понеділок, 18 Грудень 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Ніна Матвієнко мріє заспівати пісню, яка б, наче дзвін, піднімала український дух

Ніна Матвієнко мріє заспівати пісню, яка б, наче дзвін, піднімала український дух


Улюблена співачка мільйонів українців, народна артистка України, Герой України Ніна Матвієнко з перших днів АТО активно допомагає нашим воїнам.

Вона каже, що її зброя — це пісня. Про те, як відзначатиме своє сімдесятиріччя, і про її майбутні творчі плани вона поділилася із читачами.

— Ніно Митрофанівно, ваша концертна діяльність розпочалася півстоліття тому. А як усе починалося?

— Любов до пісні прищепила мені мама, вона дуже любила співати. Змалку я заворожено слухала звуки акордеона та захоплювалася українською музикою. Я народилася в багатодітній родині, нас було одинадцятеро дітей. Коли мені виповнилося одинадцять років ми із сестрою пішли вчитися в інтернат, де я й почала співати в хорі.

Якось я почула по радіо, як виступав хор імені Верьовки. Я настільки була вражена його творчістю, що вже на зимових канікулах з подружкою вирушила підкорювати столицю. На той час набір до вокальної судії хору імені Верьовки вже закінчився, тож мені довелося зачекати. Я навіть влаштувалася на роботу на завод «Хіммаш» у Коростені. А наступного року приїхала в студію вже сама, склала іспити, і мене прийняли до студії.

— Кажуть, саме в хорі імені Григорія Верьовки вас запримітив ваш майбутній чоловік — художник Петро Гончар…

— Так. Це було в січні 1968 року в столичній філармонії. Він прийшов на концерт разом зі своїм батьком Іваном Гончаром. Петро побачив мене й сказав: «Тату, ця дівчина буде моєю дружиною». Так і сталося. Ми одружилися в моєму рідному селі. Багато гостей прийшло заради цікавості. Бо мої пісні тоді вже лунали і по радіо, і на телебаченні.

— У вашій сім’ї доволі цікавий «розподіл» професій: донька співає, сини малюють…

— Моя родина — тандем художників і співаків. Уся наша сім’я знає й співає українські пісні, але сини ще й малювали із самого малку. З усього світу з гастролей я привозила їм альбоми та фарби.

У першому класі я їх таки привела до музичної школи, допоки одного дня вони стали перед батьком на коліна й попросили «врятувати їх від музики» (сміється). На тому їхнє музичне навчання й закінчилося. Проте один із синів тепер жалкує, що я не наполягла та не змусила його закінчити музичну школу. Після постригу йому музичні навички стали б у пригоді. Він був монахом у православному монастирі в Бахчисараї, а після анексії Криму залишив півострів.

— Ви певний час викладали вокал в університеті. Скажіть, чого, на вашу думку, нині бракує сучасній українській пісні?

— Коли я почала співати, у юності, я вже зрозуміла, що сучасна пісня мені нецікава.

Знаєте, я часто питаю себе, чи потрібна народна пісня сьогодні. Мало залишилося тих, що співають народні пісні просто в себе вдома чи на полі. Раніше співали скрізь і завжди, жито жали, сіно збирали — пісня супроводжувала людей скрізь, це було за календарем, у цьому була їхня щирість і чистота. Сьогодні цього немає, на жаль. Українська культура, обряди, гуляння навіть українці сприймають як екзотику. Але завдяки концертам я зрозуміла, що українську пісню таки чекають люди.

— За свою кар’єру ви об’їздили чи не півсвіту. Що найбільше вразило в інших країнах? Під час подорожей траплялися цікаві історії?

— Мене завжди вражала неймовірна згуртованість української громади за кордоном. Там кожен підтримував іншого, вони облаштовували цілі поселення, і всі вони передавали свою мову й культуру кожному наступному поколінню, хоча добре володіли й мовою країни, у якій живуть. У нас на концертах завжди були аншлаги. Це дуже радувало.

А щодо цікавих випадків… Головне сприймати всі незручні моменти з гумором. Якось наш хор виступав у Новограді-Волинському. Зненацька не стало електрики. Я вийшла на сцену й виконала пісню акапельно. Тоді клуби мали добру акустику, так що навіть без мікрофона було добре чути. Пісня завершувалася словами: «Знов молодість не буде, не буде!» І на цій останній ноті, на цьому крикові душі, раптом загорілося світло. Вражені глядачі дружно встали й зааплодували.

— Ваша донька Антоніна й зять Арсен часто співають для наших хлопців на передовій. А ваша позиція не їздити виступати в район АТО досі незмінна?

— Ні, я не можу. Вирішила, що молитимуся й тихенько допомагатиму на відстані. Я розумію, що, виступаючи перед хлопчиками, треба всміхатися, підбадьорювати їх. Відчуваю, що не зможу, бо розумію, що вони після концерту йдуть у бій…

Тоня якось розповідала, як виступала перед нашими бійцями. Один із хлопців, високий український красень, підійшов до неї сфотографуватися, розповів, що після концерту вирушає на завдання. Антоніна написала йому свій телефон, він пообіцяв передзвонити. Домовилися так: якщо не передзвонить, то, значить, загинув. Дзвінок так і не пролунав. Вона досі не може спокійно дивитися на його фото, сподіваючись у глибині душі, що він просто загубив її номер.

— Кілька років тому ви взяли участь у телемості Київ — Донецьк на тему: «Коли чекати на мир?» Ви сподівалися, що бойовики зупиняться після діалогу?

— Ми йшли туди з метою викупити наших хлопців. Я мала право, бо я також мати. Мені хотілося подивитися у вічі цим людям. На жаль, я побачила, що немає там із ким говорити. Мені дуже шкода хлопців, які гинуть на війні, а ще ранить те, що бойовики стріляють по хатах мирних українців, які досі люблять Україну…

— Знаю, із самого початку АТО ви переказуєте зароблені від концертів кошти на лікування поранених.

— Що таке війна, я знаю давно. Один із моїх братів — «афганець». Після тієї війни він досі важко хворіє. Уся моя сім’я працює на фронт. Тоня й Арсен Мірзоян їздять до хлопців із піснями на передову. Усі ми серцем і душею там. Єдине, що хочу сказати, що в цій війні я побачила бажання всього нашого народу захиститися, велику силу українців. Ця війна нас усіх об’єднала. Ми стали згуртованішими й доброзичливішими. Нас називають бандерівцями, і це вже комплімент.

— Розкажіть, чим живете сьогодні? Які творчі плани?

— Крім творчості, я живу онукою Ніною. Вона мене надихає. Дівчинку назвали на мою честь, так само, як мою доньку названо на честь моєї матері.

Восени у мене ювілей. Хочу зробити родинний концерт, але нині важко щось планувати. Мені досі страшно святкувати й співати вголос, бо коли в країні горе, «на всіх язиках все мовчить».

На кожен період життя є своя пісня. Тепер я мрію знайти й заспівати неймовірно гарну та глибоку пісню, яка б, наче дзвін, піднімала український дух. Головне для артиста — це навіть не голос, а його енергетика, харизма. Ви не повірите, але на початку моєї кар’єри мені казали, що я безголоса, та я не слухала й співала далі.

— Побажання нашим захисникам.

— Бажаю всім нам миру, бережіть себе. І знайте, що вдома на вас чекають із перемогою. А всім українцям — ніколи не залишатися байдужими до своєї країни.

Розмову вела Ольга МОСЬОНДЗ,

«Народна армія»

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/