Четверг, 1 октября 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

На війні. Про вірну дружбу Удава з собакою Міладою 


Мабуть, жодна статистика ніколи не назве точної цифри поранених і врятованих військовими лікарями бійців, які пройшли за ці роки війни на Донбасі через їхні руки. Вони ті, хто бачив і продовжує бачити біль та страждання і часто-густо їм випадає доля тих, кого бачить воїн востаннє. Така гірка правда війни.

…У родині Ігоря Калюжного з Чернігова ніколи не було медиків. Він – перший. Вирішив стати лікарем відтоді, коли кілька місяців не відходив від ліжка, як пізніше виявилося, безнадійно хворого батька.

– Я бачив роботу лікарів, їхнє щире прагнення допомогти кожному, їхнє ставлення до пацієнтів, зокрема, до батька, – згадує Ігор. – Це вплинуло на мій подальший вибір. Спочатку закінчив Київський міський медичний коледж, далі – військовий факультет Національного медичного університету імені О.О.Богомольця. Мріяв вступити до Військово-медичної академії. Не судилося – там скоротили набір, тож довелося за розподілом їхати інтерном на посаду сімейного лікаря в Чернігівську міську лікарню №1.

У січні 2015 року Ігор Калюжний потрапляє до складу четвертої хвилі мобілізації.

За словами старшого ординатора приймального відділення медичної роти І окремої Гвардійської танкової бригади лейтенанта Калюжного, у навчальній частині на Житомирщині таких, як він, зібрали триста п'ятдесят два медики з усієї України. Після «учебки», вже у березні, його за розподілом направляють до Гончарівського на посаду начальника медичного пункту І танкового батальйону. Саме на його базі була сформована перша батальйонно-тактична група, яка на момент прибуття Ігоря Калюжного доукомплектовувалася мобілізованими з четвертої хвилі.

– Уже 1 травня 2015 року я перебував у зоні АТО, – згадує Ігор. – Місяць стояли у Златоустівці Донецької області, потім – передислокація під Вугледар, а через півтора місяця поїхали у бік Маріуполя. Вже в районі бойових дій мене перевели на посаду ординатора медроти, але залишився прикомандированим до першого танкового батальйону. Польові умови, життя у бліндажах, солдатські харчі давалися взнаки здоров'ю солдат: часто фіксувалися загострення хронічних хвороб, багато бронхітних та шкірних захворювань тощо. Траплялися травми через необережність. У таких випадках наша група медиків із п'яти чоловік виконувала роль первинної ланки. За нами стояли 61 та 66 шпиталі, тож важкохворих відправляли туди.

У районі Старогнатівки І БТГр направили на підсилення 72-ої механізованої бригади. Медики були у їх складі. Під час одного з виїздів на лінію зіткнення українських військ із сепаратистами довелося рятувати бійця прямо на полі бою.

– Було це у серпні. Разом із бійцями 72-ки ми дислокувалися у лісосмузі, – продовжує старший ординатор з фронтовим позивним Удав. – Раптом почався шквальний обстріл із «Градів». За ними вдарили самохідні артилерійські установки ворога. Вогонь вели прицільно – орієнтувалися на покинутий серед поля комбайн, який стояв неподалік від нас. Снаряди вже розривалися в ста метрах від наших укріплень. Рятувало те, що бліндажі у сусідньої бригади були бетонні, а не дерев'яні. Так сталося, що саме перед обстрілом водій взводу технічного забезпечення з позивним Сова підвіз до лісосмуги вантажівку з боєприпасами. У будь-яку мить снаряди могли здетонувати, або в них міг влучити ворожий снаряд. Хлопець не розгубився, завів машину і відігнав якнайдалі від наших укріплень. Тільки-но покинув вантажівку, як поблизу розірвався ворожий «подарунок». Машину посікло осколками вщент, але боєприпаси вистояли, не розірвалися. А ось праву гомілку хлопця нашпигувало осколками. Не менше, ніж двісті метрів, він, стікаючи кров'ю, дошкутильгав до лісосмуги. Разом із хірургом із Івано-Франківська Володимиром Кіндратом промили рвану рану розміром чотири на п'ять сантиметрів. Ті три осколки, які проникли у м'язи неглибоко, дістали. Обробили рану й на санітарному автомобілі відправили до шпиталю. Вже у Волновасі хлопцеві зробили операцію, а в Одеському шпиталі провели пластичне лікування ноги. З моїм пацієнтом вдруге зустрівся вже після виведення із зони АТО під час військових навчань на полігоні на Херсонщині.

– Ігоре, звідки у Вас такий позивний – Удав?

– Його дав мені тепер вже Герой України майор Євгеній Межевікін, який на той час був командиром І танкового батальйону.

Ігор Калюжний продовжив службу в І окремій Гвардійській танковій бригаді як контрактник. Усі вісім місяців його бойової лікарської практики, до речі, корисної для військового медика, разом з ним була собака Мілада – американський стаффордширський тер'єр. Як не дивно, вона відігравала у житті підрозділу неабияку роль.

– Відомо, що собаки, особливо такої породи, як Мілада, не переносять запаху спиртного від людей, які знаходяться поруч, – ділиться лейтенант. – Були у нас любителі хильнути, які за десять кілометрів ходили по алкоголь. Звичайно, їх виявляли і відбирали закуплене. У цьому нам, медикам, допомагали бійці розвідроти. А ось тер'єр винюхував тих, хто вже напідпитку і, голосно гавкаючи, вказував на порушника. Це декому не подобалося і, як пізніше виявилося, на Міладу влаштували полювання. На щастя, невдале. За її вбивство грошову винагороду призначили – десять тисяч гривень. Зараз їй три роки, й вона залишається моїм вірним другом.

– Скажіть, а як було на фронті з найнеобхіднішими ліками? Важко?

– Препарати ми отримували як централізовано, так і допомагали волонтери – «Жіноча сотня Чернігівщини», «Армія патріотів України», «Карітес Україна-Маріуполь», київська ГО «Допомога армії України». Добрими словами завжди буду згадувати маріупольську родину стоматологів. Вони переїхали до міста з окупованого Криму. У будь-який час доби приходили на допомогу нашим бійцям.

Андрій ДИМИЧ, т. в. о. прес-офіцера І окремої Гвардійської танкової бригади, «Чернігівщина»


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/