Понеділок, 21 Травень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Овації тим, хто створює дива

Овації тим, хто створює дива


Літературні читання у п'ятницю. Михайло Блехман. Оголошення

Михайло Блехман

Не спалося, але – власне, чому «але»? – і писалося. Оповідання ковзало, немов потяг рейками, наближаючись до кінцевої станції, лише час від часу спотикаючись на стиках.

Моєму головному герою, як і мені, не спалося. Дружини у нього не було, скільки він себе пам’ятав, інакше дружина сказала б: «Та що ж тобі не спиться в таку рань?!».

Ось що значить переклад. Попередня авторська фраза, наприклад, звучить майже як «наскільки він пам’ятав». Тому іменами і прізвищами зловживати не потрібно. З ними – суцільні неприємності: то наголос введе в оману, то місце витонченого дифтонга займе пересічний і фактично безмовний звук. Обійдуся без імен і прізвищ. Добре?

Обійшовшись, я поставив, нарешті, крапку. Жестом, що нагадує незручні обійми, поїзд закрив двері, я потягнувся і знесилено подивився у вікно.

Світанок зажеврів, немов нове оповідання в кінці старого тунелю. Отже, щойно закінчене, новесеньке оповідання, що спустошило мене й залишило абсолютно без емоцій, ставало звично старим. Втім, звикнути до цього нелегко, та й навіщо? Адже звичка – друга натура, то до чого ж мені дві?

Як завжди, забувши вдома блокнот і ручку, я пройшовся, намагаючись нічого не забути, до метро пішки – терпіти не можу автобуси, в них то жарко, то зимно, а просто добре – ніколи не буває.

Ось ви говорите – мені це чутно, – що я бурчу – але чому ж себе самих ви хвалите за об’єктивність, а мене звинувачуєте в тому, чим я ніколи не хворів і в чому ніколи не був поміченим? Ви, правда, помітили – але зізнайтеся у власній неправоті: який з мене буркотун?

Чекати довелося – втім, зовсім навіть не довелося, адже все одно потрібно було зібратися з емоціями, щоб потім не забути придумане, – чекати довелося довго – не хотілося їхати в старому потязі, а нових – очікувано і тому несподівано красивих – як і раніше було набагато менше, ніж тих, що відслужили своє. Будь-який старий поїзд незрівнянно старший за найстаріше моє оповідання. Зате нове оповідання, в якому ще не поставлено не те що останню крапку, а й перший знак запитання, новіший за найновіший потяг. Ви не помічали?

Старі потяги – пересічно тьмяні – розділені на такі ж безбарвні вагони.

А нові, майже гостролиці, виблискують новизною і різнокольоровими вогниками навколо дверей. Вагон у них – один, довгий, на весь потяг, без перегородок, котрі не стільки допомагають, скільки заважають. Ось парадокс: я люблю перегородки, а особливо стіни, але в нових поїздах ще сильніше люблю їх – перегородок – відсутність.

Народу в новому поїзді майже не було – отже, всі, за рідкісним винятком, роз’їхалися по своїх справах – у тих, старих.

Іноді мені подобається, коли багато народу: на хокеї, на футболі – тепер, на жаль, тільки по телевізору, ну, і в театрі. А ось в метро і на зборах – ті ж люди мене дратують. Або не ті? Може, на хокей ходять одні, а на збори – зовсім інші? Власне, чому «зовсім»? Не можна ж бути іншим частково і не зовсім. Особистий досвід мені підказує, що, на жаль, не можна.

Чи на щастя?

Я сів на сяюче синьо-блакитне сидіння з жовтою вікторією, таке ж нове, як весь потяг, який закрив двері, обшиті червоними вогниками. Все ще без почуттів, я виглянув у щільно закрите вікно. Я не відчував нічого, крім відрази до літератури, та й звідки взятися почуттям, які останнє – чи не останнє? – оповідання відібрало в мене назавжди. Правда, нове все ж світилося десь у кінці знайомого невидимого тунелю, але я навіть не був упевненим, що це – оповідання, а не визнання в безсиллі скласти його.

Згадав, що мої оповідання один із численних редакторів колись назвав позбавленими почуттів. Та в них, крім почуттів, нічого й немає, – але редакторам, судячи з усього, видніше. Нас із ними, редакторами, об’єднує нелюбов до літератури, ось тільки у мене ця нелюбов проходить, варто новому оповіданню зажевріти у темному тунелі, а у них – залишилася назавжди.

Оповідання написано 15 вересня 2017 р. Монреаль
Кожне моє оповідання вміє жалити мене, як бджола, і пурхати, як метелик. Правда ж, цитата виглядає цілком доречною? Ось і потяг випурхнув на чергову станцію – старі потяги так не вміють, вони задушливо й хрипко вкочуються, а новий – випурхнув, подібно черговому останньому оповіданню, – і я краєм ока побачив оголошення, на якому були чорним по білому – ні, здається, по червоному – написані мої ім’я та прізвище.

Це була приємна новина: я не люблю зборів, але люблю виступати на них, особливо якщо є кому аплодувати. Так, вийшло неоднозначно, та неоднозначність – це саме те, про що я, напевно, мав виступати.

Мій виступ, як свідчила червоно-чорна афіша, починався нескоро, часу було ще багато. Втім, багато часу – це не набагато більше, ніж мало. Зовсім не більше, кому як не мені знати. Рано вранці здається, що часу незмірно багато, але так триває години до десятої ранку, а потім ілюзія зникає, поступаючись місцем іншим, теж тимчасовим. Деякі залишаються надовго, і їх починаєш сприймати як реальність. Шкода, що вони реальністю так і не стають. Втім, чому шкода? Дуже навіть на щастя.

Та ні, шкода, звичайно.

Я вийшов у Старому місті і почимчикував бруківкою, вкотре дивуючись, як по ній ходять коні, запряжені нехай і не в ілюзорні фіакри, але все одно ж у реальні візки, а в цих візках ще й сидять цілком не невагомі і настільки ж не малочислені туристи. Ну от, чи не про потрійне «не» мені доведеться виступати зі сцени старого театру, на сьогодні переробленого в конференц-зал?

На лавці в скверику навпроти старовинного собору спала добре одягнена дівчина. Під голову вона собі поклала книгу – явно не мою, бо моїх немає. Цікаво, риторично подумав я, підклала б мою, якби моя – була? Ні, навряд чи зручно було б спати на трьох «не» поспіль, присмачених метафорами, епітетами, грою слів та в слова, недомовленостями, повторами й займенниками замість імен і прізвищ. Дякую редакторам, вони напоготові – інакше спробуй виспись.

У мене ще залишався час покуштувати мого улюбленого пива із зображенням двох блондинок – дочок короля – на етикетці пляшки. Я сів за один із столиків на тротуарі найстарішої в місті вулиці, замовив пива й почав обмірковувати майбутній виступ. Ось що означає новий потяг – якби не він, хіба помітив би я червоно-чорну афішу з моїми іменем і прізвищем, що просто промайнули б, як, напевно, вже траплялося?

Я дивився на велику в своїй холодності річку і знову не розумів, як їм, посланцям короля й кардинала, вдалося перепливти через безмежний океан і заснувати місто, яке чотириста років потому стало моїм? Ну добре, не чотириста, а триста сімдесят п’ять, – але як? Невже їм не було холодно й страшно – всім цим дочкам короля і синам кардинала?

Підморгнувши усміхненим блондинкам з етикетки, я пішов, нарешті, в старий театр – не спізнюватися ж на власний виступ, який обіцяв стати першим – і, хто знає, можливо, останнім, як тільки що закінчене оповідання.

Театр був старовинний, з колонами і фронтоном, тому відвідувачів у ньому мало бути багато. Чи навпаки?

Я підійшов ближче – і знову побачив червоно-чорну афішу з моїм прізвищем. Воно було написані маленькими літерами, а великими – ім’я мого перекладача. Ніяк не збагну, чому не розгледів афішу, як слід, через вікно поїзда. Якби виступати довелося мені, я б не знав, що скажу, зате що скаже перекладач, мені було відомо, вже кому-кому, а мені доводилося з ним спілкуватися.

Отже, моє місце, на щастя, в черговий раз було на трибуні, а в залі. Ну не на жаль же. На насидженому місці завжди сидиш без жалю. Хто посидів у залі з моє, погодиться. Втім, чи у всіх є насиджене місце? Питання – в цьому,  а не в тому, бути чи не бути.

Ну от, нарешті переклад не завадив, а допоміг.

Як завжди, я сів в останньому ряду, в проході. Звідти мені ніхто не дихав у спину і в одне з вух, та й піти було простіше.

Слухачі прийшли з традиційним запізненням, але зате – власне, чому але? – і зайняли всі місця, періодично дихаючи один одному у вуха і спину.

Вийшовши з-за важких лаштунків, перекладач зайняв своє місце на трибуні.

Перечекавши оплески, він почав доповідь, в центрі – та й не тільки в центрі – якої були, судячи з усього, мої розповіді в його перекладі.

Твір, сказав він без лапок, пишуть для того, щоб він було зрозумілий. Тому мова його повинна бути загальноприйнятою та загальнодоступною.

Всі бурхливо зааплодували, і я теж, інакше мене не зрозуміли б так само, як мої оповідання.

Будь-яка думка, продовжував перекладач, як і раніше, на щастя, обходячись без лапок, вимагає роз’яснення. Не роз’яснена думка рівносильна відсутності думки, як незаповнена порожнеча рівнозначна порожнечі. І річ, що не названа своїм іменем, є не просто річчю в собі, а взагалі не річчю.

Навіть якби я не забув удома блокнот і ручку, записати алюзію, що прийшла в голову, мені б не вдалося: в залі, особливо в моєму кутку, було непроглядно темно, а вийти на сцену з блокнотом я б не наважився, хоча сцена була висвітлена не гірше , ніж столик на старовинній вулиці неподалік від холодної в своїй величі річки. Щоб не забути мою нову алюзію, довелося повторювати її про себе, поки вона не втратила навіть натяк на свіжість.

Повторюю, повторив перекладач: мова повинна бути загальновизнаною, загальнодоступною та загальновживаною, інакше оповідання читачеві доведеться розгадувати і тлумачити, тоді як тлумачення – заняття безглузде, і віддаляє оповідання від, не побоюся цього слова, мас. Втім, побоюся, – хіба можна не боятися цього слова? Знаю, ви не боїтеся – от які ми з вами різні.

Нове, зовсім ще нове, оповідання наближалося до мене з тунелю. Воно вже стукало на стиках і гуділо новим, помірно гостролицим потягом.

Оповіданню не слід вимагати інтерпретації, пояснював перекладач. Інакше кожен читач його інтерпретує по-своєму, тобто вкладе в нього і витягне з нього те, чого автор в нього, в оповідання, не вкладав.

Двері у вогниках вже майже розкрилися переді мною.

Там, усередині, – було ясно, як на вулиці біля річки, і мені добре було видно недбало розкидані на синьо-блакитних з вікторією сидіннях метафори, алюзії, недомовленості, епітети. Їм було затишно в моєму поїзді, що розкрив, нарешті, двері, повиті вогниками. Ті вогники перестали бути зеленими і стали, нарешті, просто світлими, і – ось саме «і», а не «але», – мені знову конче були потрібні блокнот і ручка – та хоча б клаптик паперу й олівець, тільки б встигнути, доки вогники навколо дверей знову не почервоніють, немов ображаючись на мою неквапливість.

Здавалося, в овацію переходять не оплески, а самі присутні.

У цьому оповіданні-поїзді жодне слово, жоден знак не будуть названі своїм іменем, і написане моє оповідання буде не загальноприйнятою мовою, адже це – саме оповідання, а не звіт про збори, що трапилися в старовинному театрі, повз який їздять нехай і не фіакри – звідки тепер взятися фіакрам? – але все одно ж – візки.

Я підвівся і пішов повз слухачів, які влаштували овацію, до мого метро, до платформи, на яку з секунди на секунду випурхне новенький потяг.

А перекладач, судячи з усього, думав про себе, мовляв, переклад цього оповідання йому – тобто мені, звичайно, – чомусь не сподобався. Але чи в перекладачеві та перекладі справа? – сказав він собі й присутнім. От прислухався б автор – тобто я – до овацій – тоді, дивись, і у оповідань його – тобто моїх, написаних загальноприйнятою і загально ж доступною мовою про речі, названі своїми іменами, було б більше одного-єдиного читача – тобто мене.

Вийшовши на вулицю, я знову побачив червоно-чорне оголошення. Мої ім’я та прізвище були надруковані великими літерами, я не помилився, побачивши їх з вікна поїзда, коли залишалося ще багато часу.

Імені перекладача там не було.

Тепер я б помітив навіть найдрібніші літери – якби вони були.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/