п`ятниця, 15 Грудень 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Кожна донецька рослина знайшла собі місце у волинському саду

Кожна донецька рослина знайшла собі місце у волинському саду


Він так говорить про волинські ліси й так ними переймається, вона знає стільки луцьких таємниць, з таким натхненням розповідає про стару бруківку і тихі вулички, що ніхто й не здогадується – подружжя лише рік на Волині.

«Нічим ми не особливі. Хіба тим, що в поважному віці мусили приймати складне рішення»

– Хто нас здав? – перше запитання після вітань і знайомства. Вдавано суворим тоном Олена намагається дізнатись, хто розповів мені, що вони з чоловіком можуть бути героями для книги про переселенців.

Бо й справді випадково з’ясувати, що Олена та її чоловік Василь приїхали на Волинь з Донеччини, неможливо. Вводиш у пошуковику прізвище Бородавка – й одразу дістаєш понад десяток публікацій останніх місяців, де Василь Бородавка та лісівники Полісся б’ють на сполох: соснові ліси в Україні – під загрозою знищення.

Небезпека підкралася кілька років тому, разом зі зміною клімату та зміною поведінки давнього шкідника.

Харків’янин Василь та черкащанка Олена познайомилися студентами в Києві. Обоє вчилися в університеті на лісогосподарській спеціальності. Одружилися, і коли настав час розподілу, обрали Донеччину. Кликала романтика незвіданих земель й особливий науковий азарт – пізнавати та досліджувати степові ліси.

Вже за два роки після переїзду Василь Бородавка очолив науково-дослідну станцію, Олена працювала науковим співробітником. У подружжя росли сини, поширювалося коло друзів і однодумців, розсувалися наукові горизонти. Все більше відкривалося лісових і степових урочищ, що ставали улюбленими.

проект

Сини виросли й розлетілися, Олена пригадує, як порожньо тоді стало в домі. Втім, у неї з’явилася можливість активно взятися за свою мрію – декоративний сад. Розповідає, як знаходила в різних куточках України якісь цікаві види – виписувала, купувала, міняла, розмножувала. Коли місця у дворі вже забракло, довелося проситись зі своїм розсадником «у прийми» до сусіда, а пізніше – потрошки переносити рослини й на роботу. Згодом розсадник декоративних рослин науково-дослідної станції під Волновахою розрісся до двох гектарів і приносив підприємству до півмільйона прибутку в рік.

– Доходило до 380 різновидів, а відсотків 70 з них – то діти-внуки-правнуки наших принесених з дому рослин, – жартує Олена.

Домашній сад підростав, збагачувався елементами та формами, звивистими доріжками і навіть деяким рельєфом.

– Бувало, прокинемось у неділю вранці – пора в степ, на «підзарядку»! – сміється Василь. – Їдемо дивитись на голубі від гіацинтів схили балок або на жовті від аурінії скелі над Кальміусом, або на червоні від воронців, або на сиві від ковилу, а по дорозі заглядаємо в лісові байраки – як там дуби поживають, чи дали самосів… Але завжди привозимо додому машину каміння! Бо Оленка ж не може пройти повз обвітрений пісковик із жовтим лишайником, і повз гладенький вапнячок з мохом у заглибині, і кожен – останній, цуприкує й цуприкує, в нашої бідної «Ниви» аж колеса вигиналися.

Сад вподобали птахи – вони звивали гнізда в кронах колючих ялівців і виткого хвилівника, а в спеку прилітали купатися під маленьким водограєм. Удень з озерця біля альтанки пили воду сердиті руді білки, увечері до нього збігалися їжаки, а вуж на прізвисько Ескобар з’являвся, коли заманеться. Поступово сад здобув певну популярність і в людей, котрі вірять лише в те, що бачать, і бажають мати красиве подвір’я.

– Кілька десятків створених нами садів прикрашають землю – від Святогірська до азовського узбережжя, – посміхається Олена.

Ви читаєте другу публікацію  з нового проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика (м. Київ) за підтримки «Інтерньюз – Європа» через «Інтерньюз Нетворк». Інформація про другий проект та посилання на попередні п`ятнадцять публікацій з першого проекту «Знедолені? Нездоланні!» вміщуються ТУТ.

знедолені-нездоланні-1

Чоловік додає, що захоплення дружини підтримувало сім’ю фінансово й навіть дало змогу побачити трохи світу. А рештки домашнього розсадника й досі розходяться з їхнього двору в приватні сади.

«Ми ще не усвідомлювали тоді, що для нас значить Батьківщина, Україна»

– В Донецьку теж був Майдан, – пригадує Олена. – Навесні 2014 року. Близько п’ятьох тисяч учасників для цього регіону – то немало. Міліція лише спостерігала, як ростовські й місцеві «тітушки» били битами мирних людей. Ми не їздили туди, бо жили далеченько від обласного центру, та й не були готові до того спалаху ненависті з боку адептів «русского міра». Але щиро раділи величезному синьо-жовтому прапору, розкинутому поверх голів мітингувальників мало не через усю площу.

– Ми ще не усвідомлювали тоді, що для нас значить Батьківщина, Україна, – тихо підсумовує Василь. – Так, територіально – безумовно, вона була нашою, але в серце ввійшла тільки тоді, коли стала об’єктом агресії. У нашому колі людей не поділяли за національною ознакою, всі разом співали й українських, і російських пісень. Ми й нині переконуємося, що рабство, зашореність, тупість – не питання національної приналежності, як і свобода, правда, гідність.

Пізніше ж, після вторгнення російських військ, під час сильних боїв і великих втрат, довелося для себе визначатися – а хто ти є і як житимеш далі?

– Власне, своєї проукраїнської позиції ми ніколи не приховували, – зізнається Василь, – та настав час, коли мені, як директорові підприємства, прийшлося зважати на те, що у владі залишається багато негідників і від них доволі часто залежить його доля. Але принаймні перед собою, перед людьми, з якими працюєш, потрібно бути чесним. Тобто довелося жити, як усім нормальним людям, – у постійному компромісі між совістю та порядністю й відразливою дійсністю.

– Під «ДНР»-ом ми жити точно не змогли б, – переконана Олена, – але й отам, між блокпостами, в постійному напруженні, серед чуток, очікувань, у сумнівах щодо кожної нової людини – своя вона чи чужа – спочатку тріпочеш, як заячий хвіст, а з часом починаєш потихеньку кам’яніти, – я пам’ятаю той стан. Так, живуть люди… хтось чекає Путіна, багато кому – аби скоріше закінчилась війна з будь-яким результатом, хтось мусить залишатися там від безвиході, а дехто принципово не полишає домівку – свідомий того, що то його земля, а не «мохерових бабусь». Мабуть, якби ми були там місцевими, теж не зрушили б з місця.

Підприємство, загороджене з двох боків блокпостами, продовжувало працювати – у лісі, в полі, на розсаднику, на пилорамі. Щоранку директор проводив «політінформацію» і відповідав на тривожні запитання, підтримуючи в підлеглих віру в те, що наше діло праве і ворога буде розбито. Наукові дослідження майже припинилися, адже половина лісгоспів опинилася «за межею», а решті в умовах війни стало не до науки. Та й працювати в прифронтових лісах стало небезпечно – через присутність у них військ. Не до пробних площ і не до модельних дерев, коли чуєш автоматну чергу, та й одиночні постріли спонукають зовсім не до роботи. «Зависло» й видання ґрунтовної праці колективу науковців – книги «Ліси Донеччини», яку писали близько трьох років на замовлення держдепартаменту екології.

– Звісно, то велика заслуга Василя – концепція, організація, переконування співавторів, потім переписування за кожним… – згадує Олена.

– Але без Олениних фото і нарисів книга не дістала б такого визнання з-поміж небайдужих до степового лісу людей, – додає Василь.

«Донецькі ліси, як ніякі інші, сплатили непомірну ціну за технічний прогрес… ліси Донеччини були, є і будуть на цій землі, незважаючи на зміну суспільно-політичних формацій, військові дії і природні катаклізми, здебільшого споживацьку ідеологію природокористування та цивілізаційно-техногенне навантаження», – пише Василь Бородавка в передмові до видання. 

Книга про донецькі ліси вийшла в світ уже в Луцьку, коли в тих лісах ховалися диверсійні групи терористів, а українські солдати облаштовували в них тимчасові табори та рили вздовж лісосмуг окопи.

Війна. Початок

22 травня 2014 року. На світанку сепаратисти напали на український необлаштований блокпост під Волновахою. 18 українських вояків загинули, ще стільки ж дістали поранення. Волинь і Рівненщина потонули в сльозах, вперше побачивши «вантаж 200». 18 трун. 18 вбитих горем сімей. Тоді війна стала близькою, як ніколи.

Машини «швидкої допомоги» промчали із сиренами повз наше сонне ще селище, а потім упродовж дня інсайдерські вісті з лікарні – ще один помер… ще один… ще один… І тільки стискалися кулаки від жалю та злості.

– Цілий день на роботі – як натягнуті струни, одна на одну з дівчатами не дивимося, щоб не розплакатися, – згадує Олена. – Увечері чуємо: вибухи, в напрямку волноваського блокпосту! Значить, знову хтось загинув!!! Дзвонимо волновахівцям – ні, не чули. Хух, не блокпост! Може, навчання? Дзвонимо в сусідній Бугас: Та це один наш (…) день народження святкує із салютом, – відповідають. Божевілля…

Василеві та Олені все частіше дзвонили налякані новинами друзі, колеги, однокурсники – кликали залишати охоплену війною Донеччину. Найнаполегливішим виявився студентський друг родини Анатолій, він переконав Бородавок, що має під Луцьком недобудовану дачу, якою не користується. Вперше Бородавки приїхали на Волинь у вересні 2014 року.

– Коли вже бойовики підійшли дуже близько, то ми за півгодини покидали в машину, що вважали за потрібне, зібралися, а потім виїхали за межі області, подивилися одне на одного: «Ой, куди ми хоч їдемо?»

Василь та Олена лише на мить задумалися і, як це бувало зазвичай, без особливих суперечок, прийняли спільне рішення: на Волинь. Щоправда, потім з’ясувалося, що свою дачу Анатолій аж надто любить, що й їздив би туди щодня, але старався друзям не докучати. При цьому не забував і знайомити з Волинню – з її незвичною природою, з історією, з цікавими звичаями.

– То в Берестечко нас вижене, то в Олику, то на риболовлю виштовхає, то по гриби, то в замок, то до театру – не давав нам спокійно сумувати, – вдячно згадує Василь.

За півтора місяці подружжя повернулося додому. Відпустка закінчувалася, кошти на підприємстві також, та й війна з відстані понад тисячу кілометрів здавалася не такою вже й страшною – живуть же там якось люди, до всього можна звикнути…

– Треба було вертатися та робити справу, хоч і літало над головою. Он же влітку навіть огірки консервувала під той залповий «акомпанемент» – навушники начепила, врубила «Пікнік на узбіччі» – і ніби ніякої війни. Але ми вже були хворі Волинню, – посміхається Олена. – А ще раніше я стала «пані».

«Як я стала пані»

Ще поки сім'я залишалася на Донеччині, в липні 2014 року, за наполяганням чоловіка, Олена на десять днів поїхала відпочити в Карпати. В один з днів «подерлися» нагору. Дощило, але хотіли подивитися на полонину, спробувати сиру, що його роблять там чабани. У групі було чоловік з тридцятеро, серед них чимало луганських і донецьких, запорізьких, дніпропетровських – східняків.

Олена пригадує, як ватаг, кремезний чоловік, пригощаючи гостей баношем, приговорював: «Ось ви до нас приїхали, побачите, як ми живемо. І знайте, що ви там не самі, знайте, що ми пам'ятаємо про вас, наші діти теж боронять Україну на сході. Знайте, що Україна єдина». Ці спогади викликають тремтіння в Олениному голосі. І одразу ж вона посміхається завдяки іншим споминам. Про дорогу додому. Про очікування потяга в Тернополі. Жінка покавувала в кафе й пішла гуляти містом.

– Десь година п’ята вечора була, дощик накрапує, моя улюблена погода. Якось народу зовсім немає. І я під своєю малиновою парасолькою йду тихенько сквером. Чую – хтось кричить позаду:

– Па-а-ані-і!

А я в джинсах, як завжди, в кросівках, через калюжі перестрибую. Чую знову:

– Па-а-ані-і!

Ну мало що там сталося: хтось комусь кричить «пані», тож ясно, що не до мене. Коли доганяє вже мене чоловік. Такий – мого віку, з двома сумками, нівроку:

– Па-ані! – показує мені від моєї парасольки чохлик. – Па-ані, якщо то не ваше, то вибачте, але я за вами біжу від самого гастронома. Від зворушливих спогадів – знову сльози в очах. Стримуючи їх, Олена тихенько сміється:

– Чоловік каже мені – якщо не ваше, то вибачте… Тоді я дізналася, що я – пані.

«Мабуть, ми просто не змогли прийняти той спосіб існування»

Осінь 2014-го і зиму 2015-го сім’я провела вдома в селищі Лісове Волноваського району. Василь не приховує, що за три десятки років стомився від відповідальності за великий колектив, давно вже мріяв стати «вільним художником» та й контракт директора закінчувався. Крім того, все частіше непокоїв стан здоров’я. Січень приголомшив страшною новиною – неподалік Волновахи терористи обстріляли з установки «Град» рейсовий автобус, загинуло дванадцятеро людей, вісімнадцятеро дістали поранення. Жити так близько до фронту було дедалі важче.

– Спочатку армія наша небрита була, просто махновці якісь, а потім їх почали замінювати такі хлопці, на яких приємно глянути, якими пишаєшся. Вони приходили інколи на наше підприємство. Така собі з’являється група: прочісує ліс і дитячі табори, відпрацьовує територію. Професійні прийшли хлопці. От любо-дорого на нього подивитися: молодий, здоровий, тверезий, поголений, екіпірований, – скоромовкою відчеканює Василь. – Він у ході перевірки ставить наших працівників до стіни контори, а все одно приємно на нього дивитися (Василь і Олена голосно сміються разом). З’явилися ознаки професійності армії, відчули, що нас є кому захистити.

Василь Бородавка наполягає, щоб їхню історію не сприймали як героїчну чи пафосно патріотичну:

– Ми не можемо сказати, що з-під п’яти ворога втекли, з окупованої території, – каже він. – Ми жили й працювали за 8-10 кілометрів від лінії зіткнення. Зараз там, можливо, наші війська відтиснули противника трохи далі. Втім, у сусідні села падали снаряди, війна палахкотіла поряд. І дуже пригнічувала атмосфера непевності, недовіри. В багатьох знайомих, начебто цілком притомних людях, проявилися далеко не найкращі риси. Ті, хто йшли на референдум і кликали Росію, потім у своє виправдання зненавиділи Україну. І своєї вини вони ніколи не визнають.

Мабуть, ми просто не змогли прийняти той спосіб існування і жити у викривленій реальності.

– У кожного ж свій поріг міцності, – додає Олена, – і в кожного організму свої реакції на постійний стрес. Нас дуже непокоїло Василеве здоров’я, він був геть виснажений і фізично, й морально. Крім того, наукою займатись там стало неможливо, а для Василя це – сенс життя.

– А для Олени статичність – небезпечний стан, її весь час кудись тягне, мабуть якийсь ген «ай-не-не». А там у неї навіть степ забрали, – підсумовує чоловік.

«Як не бадьорись, та без захисту звичних декорацій зразу губишся, витончуєшся і загострюєшся всіма сенсорами»

Бородавки залишили свій дім на друзів. Довелося покинути сад і частину найбільшого скарбу – книг, трепетно зібраних за довге життя.

– Ті люди, які нас перевозили сюди, певно, поза нашими спинами пальцями біля скронь крутили, – не стримує сміху Василь. – Люди мають везти меблі, а ці – горщики з рослинами. Хворі, мабуть, хай їдуть.

Через вісім місяців після переїзду Олена написала в своєму блозі: «От і ключ уже входить у вузький отвір без жодного вагання, й електричні вимикачі зручно підсовуються під долоню, і норовистий високий поріг не ставить підніжки, ноги автоматично обминають обидві скрипучі дошки, а плечі – побілені крейдою стіни. Вже кожен предмет знайшов своє постійне місце на полиці чи в підписаному картонному ящику, необхідний набір кухонних речей призвичаївся до чужих шухляд, й аукуба на вікні зеленіє так само яскраво, як і минулої зими на іншому вікні, за тисячу кілометрів звідси. (Залишається певна напруженість у відносинах з крутими сходами льоху, але не далі дружніх штовханців.) Руки відчули перевагу невеликого помешкання стосовно його прибирання і схвалили обмеження кількості речей до мінімально необхідної. Звісно, закутані в мішковину, звичні картинки просяться на голі стіни, кумедні гноми та раджастанська лялька за відсутності камінної полиці зимують у коробці з-під взуття разом зі сванською вежею, єрусалимським блюдцем, дерев’яними вішаками для парасольок у вигляді слонячих хоботів та іншими милими серцю дрібничками. Потрібні книжки з наявної частинки бібліотеки добуваються на білий світ лише за необхідності й знову пірнають у темряву ящиків. У вікні не видно рожевих стовбурів сосен, в які було так приємно просинатися, а мобільний «сад» у кількох десятках горщиків завмер до весни під товстим листяним кожухом.

Як не бадьорись, та без захисту звичних декорацій зразу губишся, витончуєшся і загострюєшся всіма сенсорами. Але з часом відмічаєш навколо себе все більше цікавих атрибутів, властивостей і прикмет нового середовища: доброзичливість, непоспішливість і насмішкуватість краян, їхню м’яку й інтоновану вимову, різноманіття цеглин у стінах замку і м’яких мохів – у глибині пралісів, приуроченість лелечих гнізд до центральних сільських вулиць і немотивовані виверти рік на широчезних луках, статичність щільних осінніх туманів і лагідність води в лісових озерах, передбачуваність валоподібних хмар над обрієм і стрімкість наповзання із заходу густо-фіолетового шатра, помітну кількість автівок з іноземними номерами та інформативність грибних і ягідних базарчиків при дорозі, трикутні наріжні «замкИ» старих хат-зрубів і вишукану простоту дерев’яних поліських церквиць – блакитних, як вода і небо…

На щастя чи на жаль, людина живе не сама по собі, а в оточенні певних предметів, явищ, обставин, і кожен з нас має власні уявлення про взаємні зобов’язання в цих відносинах. Усвідомлюючи, що світ мені анічогісінько не винний (а ще й зважаючи на його геополітичне завзяття на тлі загального божевілля), я щиро вдячна йому за приязність у кожному новому прояві – й у вересових борах та пущах у зоні досяжності, й у можливості спілкування з притомними іронічними людьми, і в духмяній каві від пані Світлани – найсмачнішій у нашому тихому й симпатичному провінційному містечку».

Тепер подружжя винаймає частину будинку на околиці Луцька. Розсадити справжній сад, як то Олена зробила в себе вдома раніше, наразі немає можливості. Але Василь і Олена вірять, що вдасться колись продати їхню господу, яка залишилася на Донеччині, і, зрештою, оселитися тут, на Волині, у своєму невеличкому домі – адже вже звикли обходитися мінімумом речей. І тоді кожна донецька рослинка знайде собі місце в новому волинському саду.

Для людей, що понад половину свого життя присвятили науці, важливо було й далі займатись улюбленою справою. Наукова доля посміхнулась. Керівництво Українського науково-дослідного інституту, в системі якого вони працювали три десятиліття, допомогло. Науковців перевели на роботу у Волинську область.

І дуже вчасно. Бо тут – своя війна. Із жуком-шкідником, який став зброєю масового ураження лісів. Проблему тільки-но починають виносити на загал, але вже зрозуміло, що напівмірами її розв’язати не вдасться. До того ж, як виявилося, в Україні – великий дефіцит фахівців у цій галузі.

Хоча до приїзду на Волинь науковці мріяли трохи про інше – хотіли вивчати самовідтворення соснових лісів, дуже поширене на Поліссі явище. Водночас мають втіху, що

їхні знання та вміння виявилися дуже потрібними, і вони можуть і далі приносити користь роботою, яку люблять.

«Всьому свій час»

Обидва сини підтримали батьків у їхньому рішенні, а після того, як побували на Волині, ще більше упевнилися в правильності їхнього вибору. Старший син Олександр пішов на війну добровольцем.

– «Бомбив» військкомат кілька місяців, щоб його взяли, – не призивали донецьких, така була вказівка, – каже Василь. Відслужив рік і три місяці в розвідці, а повернувшись до Волновахи, зрозумів, що йому там дуже некомфортно. Товариш по лісовому технікуму давно кликав до себе під Харків – разом займатись ландшафтним дизайном. Робота з каменем – то його улюблена справа, ще з домашніх водойм і садового каміна. Молодший син Антон обрав інший шлях – він займається фотографією та кінозйомкою.

– У нас черговий жарт про меншого сина: ми не завжди знаємо, в якій країні він сьогодні ночує, – з посмішкою каже Василь. – Для мене неочікувано він виріс у такого доволі затребуваного професіонала. За своєю роботою, дисертацією я не зміг бути добрим батьком своїм дітям, не приділив їм належного спілкування та виховання. Слід визнати, що діти зробили себе самі. Правда, ми примусили обох вступити на лісовий факультет університету – була така наша помилка. Старший там промучився півроку, а менший витерпів аж півтора, а далі вирнув у якійсь комп’ютерній академії, потім почав знімати в Чорнобилі й згодом навіть видав два фотоальбоми на цю тему. Нині всі його проекти пов’язані з подорожами. Знімав в Індії, Іспанії, Філіппінах, Грузії, Норвегії й інших країнах.

– Говоримо своїм знайомим, які залишилися з того боку і вперто вірять у казки про снігурів: хай хоча б діти вибираються, не тримайте їх, хай їдуть на волю, – каже Василь. – Важко буде злітати, черкатимуть пузом по землі, але все одно тут у них шанси кращі. Звісно, є й тут певний відсоток схиблених людей і старі порядки залишаються, але ж помітний рух до цивілізованого життя і рівень зрілості суспільства незрівнянно вищий. Не вірять, кажуть: виправдовуєшся.

– Навряд чи найближчим часом ми щось зможемо відчутно змінити, – продовжує чоловік. – Як ото сосни, заражені жуками, – мають відмерти, відійти й бути замінені новим стійким лісом. Так і нам на зміну прийде більш прагматичне, можливо, більш цинічне покоління. А оскільки кров’ю зараз усе омивається, є дуже велика надія, що прийде покоління й більш патріотичне. От ми тільки наприкінці життя уяснили, що в нас є Батьківщина. А до молодих людей це зараз швидше приходить. Всьому свій час.

«Нам пощастило, що в нас така робота і що ми такі непосидючі»

Ми говорили кілька годин. Про час, що минув, підказував лише годинник на стіні «Кава-клубу».

– Ось бачиш? Це трилінка, або шашка Трилінського, така бруківка на бетонній основі – частина історії Луцька. Її почали виготовляти в 30-х роках минулого століття, і невдовзі вона стала популярним видом мощення вулиць, бо ж красива й міцна. А ось тут у 50-і роки зверху на трилінку поклали асфальт, а згодом, коли вулиця стала пішохідною, ще й плитку вмостили, – журиться Олена, показуючи на покриття ширшої вулиці, з якою перетинається попередня. – Але ж найкрасивіша плитка не здатна так прикрасити вулицю і зберегти історичний вигляд Луцька, як ця трилінка… За кілька метрів Олена вже звертає мою увагу на один з найстаріших будинків міста.

І ще я пам’ятатиму, як Оленині очі стають теплішими, в голосі тремтить ностальгія, низькі журливі ноти жалю змішуються в ньому з нотами ніжності, коли жінка говорить про свою Донеччину:

– Донеччина – це горизонти за тридцять кілометрів! Як на Савур-Могилі стоїш, то в ясну погоду видно море. Донецький кряж з високими горбами, його байраки з древніми лісами, річка Кальміус поміж скелями дивних форм, пташині коси азовського узбережжя, слов’янські й лиманські ліси – їх там справді багато є, Сіверський Донець, крейдяні скелі... Люди, які там живуть, мало що бачать. Як і мало хто з волинян бачив, наприклад, захід сонця на Білому озері – то ж фантастика! Скрізь є багато красивого й неповторного. Нам просто пощастило, що в нас така робота і що ми такі непосидючі.

Антоніна Торбіч

Попередня публікація з другого проекту:

  1. Пастор з Донецька не перебуває у пошуках спокійнішого для себе життя
АВТОРСЬКІ ПРАВА. Видання bilahata.net має право Інституту демократії ім. Пилипа Орлика на ексклюзивну публікацію. Розміщення в інших виданнях дозволяється при умові обов`язкового гіперпосилання на видання bilahata.net.

Обговорення: 1 коментар

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/