Понедельник, 16 20 декабря19   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Шкільна доля


Кобижчанська школа

Кобижчанська школа

Вальс шкільний — незабутній, найкращий, прощальний,

Твої звуки легкі, проводжають мене.

Вальс шкільний — ти для учнів у школі останній,

Він в майбутнє життя, нашу долю несе... Цікава бувальщина

— Святий отче, ви згодні прийняти мої умови? — і поручиця Анастасія Сионинова зазирнула в збентежені очі батюшки Полонського Миколи Олексійовича. В залі запала напружена тиша, бо умови були дійсно дивні.

— Ще раз повторіть своє прохання.

— Добре. Обумовлену суму грошей я вам зразу віддам після виконання моїх умов у присутності всього дворянства. Тобто вам потрібно станцювати танок «Бариню», — і з повагою поцілувала його руку.

— Дозвольте подумати, — і, вклонившись, відійшов до вікна. В голові вихором крутились збентежені думки. Він, відома в селі Кобижча людина, яка має чимало урядових нагород і навіть недавно отримав орден, що відкривав йому дорогу до потомственого дворянства, сьогодні змушений у своєму поважному віці витанцьовувати перед усіма, як хлопчисько, під музику. А що йому потім скажуть у Козелецькій земській раді, до якої його недавно обрали, а своя селищна, членом якої він є? Та й чи благородне це діло? Але ж це не для себе і свого збагачення, а для дітей села і їхніх майбутніх потомків, які будуть навчатися в новій школі.

***

На різних дворянських зібраннях чи банкетах він часто, знявши капелюх, обходив із ним сільських багатіїв, випрошуючи гроші на будівництво лікарні, пожежної каланчі чи будівництво хороших, із каменю, доріг. Давали різні суми, знаючи його незвичайну чесність, але декому насильне випрошування грошей не подобалось, тому при нагоді його намагались принизити.

Ось і поміщиця Анастасія Сионикова, яка мала 870 гектарів орної землі, вирішила поставити хитрі перепони. Микола Олексійович був переконливим проповідником, священиком від Бога, меценатом, усе життя спішив зробити щось корисне й необхідне для людей. У 1896 році він за підтримки інших поміщиків збудував у селі лікарню на 15 ліжок. На свої кошти заснував церковно-парафіяльну школу, де чотири роки викладав усі предмети. А згодом за допомогою селян облаштував Шкільний дім, де першою вчителькою була його донька Марія Володимирівна. Десятиріччями селяни й учні так і називали її — Машина школа, де і батюшка Полонський Микола Олексійович викладав 17 років Закон Божий. Він же був і першим священиком у новій церкві Успіння Святої Богородиці на Савенцях, яку збудували за допомогою його та інших поміщиків-меценатів — Симоновського, Неверовського. На той час у селі Кобижча нараховувалось 16 тисяч мешканців, із них козаків — 60%, селян-землевласників — 20%, купців — 6%, дворян та інтелігенції — більше ста осіб.

***

Стрімко збільшувалось населення, село накопичувало сили, але маленькі розкидані школи не могли забезпечити місцями всіх бажаючих учитися.

Всі ці думки повільною, болісною стрічкою пройшлись по серцю Миколи Олексійовича. Подумалось: значить, треба пройти і через цей принизливий виклик самозакоханої поміщиці. І, повернувшись до неї, голосно промовив:

— Згоден! — навколо залунали бурхливі оплески.

Знявши і дбайливо повісивши сутану, оглянувши себе, заховав за комір сорочки важкий, на довгому ланцюгу срібний хрест і високо підняв голову. Звучно вдарила музика. Широко розкинувши руки, плавно пішов по колу. Ритм музики збільшився, і він швидко закружляв у виру танцю, напівзакривши очі, нікого не помічаючи, вдало об’єднував музику із рухами свого тіла. Навколо всі приспівували «Бариня, бариня!..» Знову пройшовся лебедем, красиво відбиваючи підборами чечітку та викидаючи такі колінця, що люди в захопленні кричали: «Браво! Браво!» Стрімко крутнувшись, красиво опустився на коліно перед поручицею Анастасією.

— Господи! Ви ж потомствений священик, священик від Бога. Де ж ви і коли навчилися так танцювати? Я знаю, що ви і одежину пошиєте, і чоботи, і дім збудуєте, і ви видний громадський діяч. Хто ж ви насправді, Миколо Олексійовичу?

Стомлено усміхнувшись, тихо промовив:

— Я просто людина, і для людей, — додав.

— Ось ваші чесно зароблені гроші для будівництва школи. А оці, — і вона подала йому другий згорток, — це не обумовлені нами гроші, які підуть на будівництво нової вимощеної каменем дороги. Це, звісно, мало, але наші місцеві меценати допоможуть, я знаю. Бог вам хай допоможе, — і поцілувала його руку.

На жаль, Микола Олексійович не дожив до того щасливого дня, коли веселі голоси учнів радісно залунали в новій двоповерховій школі. Поховали його поруч зі збудованою ним та меценатами церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Вдячні односельці поставили своєму духовному наставнику красивий пам’ятник із сірого граніту у вигляді стовбура дерева з обрізаними гілками, який зберігся до наших днів.

Будівництво школи розпочалося ранньої весни перед початком Першої світової війни 1914 року. Ініціатором будівництва був місцевий поміщик Платон Васильович Груздовський. Велику допомогу в будівництві надали підполковник поміщик Ф.С. Неверовський, губернський секретар О.Д. Симоновський та інші.

***

У 1946 році директором школи призначили Івана Григоровича Мозгового, згодом його змінив офіцер-фронтовик Микола Іванович Мринський. Наступним став Олексій Кузьмич Куць із білим, як сніг, волоссям — посивів в одну мить, коли його від вибуху бомби надовго засипало в траншеї. З 1956 по 1974 рік школу очолює Микола Сильвестрович Ізбенко, який пройшов усю війну з першого до останнього дня. Його очі бачили стільки горя, болю та страждань, що в них назавжди залишився відголосок тієї туги, нелюдських мук, коли днями гнив в осінніх холодних болотах під Ленінградом, замерзав пораненим під Сталінградом... Його вага на той час була критичною — 36 кг, але вижив, хоронив вірних друзів своїх у наспіх викопаних могилах і мстив за їхні відібрані життя. Був чесним, порядним та відповідальним у своїх діях, таким він залишився в пам’яті вісімнадцяти випускників своєї школи. Досвід цієї школи з ліквідації другорічництва був вивчений і узагальнений міністерством освіти. І надалі вона є однією з опорних шкіл по навчально-виховному процесу.

У 2000-ому директором школи призначили Сергія Михайловича Баняса, який очолює її вже протягом чотирнадцяти років. Розмовляючи з ним по телефону, я відчував, що маю справу з відповідальною та енергійною людиною, яка миттєво орієнтується в будь-яких питаннях.

кобижчанська школа

***
Школа може пишатися своїми випускниками. Це і Іван Тарасович Книш — лауреат Державної премії України, заслужений діяч науки, доктор медичних наук, професор; Іван Іванович Ясковець — лауреат Державної премії в галузі ядерної фізики, співробітник АН України. Сотні, тисячі кобижчан працюють викладачами вищих навчальних закладів Чернігова, Києва, України, Росії, у Західному і Східному Сибіру, на Забайкаллі... Їх дуже цінують за високу працездатність та відповідальність, багато з них працює керівниками науково-дослідних інститутів чи великих підприємств, у різних галузях народного господарства.

Багата наша земля, наше село Кобижча талановитими людьми, дуже багата, і кожна з них несе свій талант до великого Кошика Слави рідної землі.

Сім років тому Влада і Неля — доньки мого хрещеника Валентина Олександровича Кихтенка — запросили мене піти до школи, в якій учились. Не роздумуючи, залишивши святковий стіл, поспішив із ними, адже я сам рівно п’ятдесят років тому її закінчив. Піднімаючись на другий поверх, прислухаюсь до веселих голосів учнів. Ні, це насправді лунають голоси моїх однокласників, товаришів, це юність раптово повернулась до мене своїм молодим, веселим обличчям. Тисячі юнаків та дівчат, попрощавшись тут зі своєю юністю і вибравши свій життєвий шлях, спішили відірватись від першої пристані — школи. Мої гіди Влада і Неля запрошують мене до класу. Так, це ж мій рідний клас, який я часто згадував за довгі роки життя, і все миттю спливає у моїй пам’яті. Ось за цією партою я сидів поруч із Дусею Литвин, а он там сиділи Володя Гребеніжко і Петро Сокіл, справа — Євдокія Нипор із Галиною Білодід, біля вікна — Володимир Кияшко, а справа на іншому ряду — Василь Голенач. Оглядаюсь — о, всі однокласники приїхали й зібрались у школі. Це, мабуть, моє бажання та уявлення перемогли дійсність. Ось поважно до класу заходить викладач математики з п’ятдесятирічним стажем Степан Кіндратович Євдощук. Боже святий, як я його поважав! Мені тоді, зневіреному й дуже слабкому учню з математики, він зумів прищепити таку любов і потяг до неї, що й нині люблю іноді щось порозв’язувати, допомогти онукові. А он біля дверей чекає своєї черги викладач української мови і наш класний керівник Тетяна Степанівна Якушко — дуже красива, тактовна і розумна людина, завжди зі своєю світлою посмішкою. Це вона мене вирвала з холодних лап смерті, вже приреченого, коли мене везли на возику в операційне відділення.

— Підождіть, ну підождіть, — і зрозумівши, що її не слухають і везуть на операційний стіл, закричала:

— Не пущу! У нього ж активна фаза ревматизму, суглоби не працюють, а не вигадане черевне запалення, — і розіп’ялась у дверях, тільки сльози струмками збігали на білу кофту.

Молодий хірург довго щось пояснював, а потім, махнувши рукою, зник. Тільки невідомо, чому так жахливо помилився лікар. Більше його не бачили. Можливо, саме провидіння привело Тетяну Степанівну в ту хвилину до лікарні. На жаль, через роки мене не сповістили про її смерть, ніякі б відстані мене не затримали б.

***

Он у чийсь клас поспішає Ольга Єлисеївна Сало — вчителька російської мови, безкомпромісна, справедлива. А он там, а там... ідуть і йдуть у вічне безсмертя наші наставники, наші дорогі вчителі. Вони віддали нам свої серця, свої знання, свій досвід і завжди пробачали наші непродумані, незначні вчинки, як і наші рідні батьки. Після себе вони залишили нову когорту вчителів, озброєних досвідом багатьох поколінь, новою технологією, технікою, новими прогресивними програмами, які успішно освоюються учнями вже нової, вільної та незалежної України.

…А осінь за вікном наспівує пісні,

Доріжку в школу листя замітає

І добрі очі наших рідних вчителів

Все життя нам душі зігрівають.

З історичним ювілеєм, рідна школо!

Валентин ШАБЕЛЬНИК, с. Кобижча — м. Чернігів, спеціально для газети «Біла хата»


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/