Четверг, 29 октября 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Микола Звєрєв. Шлях до правди


Зверев 3Розповідь про Миколу Вікторовича Звєрєва – нинішнього голову Чернігівської обласної ради

 

***

Життя прожити не поле перейти

Під’їжджаючи до свого рідного села Терешихи, що на Бахмаччині, Микола Звєрєв не зміг не зупинити свою автівку восьмої моделі «Жигулів» — навколо жовтим плесом колосилася на легенькому вітерці пшенична нива. Вдихнув свіжого повітря, і саме тепер чомусь згадалося чиєсь неповторне: «Моє село — дитинства казка, я знаю всі куточки там, де соком плакала берізка і колосився хлібний лан…»

Людяність зароджується з раннього віку

…Як це було давно! А здається, ніби вчора бігав зі своїми хлопчаками-однолітками по стерні босоніж, набирався земних сил. І вона, ота внутрішня сила, ой як потрібна була потім, на життєвій ниві дорослого буття.

Отут, у селі, формувалась особистість хлопчака, він пізнавав від своїх батька та матері зерна добра, патріотизму, справедливості, любові до рідного краю, непримиренності зі злом, мужності та волі.

Шлях до правди відкрили Миколі Звєрєву його ж батьки. Із тих пір він ніколи не зраджує цьому принципові. І напевно, через це найгіршою рисою людини вважає зраду в широкому розумінні цього слова.

Мати Миколи — рукодільниця від Бога: подивиться на людину і зшиє по викройці, яку сама ж і робила, такий костюм, що й фабричним виробам не поступається. А тому славилася в окрузі знаменитою кравчинею. Окрім шиття, ще й вишивала різними способами. Узагалі, мати Миколи — багатогранна й дуже талановита людина.

Ще в ранньому дитинстві та й дещо пізніше, у класі 4–5-му, батько розповідав йому різні історії, а найбільше — про Україну. Він дуже багато читав, але ніколи не був заангажований радянською літературою. «Учите ви, бачу, гарно історію, але ж не знаєте істинної історії. Запам’ятай, сину, цього ти не прочитаєш у жодних підручниках…» — звертався він до Миколи, який із величезною зацікавленістю слухав різні цікавинки про Батурин, Мазепу, Шевченка…

Якось посадив на мотоцикла Миколу та й повіз до Батурина. А зупинившись біля зарослого бур’янами палацу Розумовського, повідав: «Запам`ятай, сину, саме в Батурині пролилася українська кров. Не щадив тут росіянин ні старого, ні малого — усіх убивали й топили у власній крові».

А взагалі, у батька Миколи Віктора були золоті руки. Він був інженером у колгоспі й неабияк любив техніку. Міг за лічені хвилини розібрати мотоцикл і полагодити, те ж саме і з колгоспними машинами, тракторами. А які в нього були раціоналізаторські здібності! Завдяки технічній грамотності та природним навичкам, умів сконструювати вироби з дерева, зварити з металу. Навіть переймати досвід приїжджали до нього зі Всесоюзної Спілки раціоналізаторів. Одного разу сконструював для колгоспних жінок агрегат для обробітку буряків.

А в період жнив сам сідав за комбайн збирати пшеницю та жито...

Напевно, саме тому передалася й Миколі батьківська любов до землі. І тепер він дуже добре знає ціну хлібові.

Дорога до освіти

У школу Микола ходив аж за сім кілометрів від свого села — у сусідню Мартинівку Ічнянського району.

Серед найулюбленіших предметів для Миколи були математика, фізика, історія та іноземна мова. Ще б пак! Адже навчала Миколу та його однолітків ціла плеяда талановитих людей із сільської інтелігенції! Уявляєте: один лише учитель іноземної знав аж шість іноземних мов! Разом із тим, він грав більш ніж на десяти музичних інструментах. У колі цих неабияких особистостей зростав і Микола, недарма ж і школу закінчив на «відмінно». Школа, у якій навчався майбутній політик та економіст Микола Звєрєв, була не тільки передовою, бо її учні брали участь в багатьох обласних та Всеукраїнських конкурсах, а й відродила ангелінський рух (була колись знаменита Паша Ангеліна — стахановка).

Микола Звєрєв навчився читати рано. Тож рвався до школи. І в п’ять років уже сидів за партою в першому класі. Але посеред уроку міг запросто заявити: «Я хочу їсти, я хочу борщу». І перша вчителька Анастасія Опанасівна говорила: «Мабуть, Миколо, ще зарано тобі бути в школі. Іди краще додому». Тому опановувати по-справжньому шкільну науку довелося в шість років. А першими книжками, які самостійно читав, були українські народні казки.

Оскільки історія та правознавство, окрім точних дисциплін, Миколі подобалися, він вступив на навчання до Чернігівського педагогічного інституту (нині — університет) на факультет історії та права. Провчившись два роки, пішов служити до Збройних сил.

Рідний край — історичний

Микола Звєрєв із тих країв, де все історично переплетено: навкруги села з назвами, які чітко вказують на те чи інше давнє поселення, наприклад, Туркенівка — там оселилися колись турки, Білі вежі та Городок — німецька колонія, звідкіля, до речі, й батько Миколи Звєрєва, а поруч ще Качанівка та Іржавець, звідки родом бабуся Миколи Вікторовича. А Білі Вежі (Беловеж) і взагалі згадуються в самій Повісті временних літ. Словом, куди ні повернися — всюди в тому краї, звідкіля родом Микола Звєрєв, історія зі своїми таємницями та загадковістю.

Зверев 2Мати переповідала Миколі розповідь своєї матері (бабусі Миколи), як радянська влада знищувала церковний храм в Іржавці, не боячись кари небесної…

Микола Звєрєв цікавився історією свого краю ще зі школи, а вже після третього курсу навчання на історичному факультеті інституту починає глибше досліджувати цю тему. «Перебуваючи на засланні, Тарас Шевченко у своєму відомому творі «Іржавець» пише про ікону Іржавецької Божої Матері, — розповідає Микола Звєрєв. — І я завжди говорив, що Чернігівщина повинна пишатися унікальними надбаннями історії… Наприклад, перший музичний інструмент винайдений на території Мезинської стоянки, і дорогу в космос прокладено завдяки людині з Чернігівщини (Сергій Корольов, учений у галузі ракетобудування та космонавтики, проживав до школи в Ніжині. — Ред.). І не любити Чернігівщину не можна. Тим більше, якщо ти звідси родом. На моїй батьківщині, де моя пуповина, якраз концентрація глибокої та великої історії, яка є і славетною, і трагічною, як власне, і вся Україна. І таку любов та відданість своїй батьківщині мені завжди прищеплювали і мама, і батько, які ще малюком возили мене в Сокиринці, Тростянець, Качанівку, Батурин…»

Козацьке коріння, аура патріотичного виховання та любові до рідного краю, багатого на історичну культуру — середовище, у якому жив і виховувався Микола Звєрєв.

Школа мужності

Служба в армії — то окремий дворічний епізод у житті Миколи Звєрєва. Після закінчення учбової частини він написав рапорт для подальшої служби в Афганістані, але його залишили нести службу на місці — у військовому підрозділі ракетних військ стратегічного призначення у Первомайську. Служба була досить серйозною і відповідальною. У шахтах дивізії ракетних військ стратегічного призначення знаходилися ракети з ядерними боєголовками. Саме там Микола Звєрєв пройшов шлях від курсанта до заступника командира взводу.

Йому довелося служити тоді, коли німецький спортсмен-пілот Матіас Руст у віці 18 років на своєму спортивному літаку «Сесна» здійснив переліт із Гамбурга через Гельсінкі в Москву та приземлився 28 травня 1987 року на Красній площі, обійшовши всю систему протиповітряної оборони СРСР. Після цього радянська система вжила додаткових заходів безпеки у військово-ядерній сфері. Частину, де служив Микола, перевіряли з Москви в особливому режимі. Це були складні випробування — від військових навчань до посиленого режиму несення служби взагалі. Організовувались навіть антидиверсійні групи для того, щоб відстежувати й контролювати навколишню ситуацію та не допускати непроханих гостей до території, де зберігалися ядерні ракети. Миколі теж довелося у складі таких антидиверсійних груп нести бойове завдання: три дні на чергуванні, чотири — у бойових групах.

За несення бойового чергування на ракетному комплексі та освоєння складної військової техніки нагороджений медаллю «За відзнаку у військовій службі».

Зважаючи на аналітичне мислення Миколи Звєрєва та його здібності в опануванні військової науки, наприкінці служби йому запропонували продовжувати військову службу в ракетних військах із переведенням навіть до Москви. Але хлопець із Чернігівщини рвався до рідної батьківщини. У Чернігові продовжив навчання після дворічної перерви в Чернігівському педагогічному університеті, який закінчив із відзнакою.

Ці роки якраз припали на еру Горбачова. Недарма ж і молодь тодішніх часів називали «студентами перебудови». На Миколу Звєрєва теж неабияк вплинули часи змін і трансформації суспільства. Тож він із того часу занурюється в громадську активність. Звідтоді постійно знаходиться у вирі суспільно-політичного життя.

Музика, яка обігріває людські серця

Ще зі шкільних років Микола дуже любив музику. У шкільному хорі був солістом, а в студентські роки три роки співав в академічному хорі. Репертуар творів — незмірний і різноманітний. Майстерно виконував соло в «Бородіно», «Щедрик», «Ой, жито», «Мати» та ін. Автор цієї розповіді заслухався навіть, коли Микола Вікторович несподівано продемонстрував свої музичні тенорські здібності під час спілкування. Неймовірно, але факт — голова обласної ради так майстерно і красиво співає! Можна запросто брати участь у конкурсі серед професійних співаків: так легко виконує високі ноти, і здається, він сам входить у музичний образ і те дійство, про яке розповідається в музичному творі.

Ланцюжком шанобливого ставлення до пісні стало нещодавнє запрошення Миколи Звєрєва — єдиного з України голови обласної ради — на фестиваль до латвійської Юрмали. Відкрився фестиваль, до речі, зворушливою піснею «Рідна мати моя». Кошти, які були зібрані під час концерту від меценатів, підуть діткам, чиї батьки загинули в АТО на Сході нашої країни, у тому числі й дитячим будинкам Чернігівщини. А днями, до речі, Микола Вікторович проводжав цих напівосиротілих уже тепер діточок із Чернігівщини на відпочинок до Латвії — країни, яка активно допомагає в цей складний для України час усім, чим може.

Війна, якої не повинно було бути

Найтяжче в житті, як вважає Микола Звєрєв, — це дивитися в очі матері та батьку, у яких син, та ще і єдиний, загинув в АТО. «Невимовний біль опановує тебе і розуміння, що ти вже ніколи не повернеш найріднішої батькам людини, — зізнається Микола Вікторович. — У цьому вся трагедія… Коли втрачаєш єдину надію, увесь світ здається чорним…»

…Він пам’ятає, як довелося втішати матір загиблого на Луганщині Дмитра Полегенька. Жіночка одна виховувала свого сина, який став справжнім патріотом своєї країни. Під час зимових подій неодноразово був на Майдані. А після анексії Криму добровольцем записався до війська і разом з побратимами поїхав на Схід боронити свою країну. 18 серпня минулого року боєць 13-го батальйону територіальної оборони Дмитро Полегенько під час артилерійського обстрілу поблизу Луганська загинув.

Під час відспівування в Катерининській церкві мати загиблого Дмитра підійшла до Миколи Звєрєва і якось так по-материнськи обняла його, а він сам від того ледве стримував сльози… І вже за декілька днів, коли жіночка прийшла на прийом до нього в обласну раду, розповіла, як перед загибеллю їй наснився син, якими були останні слова, коли він їй востаннє телефонував і заспокоював, що все буде добре…

У подібній ситуації усвідомлюєш: убитій горем жінці потрібне не лише співчуття, а й реальна підтримка. Наскільки можливо, Звєрєв це робить, бо розуміє, що таке війна, хоча зізнається, що не знаходить способу, як полегшити біль матері.

…Дід Миколи Вікторовича по материній лінії Іван Кіндратович загинув при обороні Москви на початку 42-го, коли точилися запеклі бої, а інший — при визволенні Польщі.

Микола Звєрєв дослідив відомості та знайшов могили своїх дідів, бо він дуже хотів знати, де вони загинули й за яких обставин. Із дослідженням Миколі Звєрєву допоміг польський письменник Януш Пшимановський, за книгою якого створений за радянських часів знаменитий фільм «Чотири танкісти і пес».

Життєві дороговкази

Багато можна розповідати про Миколу Звєрєва — у газетному форматі все не вміститься. Зазначу лишень, що громадсько-політичну діяльність він відкрив для себе ще з часів Горбачова, а дещо згодом — з епохи Єльцина та Собчака. Події, які відбувалися на початку 90-х у Росії та інших союзних республіках, спонукали Миколу Звєрєва до активної діяльності, яка розпочалась для нього з організацій «Рух за перебудову» та «Просвіта»…

Зверев 1У Миколи Звєрєва є свій дороговказ: «Іти вперед і ніколи не здаватися!»

Безпомилково скажу, що в цьому він ніколи собі не зраджує. Ось і зараз проти нього в політичній боротьбі передвиборних перегонів — сильні світу цього з грошовими мішками, і хтось би вже спасував, відступив, а він — ні. Такий уже характер у нього: сформований і загартований самим життям! А ще Микола Вікторович дуже вірить у людей — працьовитих, щирих, розумних… Саме такими він вважає чернігівців та й усіх мешканців Сіверського краю.

Можливо, тому, що Микола Звєрєв робить усе з добрими помислами, йому вдається у складних ситуаціях знаходити точки порозуміння з опонентами. Це яскраво відображається на посаді голови обласної ради, коли він переконує депутатів у доцільності прийняття того чи іншого рішення. І вони, депутати, розуміють, що потрібен консенсус, а для цього дійсно треба відкинути політичні розбіжності, адже певне рішення приймається не задля особистісних інтересів, а на користь громади. У єдності прийняття рішень, безумовно, є заслуга й Миколи Вікторовича.

Є в голови обласної ради Миколи Звєрєва й конкретні шляхи та бачення розвитку країни. Один із головних та невідкладних напрямків, на його думку, в тому, що потрібно легалізувати капітал, а відтак — і країну в цілому. Без цього жодних змін не відбудеться. Цей капітал, який повинен працювати на країну, вимірюється не лише у грошовому еквіваленті...

І все те, що сьогодні робиться в середині держави, як вважає Микола Звєрєв, не капіталізує її, а відтак вона не зможе повноцінно розвиватися. Насамперед, треба не розкручувати інфляційний процес та не здійснювати штучних кроків, які сприяють знеціненню грошової одиниці, а вживати ефективні заходи та економічні важелі впливу для порятунку фінансово-економічної ситуації, яка в свою чергу впливає і на політичне життя країни.

***

…Болем та щемом вкрапляються думки Миколи Вікторовича, коли він, буваючи в різних населених пунктах Чернігівщини, дивиться на зруйновані ферми, на пусті хати… Але вірить: земля українська і держава наша обов’язково відродяться, бо інакше й бути не може. А якщо є бажання, хист, розуміння, професіоналізм, то можна задумане здійснити. Головне в цьому — підтримка людей…

Сергій ВІТЕР, «Біла хата»


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/