворих він сприймав як особистий.

Геніального кардіохірурга, філософа, всесвітньо відомого письменника, батька української біокібернетики Миколу Амосова справедливо називають видатним українцем. Хоча народився Микола Михайлович на російській Вологодщині, світової слави він зажив в Україні. Його насичене життя, у якому поєднувалися яскраві перемоги та великі драми, завжди було наповнене науковими пошуками й надзвичайними відкриттями.

До Києва Амосов переїхав із Брянська, де як хірург здобув певний лікарський та життєвий досвід. У нього за плечима були механічний технікум, робота на лісопильному заводі, заочне навчання в індустріальному інституті, очне — у медичному і нарешті участь у Другій світовій війні.

5479_p_15_img_0002«Хірургом мене зробила війна», — напише пізніше Амосов у своїй книзі спогадів. Коли розповідають про досягнення нашого видатного співвітчизника, зазвичай на воєнний період майже не звертають уваги: більш значущими видаються його наукові пошуки й практична діяльність у мирний час. Однак Микола Михайлович дуже пишався, тим, що рятував життя солдатів та офіцерів на фронті.

Уже на другий день війни Микола подався до військкомату. «Беру вас начальником хірургічного відділення, — сказав Амосову після співбесіди начальник госпіталю. — Не приховую, хотілось би більшого, та немає де взяти. Мав приїхати з Ленінграда прекрасний хірург. Але, мабуть, перехопили». Так Микола Амосов потрапив до польового пересувного госпіталю (ППГ-2266), розрахованого на 200 поранених. Штат — 80 осіб, серед яких лише п’ятеро лікарів. Зі спеціального транспорту — 22 парокінні підводи зі шкапами.

Бойове хрещення медичний персонал пройшов під Сухінічами. Тоді Амосов здійснив першу операцію: видалив у бійця осколок. А далі були дні, коли в госпіталі перебували майже півтори тисячі поранених. Після того, як гітлерівці прорвали фронт, госпіталь було передислоковано до Єгор’євська, за сотню кілометрів від Москви. А в грудні польові медики вже приймали не лише поранених оборонців, а й тих, котрі йшли у контрнаступ. Тоді ж Амосов відчув гіркоту власної поразки: помер хворий від газової гангрени. «Моя помилка, — написав у щоденнику хірург. — Потрібна була ампутація, і боєць залишився б живим. Недогледіли. Не оцінили важкості».

Там, у Єгор’євську, фронтовий хірург зустрів майбутню дружину. В «Нотатках польового хірурга» читаємо: «З резерву надали групу медиків: усі вони вийшли з оточення. Нам дали операційну сестру, і вона одразу захворіла. Подумав: «Ще той буде працівник». Це Ліда Денисенко. Висока, худорлява, білява, доволі красива. Дуже сором’язлива…»

Грудень 1941 року був дуже важким для ППГ-2266 і його провідного хірурга. Збільшилася кількість важкопоранених, було багато смертей і гірких переживань. Тоді ж у прифронтовій зоні Амосов розробив свої методи оперативних втручань, написав першу дисертацію й надіслав її до Московського медінституту.

Наприкінці 1943 року ППГ-2266 розгорнувся у селі Хоробичі на Чернігівщині, поруч із залізничною станцією. Змерзлих поранених привозили за сто кілометрів на відкритих вантажних машинах цілими колонами, що йшли з передової. «Ми знімали з машин лише «лежачих», а тих, хто міг рухатися, відправляли до іншого госпіталю, у сусіднє село, — згадував Микола Амосов. — До підходу санітарного поїзда у нас накопичилося близько 2300 поранених, яких розташовували в школі і в 400 хатах». І на таку кількість лише 5 лікарів. Якщо у когось відкривалася кровотеча, господарка хати прибігала до медиків — і Амосов направляв на підводі до пораненого медсестру.

На початку 1944 року Амосов одружився з операційною сестрою Лідією Денисенко, з якою в них майже півроку тривав роман. Була й прикра новина — надійшов лист з 1-го Московського медінституту: дисертацію не допустили до захисту.

День Перемоги, який Микола Амосов зустрів у Прусії, не поставив крапку у його воєнній біографії. Зі своїм ППГ-2266 він ще рятував поранених у Маньчжурії, лікував від тифу японських військовополонених, потім служив у окружному госпіталі. Й лише влітку 46-го Амосов демобілізувався.

Під час Другої світової війни через руки Амосова пройшли понад 40 тисяч скалічених, майже половина з них — важкопоранені. У спогадах про війну і навіть у автобіографії він не замовчував своїх помилок, від яких, на жаль, помирали солдати й офіцери. Кожна така смерть рубцем позначалася на серці хірурга.

Від повоєнної лікарської діяльності у Києві Амосов спочатку не отримував задоволення. Він скаржився на невелику кількість хворих і нерідко їздив оперувати до Брянська. Та все змінила участь 1955 року в з’їзді хірургів, де головна увага приділялася хворобам серця. Саме того року Микола Михайлович перекваліфікувався на кардіохірурга. Він оперував маленьких хворих із пороком серця, займався питаннями анестезії, розробляв нові хірургічні інструменти, робив креслення, розрахунки, шукав майстрів.

Свої відкриття і новації Амосов розглядав як додаток до головної своєї місії — рятувати людські життя. Свої інженерні здібності Амосов застосував, розробивши апарат штучного кровообігу, за допомогою якого прооперував понад 20 тисяч пацієнтів. Неймовірно, але подібний фабричний апарат Амосов до того бачив лише двічі у житті, коли у складі делегації відвідав операційну в американській лікарні.

Якось восени 1962 року після смерті під час операції хворої дівчинки Амосов почувався пригніченим і розгубленим. «Така була туга, що потрібно було напитися або виговоритися, — писав Микола Михайлович у спогадах. — Пити тоді я ще не вмів, а наступного дня сів і описав важкий для мене випадок. Довго правив рукопис. Відкладав. Сумнівався. Так народився «перший день» майбутньої книги «Думки і серце».

Уперше роздуми хірурга було надруковано в журналі «Наука и жизнь», потім — у «Роман-газете». Письменник Сент-Джорж переклав їх англійською, а потім книгу переклали майже всіма європейськими мовами. Загалом книжку видавали понад 30 разів, загальний тираж — майже 7 мільйонів примірників.

Наступна душевна криза в Амосова сталася влітку 1982 року: часто вмирали хворі. Микола Михайлович сповістив, що на літо припиняє практичну діяльність і займеться кібернетикою. І лише в листопаді він потихеньку почав знову оперувати. Все повернулось у звичайне русло. А наступного року його клініка відокремилася від Туберкульозного інституту й стала самостійною одиницею — Інститутом серцево-судинної хірургії, який завдяки Амосову відомий далеко за межами України.

Микола Михайлович остаточно залишив практичну діяльність 1992 року: «Я вирішив, що мені не личить у 80 років оперувати на серці».

До останнього дня Амосов брав активну участь у наукових дослідженнях у сфері біокібернетики, а ідеї, які були записані ще на початку лікувальної практики, під час війни, зберіг і розвивав. За кілька годин до смерті 12 грудня 2002 року він зустрічався з колегою і вів наукові бесіди.

«Так минуло життя, — підсумовував у своїх спогадах Микола Амосов. — Що було головним? Мабуть, хірургія. Операції на стравоході, легенях, особливо на серці робив хворим, яким загрожувала смерть часто в умовах, коли ніхто інший їх зробити не міг; особисто врятував тисячі життів. Працював чесно. Не брав грошей. Звісно, у мене були помилки, іноді вони закінчувалися смертю хворих, але ніколи не були наслідком легковажності чи недбалості… Хірургія була моїм стражданням і щастям».

Олександр ТЕРЕВЕРКО, «Народна армія»


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/