Сьогодні йому могло б виповниться 25, а вчора був рівно рік як він загинув...
Мій Данило... мій Герой!
Як шкода, що тільки мій, їх командування поначіплювало собі зірки і ордени, на їх крові. Адже вони за три дні до оточення втекли, втекли у них на очах, як щури, втрачаючи на ходу речі і свою гідність!
Рівно рік тому, сміливці 30 бригади з боєм вивели з оточення бійців 72 і 79 бригад, а коли через кілька днів їх наздогнала та ж доля, допомогти не було кому! Вони виявилися одні... Забуті і нікому не потрібні герої...
Ніхто не згадав ні їх заслуг на Савур-могилі, коли вони без їжі, води та сну, день за днем прикривали ту жменю сміливців, що тримали саму висоту, а Степанівка, в якій загинули і пропали безвісти сотні наших бійців, наче й взагалі не було.
Що ж, я пам'ятаю, я ще жива, і я не забуду!
Мій чоловік з перших днів війни не сидів удома, одним з перших пішов захищати наш мир і спокій! Такі як він, тримають наше небо! І поки ми їх пам'ятаємо, вони завжди живі, і поруч з нами!
Мені дуже його не вистачає, і я дуже сильно скучаю!
Всі хто знав і не знав, мого чоловіка, згадайте і пом'яніть його!
Наші Герої назавжди в наших серцях!
Юлія Кирилова
