Воскресенье, 15 20 декабря19   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Лихо пережите змалечку. Відверта сповідь «неучасника» війни


viynaМожна лише уявити, що пережила ця маленька, кволого здоров’я жінка…, а вдома, за 12 км звідси, у холодній кімнаті сидять біля віконця її маленькі діти і дружно ревуть: «Ма-м-о-о-о…»…

***

Мудрі люди кажуть, що серед безлічі гріхів є три таких: перебільшення, применшення, замовчування. Щоб не вдатися до третього з перелічених гріхів, повідаю свою історію.

Моє імя — Олександр. Народився я у м. Білопілля Сумської області 4 липня 1938 року. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, мій батько працював начальником оборонного цеху на Білопільському машинобудівному заводі і займався евакуацією заводу до міста Бійськ, що в Алтайському краї. Будучи чоловіком, беззастережно впевненим у блискавичній перемозі радянських військ над фашистами, батько не став вивозити сім’ю в евакуацію, а свою дружину, мого брата Анатолія (1936 р. н.) і мене сховав від зайвих очей у хуторі Верхня Штанівка (тепер просто Штанівка), звідки він був родом. То був колись козацький хутір, за шість кілометрів від Білопілля. Батько залишив нас у своєї матері — нашої бабусі.

Там, у бабусі, наше життя не склалося, і мама з дітьми повернулася у Білопілля. Будинок, в якому ми мешкали перед війною, був частиною муру, що навколо заводу. На той час він був пошкоджений бомбардуванням фашистами, хатній скарб розграбований. Нам дала притулок мамина знайома — Поліна Харламова.

Померти — разом з дітьми

Життя текло собі далі, і хтось зі співгромадян повідомив новій «владі», що у місто повернулася сім’я комуніста. Маму «запросили» повісткою не в гестапо, а до бургомістра, пана Пивоварова. У мами на той час вже встигла сформуватися «рожева мрія» життя: якщо доведеться вмерти, то щоб усім разом, утрьох, одним махом, щоб діти не лишилися наодинці з війною і цим життям…

Щоб не пішли по світу із торбами

Голодні, безпритульні і малі;

Не маючи ні тат, ані мами,

Беззахисні і зайві на землі…

Так я написав пізніше у своєму вірші.

Після тяжкого роздуму (куди втечеш з малими дітьми?), після наради з нашою тіткою мама взяла за руки нас з братом і пішла до бургомістра, пана Пивоварова.          Той зустрів нас суворо. Кричав, що це ми, сім’я комуніста, надумали ось так нахабно з’являтися в село. Та у Пивоварова, мабуть, не вистачило характеру, здригнулася рука, і цей літній чоловік, порушуючи «німецький порядок», закричав: «Ідіть звідси! І щоб я більше не чув і не бачив вас! Якщо я ще раз хоч щось почую про вас — будете прилюдно повішені!»

То добре… Але ж ми при цьому не отримали ніякого документа (аусвайса), стали жити без права отримувати хоч якісь подачки їжі, які німці на початку війни давали населенню. Настав час голоду, холоду і страху. Мамі нічого не залишалося, як охрестити нас з братом у православну християнську віру (статус батька, а може, і сам його світогляд не дозволяли зробити цього раніше) і покластися на волю Божу.

Узимку 1942 року нам зовсім не було чого їсти, і мама наважилася сходити у своє рідне село Іскрисківщину, що за 12 км від Білопілля, аби попросити у своїх батьків харчів. Нас же з братом змушена була лишити вдома: у сильний мороз голодні діти не дійдуть. Прийшла до батьків. Але в селі селі трапилась німецька облава, і маму як особу підозрілу (без документа і не постійну мешканку села) німці без загребли і разом з іншими підозрілими погнали за село, у глинище, на розстріл — для профілактики…

Уявляю, що пережила ця маленька, кволого здоров’я жінка, яка підтюпцем бігла по снігу, підкоряючись поштовхам німецького автомата, до глинища — і он воно вже видно, і вірна смерть під шмайсерами; а вдома, за 12 км звідси, у холодній кімнаті сидять біля віконця її маленькі діти і дружно ревуть: «Ма-м-о-о-о…», уткнувшись носами у промерзле скло…

Не розумію, якими пільгами чи чим іще можливо спокутувати ті страшні страждання, що випали на долю цієї жінки, цих дітей і мільйонів-мільйонів таких, як вони, — не учасників ані війни, ані бойових дій.

Евакуація 

Мій дід — Павло Трохимович Сотник — разом зі старостою села (порядною людиною) все ж встиг вирвати нашу маму з глинища під поручительство старости. І вона повернулася… Та ще й принесла шматочок сала і клуночок картоплі. Цього нам вистачило на довгі зимові місяці — по крихті...

Настала осінь 1943 року. Поповзли чутки, що наближається фронт, що німці тікають. Невдовзі стало чутно гуркіт і самого фронту. Ночами наш завод знову почали бомбардувати. Однієї ночі було таке шалене бомбардування заводу, що і пекла не треба. Мама почала квапливо, знервовано одягати нас малих, щоб тікати… А бомби вибухали безперервно, та раптом — ах! Як з’ясувалося на ранок, від хатини, що стояла поряд з нашою, залишилася велика вирва — і нікого… Наша вистояла, частково зруйнувалася.

Чи то від струсу, резонансу маленького тільця з потужним вибухом, чи то від шоку через усі ці обставини — я знепритомнів… Непритомним був три доби. Мама і брат вже не сподівалися на краще, але рівно через три доби я отямився. Обличчя було жовте і зморщене, як у старого, волосся посивіло, до того ж я онімів. Мені було тоді п’ять років.

Та час не зупинився і біг далі. Німці готувалися до відступу. Знайомий чоловік, що працював у німецькій управі, підійшов до мами і порадив: «Соню, тікай… Готується акція зі знищення неблагонадійних…» Інформація серйозна, мимо не пройдеш. Мама з нами вдень зайшла у лісок, що був на околиці Білопілля, аби сховатися до ночі й потім, уночі, дійти до Штанівки,

уникнувши патрулів. У лісі, як смерклося, наткнулися на кількох чоловіків. Злякалися, скрикнули і ми, й вони. Але виявилось, що то були не чоловіки, а дівчата в чоловічому одязі. Вони переховувалися від примусової відправки до Німеччини. Уночі ми благополучно дісталися Штанівки…

Настав час відходу німців. Було оголошено наказ: селянам іти на Захід разом з німецькими військами. Жінки, старі та діти — нащадки українських козаків-хуторян, що ніколи не знали кріпацтва, змушені були класти на ручні візки свій нехитрий скарб і кволо, стривожено плестися на Захід… Німці були злі, як розбурхані оси. На будь-який непослух відповідали короткою чергою зі свого шмайсера.

Нашій мамі було простіше: у неї не було ані тачки, ані скарбу. У неї були тільки двоє дітей, п’яти і семи років. Але справа ускладнювалася тим, що від тієї контузії та від голоду я нездужав. Моє тіло вкрилося виразками, вони сочилися, до них прилипало пір’я, і від слабкості я не міг не те що ходити, а навіть стояти на ногах. Мама винесла на наш високий ґанок пірник з ліжка, винесла мене кволого, поклала на пірник і сказала історичну для нашої родини фразу: «Оце я й евакуювалася…»

Коли все вляглося, коли люди, що вирушили за німцями, тихо розчинилися у балочках, чагарниках, лісочках (німцям вже не було коли ганятися за ними) і повернулися до домівок, то наша рідня сміялася з того, як «евакуювалася» на ґанок їхня невістка Соня з двома дітьми.

Сльози радості й обійми

Та ось прийшло жадане звільнення, і сльози радості, й обійми, й істеричні стенання жінок… Зрозуміти це можуть лише ті, котрі пережили всі ті страхіття…

А невдовзі трапилося неймовірне — приїхав з Алтаю наш батько. Усі ці роки ми не знали, де він, і чи він є… Мама знепритомніла.

Це були люди з іншого виміру. Батька направили відновлювати Білопільський машзавод, і з ним був директор ще одного заводу. Вони були нормально одягнені (у нас з братом була  одежа із саморобного полотна, пофарбованого бузиною), на грудях у батька — орден Трудового Червоного Прапора (у м. Бійську на заводі №5 він виготовляв авіабомби, робив винаходи, часом падаючи від утоми і недоїдання під час першої фази війни). У валізі у них була тараня, така духмяна і жирна, що світилася, як бурштин на сонці. Були і цукерки у формі подушечок з повидлом усередині, печиво і блискуча каністрочка зі спиртом…

Потім — школа, інститут, праця на заводі, 32 роки викладацької роботи у технічному інституті… Про те, що я, на той час член КПРС, під час війни перебував на окупованій фашистами території, колеги дізналися лише після падіння комуністичного режиму. До того я обачливо обходив цей факт у своїй біографії. З КПРС, до речі, вийшов ще до ГКЧП.

Хто винен у тому, що виникла ця жахлива бійня — Друга світова війна? Комуністична верхівка СРСР і керівництво фашистської Німеччини, котрі, вступивши у таємну загарбницьку змову, розпочали 1939 року найкровопролитнішу війну у світі.

Хто винен у тому, що особисто я, тоді маленька дитина, постраждав від цієї війни? Ніхто, точніше — винен я сам… Я вірю в Бога і у Промисел Божий, і в те, що людина отримує найлегше «покарання» за свої дії, котрі вона вчинила у цьому чи у попередньому житті, втіленні. Кожна людина отримує те, що дає чи давала колись…

Олександр ШТАНЬ, м. Чернігів


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/