субота, 16 Грудень 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Осколок прошив таз, другий застряг у руці, третій влучив у чоло

Осколок прошив таз, другий застряг у руці, третій влучив у чоло


Після складного поранення під Авдіївкою Сергій шість місяців провів у госпіталі і думав, що з армією попрощається… Проте згодом він підписав новий контракт зі Збройними Силами. Відтоді Сергій знову на передовій, тільки тепер уже на Приморському напрямку.

Вечір поблизу Водяного. Горло дере їдкий дим, посічені осколками дерева — як доказ того, що минулої ночі тут було гаряче. Двоє бійців стоять на чатах. До ворога рукою подати — три сотні метрів. Тут усі готові до будь-якого розвитку подій, бо звикли до появи мін і диверсантів.

— Наче тихо, — констатував Сергій із дивним позивним «Псих», поглянувши у тепловізор. — Як дістав той густий туман, нічого не видно.

— Я не тільки ворога, я й тебе не надто добре бачу, — погоджується побратим.

Погода і справді є вкрай несприятлива. Ворог часто використовує туман для диверсій та атак, тож бійці максимально зосереджені.

— Давай ще раз у «теплак» глянемо, — каже Сергій буквально за дві хвилини. — Та-а-ак… Що тут у нас?

— Бачу! — вигукує товариш. — Шестеро! Зовсім близько! Троє попід лісосмугою, троє ближче до стовпів!

Армійцям не вперше діяти в такій ситуації. Підпустивши ворога поближче, бійці відкривають вогонь. Результат — два «200-х», чотири — «300-х». Кажуть, що якби буквально на дві хвилини пізніше подивились у тепловізор, могло бути запізно.

Здається, все стихло, можна випростатися на повний зріст і видихнути... Але ж ні — ворог починає гатити із великокаліберного кулемета просто по позиції. Одна з куль пролітає у кількох сантиметрах від голови Сергія. Товаришу пощастило менше — йому влучило в руку. «Псих» швиденько перев’язує його — і знову в бій. Побратим зціплює зуби від болю, але твердо вирішує залишатися на позиції. За деякий час чергову атаку відбито. Коли буде ще одна, хтозна. Може, вночі. Може, завтра вранці. Спрогнозувати важко.

— У тебе жодної подряпини? Ну точно в сорочці народився! — каже побратим, коли стало спокійно.

— Швидше, не в сорочці, а в бронежилеті, — віджартовується «Псих». — Мене вже стільки разів могли зачепити. Та, напевно, я ще не все зробив у цьому житті.

На рахунку підрозділу Сергія — це вже третя знищена група ДРГ за останні три місяці. Кілька тижнів тому ворог наблизився на рекордні тридцять метрів. Але нічого, впоралися. «Психу» — тільки 25. На позиції він наймолодший, але найдосвідченіший фронтовик — із 2015-го. Тож нерідко за порадою до бійця звертаються й удвічі старші за віком побратими.

У військкомат по повістку молодий чоловік йшов наввипередки з батьком, який воював ще в Афганістані, довго лікувався після складної контузії і сподівався забути про фронтові будні, як про страшний сон. Попри це вирішив йти захищати країну, бо бойовий досвід уже має.

Сергій на той час успішно працював за кордоном, та, почувши про плани батька, першим же автобусом приїхав додому. І одразу — до військкомату. Там батько з сином і зустрілися.

— Може, тобі вже досить? — намагався відмовити тата Сергій, але дуже швидко зрозумів, що сперечатися марно.

— А тобі ж лише 23, все життя попереду. Та й негарно бігти поперед батька в пекло! — у досвідченого «афганця» були свої аргументи…

Так їх і мобілізували в один день, в одну десантну бригаду. А батько ще й став командиром відділення, в якому служив син. Сергій невдоволено буркнув, що тато ще й на фронті «виховувати» буде. А суворий батько у відповідь зазначив, що дуже пишається своїм сином.

— Тато виявився найстаршим на позиції, а я — наймолодшим, — розповідає Сергій. — Він з дитинства вчив мене влучно стріляти. Тож коли на полігоні були змагання зі стрільби, я посів заслужене друге місце. Першим, звісно, поступився старшому — батьку. У нього із п’яти пострілів — усі «десятки». У мене деякі — ближче до «дев’ятки». Та це було на полігоні, з часом я догнав батька у майстерності, а на війні вміння влучно стріляти є одним із найважливіших. За спеціальністю я кулеметник, але доводилось і за птуриста бути, і за снайпера… Навіть дорогу снайперську оптику з часом собі придбав. Пам’ятаю, як біля «промки» зав’язався бій, виїхала ворожа «беха» і почала прицільно нас обстрілювати. Командир закричав: «Птурист! Птурист!» У мене — перша бойова стрільба, але хвилювання чомусь було відсутнє. Випустив ракету! Потім другу!

Вже пізніше розвідка передала, що ворожу машину ми знищили, за що й отримали передбачену грошову винагороду.

Хлопець чесно зізнається, що до війни готовим не був. Це зрозумів, коли в нього на руках помер від ран товариш.

— Пам’ятаю, під Авдіївкою був важкий бій, протягом шести годин нас обстрілювали з «Градів». Земля, техніка — усе було охоплене суцільним двометровим вогнем. Побачив, як поряд лягла міна, але чомусь не розірвалась. А інша трохи далі рвонула. Мабуть, тепер я завжди лягатиму на землю під час святкового салюту. Втрат було дуже багато. Мені довелося пробивати важкопораненому товаришу легені, аби той почав дихати. Ми пізно його побачили, стан бійця був критичним. Я намагався усе робити максимально швидко і чітко, але хлопець помер у мене на руках… Щодня ми з ним снідали, обідали, вечеряли, ділилися планами… А тут він загинув, а я не зміг його прикрити. Та з часом я просто почав звикати до смерті. На жаль, за кілька місяців важко поранило й батька. І хоча він знову рвався з госпіталю на фронт, поранення виявилося надто серйозним.

Пригадує Сергій і бій, який надовго прикував його до лікарняного ліжка. Тоді його вибуховою хвилею скинуло з БМП, він відлетів просто в «Урал», пошкодив спину. А коли трохи прийшов до тями, прилетіла 120-мм міна і розірвалася за кілька метрів. Один осколок прошив таз, другий застряг у руці, третій влучив у чоло...

— Кров’ю залило очі, я абсолютно нічого не бачив, — розповідає хлопець. — Спробував встати і бігти в укриття, метрів сто навіть спромігся подолати, але потім упав і — все. Більше встати я не міг. Хлопці відтягли в укриття. Потім виявилося, що осколок, який влучив у таз, зачепив нерв. То я після того півроку ходити й не міг. Морально було дуже складно, навіть думки про суїцид виникали. Бо мені лише 24 роки, а я вже не ходжу... Кому я такий потрібний? Допомогла кохана дівчина, кожного дня переконувала мене, що все вийде. І поступово почав підійматися, спочатку з допомогою поперечин, потім самостійно, пізніше зробив перші кроки. Окрім наших лікарів, мене консультували ще й канадські. Чесно кажучи, довго не вірив, що зможу знов ходити, а зараз уже так бігаю, що спробуй догнати.

Після шести місяців, проведених у госпіталі, Сергій твердо вирішив, що з армією попрощається. Але побачив зведення штабу АТО про обстріли і втрати, розізлився на колишніх друзів, які сприймають їх, як прогноз погоди, бо їх оминули повістки, мобілізації, і підписав контракт зі Збройними Силами. Відтоді Сергій знову на передовій, тільки тепер вже на Приморському напрямку.

Ми спілкуємось протягом кількох годин. І нібито на підтвердження слів Сергія постійно чути постріли. Та здається, їх вже давно ніхто не боїться. Тихенько, щоб не розбудити тих, хто спить, Сергій розповідає про фронт: про ворожі позиції, зброю, підступний туман. І тільки один раз за розмову зізнається: «Втомився…»

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

«Народна армія»


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/