Субота, 24 Серпень 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Страхіття у «таборі трупів»


Українським полоненим дали гнилих оселедців. Голодні накинулися на цю рибу, не підозрюючи які знущання для них приготували поляки. Їм після цієї «їжі» кілька днів не давали води… Полонені почали хворіти на червінку (дизентерію)...

Як відомо, польський Сейм у 2016 році на державному рівні визнав конфлікт у ХХ столітті між поляками та українцями як геноцид поляків. Дивує те, що подібні недружні кроки Польщі зроблені саме сьогодні, коли в активній фазі відбувається російська агресія проти України. Цим рішенням поляки встромили ножа в спину Україні. Хоча, як відомо, поляки теж само знищували українців. І то вже історія. Примиритися б двом народам, а не протидіяти —  так ні ж бо: хтось зацікавлений у розпалюванні подальшої ворожнечі. Якби там не було, а світ повинен знати й про те, як європейські сусіди колись знущалися над українцями. Саме про це —  у документальній розповіді Мирослава Вересюка.

Про масові страти польських громадян, здійснені органами НКВС СРСР за наказом керівництва СРСР і ВКП(б) у Катинському лісі (Смоленська область), поблизу села Катинь навесні 1940 року відомо всьому світу. 
Слухаючи численні передачі та читаючи статті в пресі про цю трагедію мій батько весь час запитував:
— А чому ніхто не розкаже світові про страшну і трагічну долю українців, вояків Галицької армії, які попали в полон до поляків в 1919 році? Адже ця історія не менш трагічна, як за своєю жорстокістю та нелюдськістю, так і за кількістю смертей.
І брався переповідати про те, що почув від свого тата, безпосереднього учасника цих подій…
Це маловідома і трагічна сторінка нашої історії. Слухаючи його розповіді про ці події я завжди запитував себе:
— Чому в нашій історії немає навіть згадки про це? Бодай кілька слів? А скільки є ще подібних страшних сторінок в нашій історії? І чому ми не розказуємо про це якщо не всьому світу, то принаймні своїм дітям? Адже це наша історія! А її потрібно знати, щоб зрозуміти інші трагічні події, адже все в цьому світі пов’язане, та щоб не допустити подібного в майбутньому.
В Інтернеті про ці події я знайшов лише кілька згадок, тож вирішив записати розповіді батька, які він чув від мого діда.
Мій дід – Вересюк Федір Семенович народився в 1898 році в селянській родині в селі Ярославичі Зборівського району Тернопільської області. Сама назва села свідчить про давність його назви, що сягає корінням періоду Київської Русі. Хоч сама назва Київська Русь, як на мене є штучною. Адже на той час була лише Русь і ніякої іншої не було, тож не було потреби додавати ще якісь додаткові визначення. Додаткове визначення – Київська, було зроблено «істориками» Московії після перейменування останньої в Росію(Русь) для того, щоб штучно показати нібито свою спадкоємність нашої історії – історії Русі. Тому було додано Київська, а якщо була київська, то появилася московська… Але це окрема історія.
Зробивши цей відступ, я хотів показати, що на цих землях здавна жили українці. Різні загарбники приходили і уходили, а ми тут жили завжди. Тож мій дід народився коли ці землі знаходилися під Австро-Угорською імперією. При всій своїй подібності з Російською імперією, становище етнічних українців в Австро –Угорщині мало ряд істотних особливостей. По-перше, в Австро-Угорщині жоден етнос не становив переважної більшості і не міг претендувати на великодержавне становище. По-друге, це була конституційна монархія, яка декларувала низку демократичних свобод і рівність (!) народів. На основі запровадженої у 1861 р. нової австрійської конституції уряд об’єднав українські і польські землі в єдиний коронний край Галичини і Володимирії. Як і інші коронні краї імперії, він отримав автономію з власним сеймом і урядом. Проте вибори до сейму, як і до австрійського парламенту, проводилися за становим принципом, що забезпечувало перевагу польській шляхті на українських землях (1 депутат від 52 землевласників і 1 депутат – від 8764 простих селян). Як результат, в Галицькому сеймі українці мали 49 місць з 150 (в 1861 р.).
Активізація парламентської діяльності українців на початку ХХ ст. привернула пильну увагу цісарського уряду до проблеми польсько-українського протистояння, а воно тривало в різних формах ще з ХV-ХVI і змусила Відень справити суттєвий тиск на польську сторону, яка зрештою пішла на поступки. Українці домоглися гарантування їм 62 мандатів у сеймі (з загальної кількості 228 хоч польська шляхта становила лише 3,4 відсотка, а міщани 10 відсотків від загальної кількості населення ), ряду посад у краєвих установах, отримали згоду на заснування у Львові українського університету. Ряд змін, внесених до Крайового статуту, фактично являв собою кроки до поділу Галичини на окремі польську та українську частини.
Але початок Першої світової війни перервав цей процес. В 1916 році мій дід був мобілізований до австрійської армії і до 1918 року воював на італійському фронті в складі артилерійського дивізіону зв’язківцем. Тож потрібно розуміти, що для забезпечення телефонного зв’язку та подачі і виконання команд, дід добре знав австрійську, тобто фактично німецьку мову. Цю мову він опанував не в українській школі, а працюючи в наймах в австрійського поміщика. Два роки війни в Альпах були нелегкими, але не йшли в ніяке порівняння з тим, що йому довелося пережити згодом.
В зв’язку з розпадом Австро-Угорської імперії Перша світова війна для мого діда, як і для тисяч інших мобілізованих галичан закінчилася. Їх привезли ешелонами з фронту у Львів, вистроїли на плацу. Поступила команда, — Українці наліво, поляки направо! Ще вчорашні вояки однієї армії не знали, що їм приготовила доля. Про створення на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття 19 жовтня 1918 року української держави — Західно Украї́нської Народної Республіка та початок 1 листопада 1918 року війни з Польщею, яку підтримували країни Антанти, насамперед Франція, перебіг воєнних дій, викладено в історії. Тож хочу розказати про ці події з розповідей мого діда.
Після шикування по приїзду з італійського фронту з українських вояків були створені військові підрозділи. Не потрапивши додому йому довелося брати участь в багатьох боях з поляками. Як він розказував, озброєні вони були дуже погано, постійно бракувало боєприпасів, амуніції, харчів та медикаментів. Але незважаючи на це було сильне піднесення і патріотизм, адже воювали за таку вистраждану та омріяну власну державу. Поляки натомість не відчували проблем з озброєнням та боєприпасами. На їхньому боці була Антанта і особливо підтримувала Польщу Франція. Якраз на території Франції була сформована та озброєна 60-тисячна армія генерала Галлера для війни з більшовиками. Але поляки використали її спершу проти Галицької армії. Маючи відчутну чисельну перевагу та повністю відмобілізована і озброєна польська армія в травні 1919 року розпочала наступ та до кінця травня відтіснила Українську Галицьку Армію в східно-південні райони Тернопільської області. Армія була знекровлена, морально пригнічена, без боєприпасів, але не переможена, про що свідчила і Чортківська операція. Це була остання наступальна операція Галицької армії в польсько-українській війні. Перейшовши несподівано для поляків в червні 1919 року в наступ, завдали їм відчутних втрат і змусили їх відступити за лінію Броди-Золочів_Перемишляни-Ходорів-Галич. Польський фронт затріщав. На фронт терміново прибув Юзеф Пілсудський, він підтягнув нові сили і організував новий наступ. У середині частина Галицької армії чисельністю до 40 тис. вояків була відкинута за Збруч де вони об’єдналися з армією УНР С. Петлюри.
Про подальшу трагічну долю більшої частини цієї армії є набагато більше історичних документів, чим про тих кому не вдалося перейти через Збруч. Саме серед тих вояків, котрі не перейшли Збруч і опинився мій дід. Внаслідок наступу поляків було втрачено зв'язок з багатьма підрозділами і вони попали в оточення. Оточені поляками, не маючи боєприпасів, зв’язку з командуванням, вони тримали оборону кілька днів. Дід розповідав, що на вояка було по п’ять патронів. Коли закінчилися набої на них налетіла польська кавалерія. Частину вояків порубали шаблями. А решту зігнали до якоїсь кошари. Поляки в порівнянні з обдертими та змученими вояками були одіті в нові мундири. Амуніція кавалерії, кінська збруя, сідла були нові і аж рипіли. Відносилися вони до полонених з ненавистю, зверхньо, нещадно били канчуками. А на кінцях канчуків були прикріплені важкі свинцеві кулі. Не називали українців інакше як – «кабані», тобто свині. Пізніше кілька сотень полонених вишикували в колону і погнали на станцію Бучач. Це було десь кілометрів за 40 від їхніх позицій. Стояла сильна липнева спека, води не давали. Охороняли колону кілька десятків озброєних кавалеристів. Хто відставав, чи намагався втекти, доганяли і рубали шаблями. Вояків в колоні заради розваги шмагали канчуками і не одному вибили очі та зуби, хизуючись при цьому результатами свого удару. В Бучачі їх через кілька днів погрузили в товарні вагони і повезли в Брест, де на території фортеці та військових казарм поляки облаштували табір для військовополонених. Так так, на території тієї Брестської фортеці про оборону якої в 1941 році знають всі! Та ніхто не знає, що на території цієї фортеці в липні 1919 року поляки облаштували для полонених вояків жахливий табір смерті.
За розповіддю діда поляки звезли в цей табір до 10-ти тисяч полонених та інших осіб. Ніхто їх не годував і не давав води ні в Бучачі ні в дорозі. Не дали води і в перший день по прибуттю в табір. Люди божеволіли від спраги. Не дуже покращилося становище полонених і в наступні дні. Їх майже не годували, передавати продукти в табір було заборонено. Дід розповідав, що полонені натрапили на скотомогильник, викопували дохлих коней і варили їх та їли. Від знущань, голоду і хвороб люди почали вмирати. Десь вже глибоко восени з перевіркою в цей табір прибула військова місія країн Антанти. Вищі офіцери з полонених, що володіли французькою та англійською, пожалілися на жахливі, нелюдські умови утримання. Ті вислухали і пообіцяли, що покращаться умови і поїхали… А на другий день тих полонених офіцерів, що спілкувалися з комісією вивезли з табору і що з ними зробили ніхто не знав. Після візиту цієї комісії полоненим дали гнилих оселедців. Голодні накинулися на цю рибу не підозрюючи які знущання їм приготовили поляки. Їм після цієї «їжі» кілька днів не давали води… Полонені почали хворіти на червінку (дизентерію). Від антисанітарних умов завелися воші. Адже полонених не мили і не давали ніяких медикаментів та дезінфікуючих і санітарно-гігієнічних засобів. Дід повідав, що воші були такі, що всунувши руку за пазуху витягували їх по цілій жмені. Полонених тримали і величезних казематах по кілька сотень людей в кожному. Спали на кам’яній підлозі На вулицю не випускали. Нелюдські умови утримання, голод та сухоти, червінка і тиф косили людей десятками. Люди не витримували цих жахіть та божеволіли і вкорочували собі віку. За словами діда після ночі хтось із полонених гукав, — Хто живий, підніміть руки! І серед лежачих нерухомих тіл лише де-не-де ще ледь живі піднімали руки … За його словами до року їх в живих залишилося не більше півтисячі.
Від голоду і хвороб дід втратив зір. Тож враховуючи безпомічний стан табірне начальство дало команду його та ще кількох таких бідолах вивести за територію фортеці і відпустили. Що сталося з тими, що залишилися в фортеці йому невідомо. Дід цілих три місяці сліпий йшов з Бреста, через Волинь і Львівщину до свого села і лише дякуючи християнській милостині та допомозі людей, він на початку липня 1920 року зміг добратися додому. А вдома на діда чекали вже нові порядки, встановлені поляками. Їм в залежності чину та заслуг під час україно-польської війни наділяли по 20, 40, 60 моргів поля (приблизно 0,56 га). Дякуючи Богу і травникам до діда повернувся зір. Але дивлячись на життя під новими окупантами, яке по своїй скруті та жорстокості не можна було навіть порівняти з часами Австро-Угорщини, дід не раз говорив: - Краще б я цього всього не бачив.
І можна було тільки здогадуватись, що він мав на увазі – чи щоб він залишився сліпим, чи щоб згинув в таборі в Бресті. Пережите далося взнаки. Він помер у віці 54 роки, за три роки до мого народження. Ось така трагічна і нікому не відома сторінка історії нашого народу. Немає ні сліду, ні могил, ні хреста, чи бодай якогось знака на місці тисяч замучених і закатованих українців. В Інтернеті про табір полонених вояків Галицької армії теж обмаль інформації. Підтвердження розповідей діда натрапив в статті Б.П. Савчук і Г. Б. Гаврилюк « Мемуари, як історичне джерело з вивчення долі вояків Української Галицької Армії після її остаточної ліквідації» де зокрема зазначено: «В Брест-Литовському таборі, який сама польська преса назвала “гиддю і ганьбою Польської держави“, опинилося близько 6 тис. полонених. Його також охрестили “табором трупів“, оскільки звідси щодня виносили по 50-100 мерців. У таборах полонених та інтернованих у Домб’ю, Вадовіцах, Перемишлі, Пикуличах, Стшалкові перебувало по 360—1200 колишніх га¬лицьких вояків, а в Тухолі — понад 2 тис. Жахливі умови побутування, напівотруйна їжа, система гострих покарань і вишуканих знущань, інфекційні хвороби та інші численні негаразди швидко перетворювали людей на калік і божевільних. Вони вмирали тисячами. Ця ганебна табірна система в Польщі ліквідовувалася протягом 1921—1923».
Отже це табір був найбільшим табором, але не єдиним! Не маю сумнів, що у вказаних містах теж немає жодних могил, хрестів чи пам’ятників. І про пережиті страхіття та тисячі замучених і закатованих українців дещо відомо лише з мемуарів тих, кому вдалося вижити. Тому сам себе запитую: - Чому про знищення поляків під Смоленськом знає весь світ, а про не менш трагічну долю замордованих тисяч українців не відомо нікому? І чи ми зможемо відновити пам'ять про них? Адже дійсно, що народ який не пам’ятає своєї історії, не має майбутнього.
Мирослав ВЕРЕСЮК, м. Вінниця
Спеціально для видання Біла хата


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/