Мені і досі сниться – я літаю,
І до дрібниць знайомий цей політ:
Ось руки, наче крила, вверх здіймаю
І в невагомий поринаю світ.
Розсунувся в безмежжя синій обрій…
Внизу будинки, як коробки цигарок.
А я лечу, лечу, не зупиняюсь,
У морок Всесвіту, у круговерть зірок.
Це ж просто так! І де цьому навчився?
Чи ж можуть бути інші відчуття?
Та сон тікає, опустивши крила,
Й земля важка вертає з забуття.
Вона свинцем здавила руки й ноги…
Душа в польоті ще, та вже на ланцюгу.
А мжичка за вікном своє розповідає –
Про сіре небо і таку ж нудьгу…
І хочеться втекти від неї якнайдалі,
Летіти знов, летіти без кінця.
І сон новий на крилах колисає,
Пливе примарність до свого вінця.
Та в тому сні вже важчі стали руки,
Знайоме все, та наче сил нема…
Немов із сумнівом поволі я злітаю –
Хоч би не впасти! Та нехай, дарма!
Чому безкрилі ми, хоч вміємо літати?
Чому неправда – сон, а правда – буднів лет?
І від землі так важко відірватись
Туди, де Вічність грає зоряний сонет…
Чи каменем потягне душу тіло,
Або ж порине в сяйво вічного життя?
Чи знову відростуть у неї дужі крила,
Чи бовкне в чорний морок небуття?
Сергій ГОРБЕНКО, с. Вересоч, Куликівський район
