Пятница, 6 20 декабря19   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Покаяння грішника


grishnykТравневе надвечір’я. Набережна в місті. Сонце поволі спустилось до обрію. Його останні промені золотять дрібні хвильки на поверхні ріки. То там, то тут на мерехтливій воді видніються білі вітрильники. Гострокрилі ластівки невтомно ширяють низько над землею. Справа від парапету розливає п’янкі пахощі високий і пишний кущ білого бузку. В цей час біля набережної зупинився білий легковик, із якого вийшов високий статечний чоловік років сорока. Він втомленою ходою повільно підійшов до перил і важко обперся на них руками. Увесь вигляд його свідчив про те, що його мучать якісь проблеми, а його думки були далеко від оточуючої краси. Він шукав самотності.

Дійсно, в голові Вадима Дмитровича (так звали чоловіка) роїлися невеселі думки, що не давали спокою ні вдень, ні вночі. «Чому життя таке непросте? Чому частина людей купається в розкоші, а я ніяк не можу вибитись у вищий клас сильних суспільства цього. І в особистому житті самі невдачі. Чому представниці прекрасної статі весь час розчаровують мене?» — зболено думав Вадим. І тут він відчув, як у його свідомості обізвався голос совісті:

— Ти все хочеш, усе і зразу, не докладаючи особливих зусиль. А як ти ставився до жінок? Чи не завинив перед ними, подумай! За всі гріхи треба платити сповна. Ти пригадай свою першу дівчину Галку, як ти її звав. Як ти з нею повівся?

— Так, були в мене неприємні ситуації. Але чому відповідати тільки мені? З Галкою теж не зовсім гарно вийшло.

— Так не зовсім гарно чи зовсім підло? — суворо спитав голос.

— Але вона теж повинна була думати. Ну, любила мене, це я бачив, і мені це лестило. Та я ж сам собі дав слово, що не буду вступати в інтимні стосунки з дівчатами, поки твердо не стану на ноги в житті. Але ж Галка така була відкрита й така наївна. Я дарував їй квіти, ми просто дружили. А вона, очевидно, сподівалась на більше. Дівчата, мабуть, усі про одруження одразу мріють. А вона ж сирота безрідна, то й тим більше. Та тоді просто так склалася ситуація. Під вікнами кімнати цвів бузок, солов’ї розривались у заростях співом. Весна дурманила голову. А тут, у кімнаті, ми були з нею лише вдвох. І вона така відкрита і доступна. Я обійняв її, і запах її волосся, її тіла затуманив мій мозок. Та й вона теж віддалась почуттям. Я ж не думав, що все так закінчиться. Галка ходила чомусь сумна, я перед сесією замотався якось та й, по правді кажучи, соромно було зустрітись із нею віч-на-віч. У мої плани не входило тоді ще сімейне життя. Як би ми жили? У неї ж нічогісінько не було. Моя мама теж не могла забезпечити нас сама. А потім Галка десь зникла. Я, правда, був і радий, що так виплутався з тієї проблеми. Тобі легко судити!

— Припустимо, що ти ще був молодий, безвідповідальний. Але ж у тобі говорили батькові гени. Він теж покинув вас із матір’ю і пішов до заможної жінки. Ти йдеш його стежкою. А це неправильно. А чому ти з Лідою так вчинив? Вона ж твоя дружина. Не її вина, що все так сталось.

— Ліду я взяв за дружину тому, що ніяк не вдавалось мені одружитись із донькою директора чи директора ресторану. Їхні татусі як тільки дізнавались, що я — простий інженер і не маю власних статків, одразу ж відвертались від мене, а доньки їхні радше за підтоптаних женихів підуть, але з товстими гаманцями. А Ліда мені рівня, колега. Добра, працелюбна й турботлива жінка, і я, махнувши рукою на свої амбіції, одружився з нею. Я наче й любив її, але, мабуть, то була лише пристрасть, а не кохання. Мені було добре з нею. Я теж турбувався про неї, допомагав, дарував квіти і подарунки. Коли ми дізнались причину нашої бездітності, то я використав усі можливі методи лікування, і Ліда завагітніла. Але потім усе пішло не так. І лікарі змушені були рятувати хоча б матір. Після лікарні Ліда була в санаторії.

— А потім ти покинув її! Як це пояснити?

— Я хотів мати сина. А Ліда мені його вже не могла народити. Чужих дітей я не хотів брати, бо там усяке може бути. Спадковість — це річ серйозна. Я — заручник якоїсь ситуації, покараний грішник.

— Ти забув про Галю. Ти поламав їй життя. А образити сироту — це гріх непростимий, — суворо нагадав Голос.

— Вона зникла влітку, коли ми були на канікулах, перейшла на заочне відділення і перевелась в інше місто. А куди, за її проханням, мені не сказали. Зате я Ліді забезпечив житло, дав кошти на прожиття. Правда, я вчинив негідно з нею. Але з листа, якого вона мені залишила, я зрозумів, що коли покаюсь і повернусь до неї, то вона ладна мені пробачити, бо дуже любить і вірить, що ніхто мене так не кохатиме, як вона. І я вірю в це. Мені соромно їй в очі подивитись. Але я знайду її. Вона дорога мені, я тільки зараз це зрозумів. Я знаю, де її шукати.

У цей момент над головою Вадима пронизливо крикнула чайка. Він здригнувся всім тілом, ніби прокинувшись зі сну. Ще раз обвів поглядом навколо і, не побачивши нікого поблизу, перехрестився поспіхом і прошепотів: «Допоможи мені, Господи, знайти Ліду, прошу тебе зараз про це тільки». Повернувся до машини і рушив у дорогу. Вадим вирішив проїхати до квартири, яку придбав тоді для Ліди. Двері помешкання відкрила йому старенька бабуся і неохоче повідомила, звідки вони сюди переїхали. Вадим її дуже вмовляв, пояснивши, що він брат тієї жінки і повернувся із заробітків за кордоном. Ще одне запитання поставив він бабусі: «Чи сама була господиня цієї квартири, коли йшов процес обміну?» І відповідь його схвилювала не на жарт. «Ні, вона була з хлопчиком 8–9 років», — повідомила бабуся. Значить, Ліда зробила те, про що мріяла після того трагічного дня.

Вадим подякував за інформацію і вибачився за свій пізній візит, швидко вибіг у двір до машини.

— Господи, хоч би вона була на місці. Хоч би вона була вдома.

— Угамуйся, не спіши, ти готовий до зустрічі зараз? — почув Вадим свій внутрішній Голос.

— Так, ти правий, треба все обдумати в деталях. Але за вказаною адресою я все-таки проїду.

І ось Вадим стоїть біля під’їзду будинку. Уже стемніло, але на лавочках сиділи ще бабусі й гуляли дітлахи на майданчику. Він зайшов у під’їзд, піднявся на другий поверх, подивився на двері і навіть простягнув руку до дзвінка, але відсмикнув її, а тоді прислухався. За дверима було тихо. Чи вдома Ліда? Що вона робить? Вікна у двір не світились. І Вадим спустився вниз. Він хвилювався дужче, ніж перед весіллям. Посидів ще в машині, спостерігаючи за мешканцями, сподіваючись побачити таку рідну йому тепер постать. Та Ліди не було.

Наступного дня була субота. Вадим накупив солодощів для сина, подарунків рідні, продуктів, улюблені квіти Ліди — тюльпани і білий бузок.

Біля під’їзду ще не було відпочиваючих, лише дорослі поспішали в магазин за продуктами. Вадим боявся проґавити Ліду і піднявся зі своїми валізами до дверей такої бажаної і в той же час загадкової квартири. Він глибоко вдихнув, взяв у руки величезний букет квітів і подзвонив. За дверима почулися тихі кроки і двері відхилились на запобіжний ланцюжок. «Хто там?» — Ліда боялась відкрити двері. Вадимове серце колотилося в грудях. Він спромігся промовити: «Доброго дня. Ось ці квіти дозвольте передати Лідії Анатоліївні». Голос його трохи змінився. Ліда не чекала такого, але вловила знайомі нотки чоловікової інтонації. Вона відкрила двері й побачила лише його постать, бо обличчя за квітами видно не було.

Вадим демонстративно опустився перед дружиною на коліна і схилив голову зі словами: «Я повернувся, як ти й передбачала. Пробач мене, якщо зможеш, і прийми назад. Я постараюсь виправитись. Я тільки зараз зрозумів, як я тебе люблю». І він посмів лиш тепер глянути на дружину. Несподіванка відібрала мову Ліді, хоча цього моменту вона чекала вже три роки. Запала мовчанка. У Вадима під ногами захиталася підлога: невже не пробачить? І на очі в нього навернулися сльози. Голова знову опустилась, щоб Ліда їх не бачила. Вадим приречено чекав її рішення.

— Я очам своїм не вірю. Ти на колінах. Невже? — стиха промовила Ліда.

— Пробач мені, Лідочко, люба, пробач. Я більше не зроблю жодної дурниці ніколи, клянусь!

За спиною в Ліди рипнули двері й почулися кроки. Хлоп’ячий голос запитав:

— Ма-а, що там таке?

Ліда пошепки сказала Вадиму:

— Встань, негоже, щоб син тебе бачив таким. Не слід йому це знати.

Вадим схопився на рівні й подав Ліді квіти, поцілувавши руку. Хлопець років 12 визирнув із-за Лідиного плеча, і Вадим пополотнів: перед ним стояв... його син, бо був схожий на нього, як дві краплі води. Він не знав, що казати. Але мудра Ліда і тут знайшла вихід:

— Це твій тато повернувся із-за кордону, синку. Познайомся ближче.

Хлопець простягнув руку:

— Добридень. Діма.

У Вадима затремтіли руки. Ось вона — його мрія життя. Вадим взяв обома своїми руками вузеньку синову руку, голос його здригнувся:

— Добридень, синку.

І міцно обійняв його. Отакого сюрпризу він не чекав! Оце так чудо! Як таке могло бути?

— Заходьте до кімнати, — запросила Ліда.

Вадим заніс покупки на кухню, куди вказала господиня, оглянув скромне помешкання. Діма слідкував за батьком, боячись, що той знову зникне.

Гуртом накрили на стіл. Після сніданку Діма забрав свої подарунки і пішов у свою кімнату. А Ліда залишилась із Вадимом. Закривши двері, якусь мить дивились одне на одного мовчки. Почуття ніяковості не залишало їх, хоча Вадимове серце калатало у грудях. Йому хотілось обійняти й поцілувати Ліду, як колись. Він спрямував свій сповнений каяття погляд на дружину і тихо попросив:

— Розкажи, як це сталось? Де ти його знайшла? Адже це мій син, незаперечно. Невже Галин? Не мовчи, прошу тебе. Я знаю, тобі важко. Мені теж не легко. Пробач.

І Ліда, змахнувши непрошену сльозу, важко зітхнувши, почала свою розповідь:

— Не буду говорити, як я пережила оту розлуку. Одне мене тримало на цьому світі: упевненість, що ти рано чи пізно повернешся. Карти так сказали, і я вірила в чудо. Я раніше вже думала, що коли ти не захочеш брати чужу дитину, то я сама для себе візьму, чого б це мені не коштувало. Поселившись у новій квартирі, одразу ж почала пошуки. Я ходила біля дитячого закладу, щоб подивитись на діток. А одного разу зустрілась віч-на-віч із хлопчиком, який був дуже схожий на тебе. У мене все тіло заніміло. Негайно потім пішла до завідувачки. І те, що я почула, мене схвилювало не менше. Виявляється, це дійсно твій син. У лозовій корзині лежав сповитий хлопчик, коли чергова виглянула на пізній дзвінок у двері. Вона забрала дитину і вже у приміщенні побачила записку матері. Та писала, що цього хлопчика звати Демиденко Дмитро Вадимович, і точну дату народження вказала. Я розповіла свою історію і показала документи. Мені пішли назустріч. Оформивши документи, я забрала сина і вирішила поміняти квартиру, щоб ніхто нічого не знав про нас. Так що ти нагріховодив, чоловіче, коли навчався ще в інституті. Признавайся!

Вадима кинуло в жар, навіть вуха горіли.

— Було один раз. Дійсно, я винен. Але вона мовчала про свою вагітність. Я поїхав на практику, потім канікули. А вона, Галка, перевелась на заочне відділення в інше місто. Я каюсь і ще раз каюсь, бо Галина була сиротою. Як уже казати правду, то всю. Я підлий зрадник, нема мені прощення. Але я прошу вас: дайте мені останній шанс, я хочу жити з вами. Я не знаю, де Галя, а ви ось, біля мене. Вам потрібна моя допомога, а мені потрібні ви. Я хочу надолужити той час, який згаяв із дня народження Діми. Переїдемо жити до мене. А ця квартира хай буде про запас, пустимо квартирантів. Тепер слово за тобою, Лідочко. Синові ти що говорила про мене? Усю гірку правду він знає про нас?

— Ні, я весь час йому говорила, що ти за кордоном на роботі. А я довго хворіла, тому й забрала так пізно. Я вірила, що ти повернешся, і все у нас буде добре.

— Ну, от я і прийшов. Який же я дурень був, що піддав тебе таким випробуванням. Пробач, якщо зможеш. Мабуть, це доля моя така. Так Богові було потрібно, щоб я був із вами, і я Йому вдячний за це. Я недавно влаштувався на хорошу роботу, купив машину. Отже, житло і транспорт є, а далі — справа за нами. Аби здоровилось, проживемо не гірше за інших людей. Сьогодні ж, ось зараз, давайте поїдемо відпочинем у парку, поведемо Діму на атракціони. Згода?

Ліда кивнула головою і гукнула синові, щоб той збирався в місто. Сама теж пішла перевдягатись. Вадим полегшено зітхнув...

Валентина КУНДЕНКО, с. Краний Колядин Талалаївського району, спеціально для «Білої хати»


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/