Неділя, 22 Липень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Книга про життя та кохання письменника з Канади вийшла в Україні

Книга про життя та кохання письменника з Канади вийшла в Україні


Книжкові новинки. «Час. Кохання. Життя» Михайла Блехмана з Канади.

У київському видавництві «Український пріоритет» вийшла книжка прози «Час. Кохання. Життя» відомого українського письменника та літературознавця з Канади, головного редактора популярного журналу «Порт-Фоліо» Михайла Блехмана. Незабаром вона з’явиться в українських книгарнях, буде презентована на книжкових ярмарках та літературних толоках.

«Шановний читачу! Дуже вдячний тобі за те, що ти вирішив прочитати цю книгу. Вона – своєрідне підбиття підсумків моєї п’ятдесятирічної літературної роботи, – написав автор. – Я почав писати, коли навчався у восьмому класі феноменальної харківської школи № 49, коли мій Вчитель – Зоя Павлівна Коновалова – відкрила мені очі на художню літературу. Продовжив – під час навчання в Харківському університеті, де в мене були чудові вчителі, а найкращою та найяскравішою була Раїса Василівна Погорєлова.

Книга «Час. Кохання. Життя» складається з двох частин – романів «Відображення» й «Римські цифри» та збірки оповідань «Час збирати метафори». І романи, і оповідання – про моїх рідних, про час, який плине, але не минає, про любов і кохання, про мою незрівнянну Україну, про її міста, села, її великих людей – сподіваюсь, ви їх упізнаєте. А також – про інші країни, про моїх улюблених письменників та їхні великі твори. І їх ви впізнаєте, я теж на це сподіваюсь.

Я називаю мій літературний стиль «суб’єктивним реалізмом». Всі мої твори – абсолютно реалістичні, бо правдиві, але це – мій власний, суб’єктивний реалізм і моя власна правда. Справжня правда, а не казка, що її розповів сам собі, як висловився один з моїх персонажів. Дуже хочеться, щоб моя реальність стала і твоєю, читачу, тож прошу прийняти від мене більш ніж скромний подарунок – мої Час, Кохання, Життя.

Цієї книги не було б, якби не моя сім’я – дружина Надія, доньки Ольга та Марина. Я вдячний їм за те, що вони в мене є і завжди надихають мене на літературну працю, хоча й час від часу критикують – буває, що нищівно.

Дякую перекладачеві моїх романів Олегові Гончаренку, рецензенту Василю Слапчуку і редакторові оповідань Марії Гончаренко, авторові ілюстрацій Олексію Кузнєцову, видавцеві Володимирові Шовкошитному, а також моїм друзям Тамарі Алєксєєвій і Олексію Філімонову, які постійно мене підтримують добрим словом.

І, безумовно, дякую Сергієві Дзюбі, котрий запросив мене до Міжнародної літературно-мистецької академії України, вивів мене на український літературний простір.

Дякую всім моїм персонажам, більшість з яких навряд чи здогадуються, що вони з’явилися в моїх романах та оповіданнях. І серед них – ті, кого мені, дай, Боже, бути достойним: мої покійні мама й тато, бабусі та дідусі. Для мене вони – живі.

І ще маю надію, що колись мої онуки прочитають цю книгу. Бо саме для них я писав і пишу. Для моєї сім’ї – і для моєї України, якої теж, дай мені, Боже, бути достойним».

Пропонуємо вашій увазі відгук відомого письменника та літературознавця, Шевченківського лауреата Василя Слапчука на романи Михайла Блехмана, які увійшли до його нової книги «Час. Кохання. Життя».

ЗОШИТ, ЩО СТАВ КНИГОЮ

Художні зацікавлення письменника обумовлюють жанри, у яких він працює, а також визначають арсенал творчих засобів, необхідних для реалізації літературного замислу. Зазвичай прозаїки природно поєднують писання романів із писанням оповідань. Не кожен новеліст зважується замахнутися на роман, проте більшість романістів пробують себе на коротких дистанціях. Чимало письменників успішно реалізують себе одночасно в обох жанрах, однак нерідко прозаїк на оповіданнях лише відточує перо, щоб цілковито викластися і застосувати набуте вміння, працюючи над широким полотном роману. Наприклад, окремі критики розцінюють оповідання Набокова тільки як творчу лабораторію Набокова-романіста.

Михайло Блехман належить до письменників, для яких обидва жанри – абсолютно повноцінні. Складно сказати, якому з них він віддає перевагу. Було б хибно стверджувати, що Блехман-романіст виріс із Блехмана-новеліста, оскільки поетика його романів виразно відмінна від поетики оповідань. Джон Кері вважав, що Вільяма Голдінга (Кері був його першим біографом) більше цікавили ідеї, аніж люди. Це ж саме можна сказати про Блехмана-новеліста. У своїх оповіданнях, для яких характерна нарочита інтертекстуальність, письменник залучає читача до інтелектуальної гри, заманюючи його у літературний лабіринт, заселений знаменитими персонажами з творів світового письменства, котрі, власне, виконають ключову роль в оприявленні, облюбованих автором ідей, понять і смислів.

Володіючи постмодерністськими інструментарієм та прийомами, Михайло Блехман аж ніяк не просякнутий його бездуховною ідеологію і безперечно не належить до тих авторів, про яких говорить британський критик Джеймс Вуд: «Романи постмодернізму – це захоплюючі книги, чиї автори знають немислиме число речей: кращий рецепт приготування риби по-індонезійськи; особливості звучання тромбона; ринок ліків у Детройті; історію карикатури... але нічого не знають про предмет під назвою „людська істота”». Людина знаходиться в центрі письменницьких зацікавлень Блехмана-романіста, звичайна маленька (у сенсі відсутності героїчної біографії) людина з великої літери (зважаючи на те, з якою стійкістю та гідністю вона переживає перипетії своєї негероїчної, але багатостраждальної біографії).

Романи «Відображення» і «Римські цифри» складають дилогію. У центрі подій єврейська родина, яка у першому романі допіру формується – юні Клара і Самуїл тільки-тільки знайшли одне одного, чимало подій присвячено ретроспективі (біографіям головних героїв до знайомства) та історії їхніх родоводів. Роман «Відображення» починається невеличкою преамбулою, в якій автор розмірковує над рукописом (у формі зошита) щойно завершеного твору, якому бракує лише назви. «“Хто вирішив, що час іде?” – роздумував я, намагаючись не загубити головного сенсу віконного скла, здогадуючись, що, можливо, воно і мій роман – це взаємне відображення і усталеність двох різних абеток однієї первинної мови». Чимось його не влаштовує ця хода часу, якась вона легковажна, навіть зневажлива. За віконним склом принишкло місто, засипане снігом і зорями, місто, що відсвяткувало Різдво і готується зустрічати Новий рік (роман написаний у Монреалі). Чи мало б усе це сенс, якби не його зошит, запитує себе автор. «Я дивився повз мій зошит і думав, що, звичайно, він уже існував колись, тож мені треба було тільки віднайти його». Автор усуває шибку, простежує непевну і заплутану лінію, що позначає ходу часу, і втрапляє до початку свого роману, до міста (події роману розгортаються у Харкові), яке готується до Нового року, а вже потому, відсвяткувавши Новий рік, почне готуватися до Різдва... Він знаходить очима жінку на ім’я Клара, що вагітна ним, автором, яку супроводжує її чоловік, а його батько, Самуїл – вони добираються до пологового будинку, щоб наприкінці роману автор благополучно (на прикрість Ролану Барту) народився і отримав ім’я.

Американський письменник Генрі Джеймс писав: «Ми повинні визнати за романістом право на власну тему, власну ідею, власну даність». Всі ці три чинники знаходимо у власності Михайла Блехмана, він їх виносив, либонь, і вистраждав, врешті оприявнив у доволі розлогих творах, без озирання на літературну моду, кон’юнктуру, читацькі запити, думку колег... Ще Джордж Оруелл зауважив, що письменник постійно гризеться страхом – по суті, не перед суспільною думкою в широкому смислі цього слова, а перед оцінкою тієї групи, до якої належить він сам. Однак Блехман далекий від такого роду запобігань і цехової залежності. Письменник не міряється з товаришами по перу масштабами та актуальністю задуму, він апріорі визначає за собою згадане вище право, не потребуючи, від будь-кого жодних дозвільних віз чи резолюцій. Власну тему Михайла Блехмана можна окреслити як тему родинного кола (гнізда), але не в дусі епопей «Ругон-Маккарів» Еміля Золя або «Будденброків» Томаса Манна, чи, скажімо, «Справи Артамонових» Максима Горького. У цьому сенсі не спостерігається жодного натяку на бажання замахнутися на Вільяма, знаєте, нашого Шекспіра.

На відміну від оповідань, які суціль просякнуті інтертекстуальністю, романи Блехмана не мають зумисного вписування у літературний контекст, вони створені наче на рівному місці, на голому майданчику, що був розчищений від теорії та історії літератури, з якими автор, безперечно, знайомий не з чуток, – ніякого зв’язку, ніяких відсилань, ніяких алюзій та ремінісценцій. Зазвичай сімейні саги тісно впаяні у тло певної епохи, вони начебто покликані у рамках однієї родини (на її прикладі) показати усі віяння, збурення та потрясіння доби, коли якась сім’я (династія) виступає своєрідним вузлом, у який зав’язані час та простір – хронотопом, де, як правило, визначальним є час.

Безперечно, герої романів Михайла Блехмана також діють у контексті епохи (пригадується роман Едуарда Лимонова «У нас була велика епоха»), однак автор не схильний ідентифікувати цю епоху як велику, взагалі не знаходить потрібним приділяти їй уваги більше, ніж, скажімо, погодним стихіям. Звичайно ж, персонажі у різний спосіб виражають своє ставлення до часу, в якому живуть, але для них це даність, даність рекомендована, тому їхні почуття більш розкуті і відверті, коли йдеться про простір. Наприклад, вони щиро люблять своє місто, а з епохою лише змиряються, терплять її, як погану погоду. Письменник кожним словом, кожною літерою засвідчує, що не час є об’єктом його уваги і героєм його роману, а конкретні люди. Зазначена доба вже описана вздовж і поперек, а про цих людей здатний написати лише він – Михайло Блехман. Не тільки тому, що ці люди – його батьки, а тому, що вони достойні своєрідної реінкарнації, позаяк, будучи підвладні часові, не віддалися йому безмовно й безвольно, а жили із озиранням на вічність.

Як автор Блехман описує життя, яке близькі йому люди прожили наче роман, роман, котрий, за словами Новаліса, цілком і повністю повинен бути поезією: «Поезія, як і філософія, – гармонічне налаштування душі, коли все кращає, кожна річ набуває істинного вигляду, належного оточення і антуражу». Розуміється, антураж важливий, але тільки у тій мірі, наскільки він служить оприявленню образу істини, яку носять у собі герої романів. Цебто працювати доводиться на глибинних рівнях осягання із доволі крихкою і тендітною субстанцією. Мабуть, тому письменникові не притаманна образна буквалістика. Хоча він і не уникає світоглядного переосмислення історичних суспільних процесів, його явно більше приваблює художня, а не ідеологічна інтерпретація буття, імпонують не соціальні відносини, а індивідуальні людські колізії.

А що стосується власної ідеї Блехмана, то закономірно, що вона тісно пов’язана з темою, уважному рецензентові не складно було б сформулювати цю ідею, висотавши її саме з теми. Проте, мені здається, для цього не потрібний ні інструментарій, ані якісь технічні маніпуляції. Автор сам сформулював власну ідею в епіграфі-присвяті до роману «Відображення», яка звучить так: «Тим, кого дай, Боже, бути мені достойним». Цими ж словами, цим же реченням Михайло Блехман завершує роман.

«Я дивився на річку, відчуваючи себе капітаном нашого з ними незвичайного корабля, і думав про них, адже без них не було би ні мене, ні цієї ріки, ні цих книжок у шафі – ген тієї, у перламутровій палітурці, розгаданій з їхньою допомогою, і ген тієї, що стала для мене виправданням мого зошита.

Мого зошита, який перестав нарешті бути безіменним...

Мого зошита, який без них не перетворився б у найголовнішу для мене книгу – відображення не мною написаного рукопису.

Звичайно, не мною.

Ними.

Тими, кого дай мені, Боже, бути достойним».

Романи дилогії «Відображення» і «Римські цифри» – це спроба і спосіб наближення до тих, хто привів автора як людину у це життя, у цей життєпис, вписав його у зошит цього світу; і тепер він шукає їхнє відображення у собі, щоб зафіксувати їх як моральний критерій і орієнтир, найперше для себе, але не тільки – і для оприлюднення, оприявлення. Автор певний, що «улюблене фіолетове чорнило і не менш улюблені дзеркальні сторінки не підведуть мене». Він вірить у це. І ця його віра більша і вища від знання, оскільки продиктована любов’ю.

А любов...

У любові повинна відображатися лише любов.

Отака власна даність Михайла Блехмана.

Гюстав Флобер зізнавався, що фабула, інтрига роману йому зовсім байдужі: «Коли я пишу роман, я прагну передати колір, відтінок». Щодо Блехмана, то він також не надто дбає про інтригу, йому йдеться про те, щоб передати почуття, усі відтінки почуттів. Як романіст він прагне витворити такий порядок віддзеркалень та відображень (дійсність-текст-дійсність), щоб утворена система координат дозволила читачеві побачити знайомі речі й явища з цілком незнайомої точки зору. Що, як на мене, дає йому право розраховувати на власний успіх.

А ми, читачі, гадаю, повинні визнати за Михайлом Блехманом це право.

Василь Слапчук,

письменник, літературознавець


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/