Понеділок, 23 Квітень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Іноземні лікарі більше цікавляться нашим досвідом, аніж ми їхнім

Іноземні лікарі більше цікавляться нашим досвідом, аніж ми їхнім


Заступник начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи полковник медичної служби Всеволод Стеблюк розповів про те, чому іноземні колеги вважають досвід української військової медицини унікальним.

Полковник медичної служби, професор, військовий учений-медик Всеволод Стеблюк широкознаний в Україні. Він став першим кавалером ордена Свободи серед учасників АТО, першим серед медиків отримав орден «Народний Герой України». Нині він обіймає посаду заступника начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи. Здається, що в його добі значно більше, аніж 24 години. Крім військової медицини, він знаходить час на творчість: створив телепроект «Додому», присвячений проблемам ветеранів АТО, став лауреатом фестивалю «Пісні, народжені в АТО», видав автобіографічну книжку «Синдром АТО. Нотатки Айболіта»…

— Кажуть, що військову медицину пишуть кров’ю. Сьогодні можна сказати, що система повністю перезавантажилася?

«Досвіду лікування такої кількості бойових травм від різних видів зброї жодна країна НАТО не має»,Всеволод Стеблюк
— За останні три роки справді зроблено дуже багато. Можу впевнено сказати, що тепер, якщо немає ушкоджень, несумісних із життям, ми не втрачаємо бійця. Передову повністю забезпечено аптечками. З нуля було розроблено систему медичної евакуації. Створено стабілізаційні центри на базі цивільних лікувальних закладів, розташованих на відстані близько 20 км, а то й одного-двох кілометрів від передової. У таких лікарнях групи цивільних медиків підсилено військовими лікарями. Майже біля всіх стабілізаційних пунктів є вертолітні майданчики. Звісно, нам іще допомагають волонтери, і велика їм за це подяка, але вони вже не є основними «евакуаторами». Тобто насправді не все так погано. Наразі основна проблема — підготовка кадрів.

— Ви багато спілкуєтеся з іноземними колегами. Наскільки розумію, тепер вони більше цікавляться нашим досвідом, аніж ми їхнім?

— Абсолютно правильно. Досягнення нашої військової медицини нині вивчають у всьому світі, і вже не ми вчимося, а в нас учаться стосовно деяких патологій. Досвіду лікування такої кількості бойових травм від різних видів зброї жодна країна НАТО просто не має. Річ у тім, що провідні країни на своїй території не воювали ще із часів Другої світової війни. Зараз нас сприймають як абсолютно рівноправних партнерів у колі медичних служб НАТО. Наведу один простий приклад. Щороку відбувається конференція, яку завжди організовувала медична служба командування військ США в Європі. Так от, вони завжди проводили цю зустріч у Німеччині, одного разу — в Угорщині. 25-та ювілейна конференція відбулася в Києві, де половина доповідей була наша. І після її закінчення у вузькому колі керівників ми обговорювали можливість навчання іноземних фахівців тут, в Україні, для ознайомлення з нашим досвідом.

— Досить болісною залишається проблема психологічної та соціальної реабілітації. Знаю, що немало часу приділяєте цьому питанню…

— Те, що ми зробили за три роки війни, не робили протягом двадцяти років незалежності. Я маю на увазі саме галузь реабілітації. Сьогодні є чимало талановитих молодих фахівців, які вчаться, стажуються за кордоном, хочуть постійно вдосконалюватися. У нас створено два чудові реабілітаційні центри: в Ірпені та Львові. Там працюють мультидисциплінарні команди. Знову ж таки, гостро стоїть питання освіти, підготовки фахівців із реабілітації.

— Нерідко громадські організації влаштовують триденні або тижневі курси психологічної реабілітації для ветеранів АТО. Як до таких акцій ставитеся?

— Що стосується психологічної реабілітації, то вона має проводитися на професійному рівні. Якщо десять бійців поїхали разом у Карпати, там смажать шашлик, але під контролем психолога, то це скоріше просто відпочинок. Та й той не завжди хороший. Бували випадки, коли поліція затримувала атовця з марихуаною. Питають: «Навіщо тобі?» Відповідає: «Везу хлопцям, вони проходять психологічну реабілітацію, попросили». Хіба це нормально? Хіба такою має бути психологічна реабілітація? Переконаний, що реабілітація має бути з родиною, щоб у сім’ї спілкувалися між собою, діти гралися, разом виконували психологічні вправи…

— Бачила фото з вашої останньої поїздки в АТО разом із психологами. Наскільки результативні такі поїздки?

— Ще зовсім недавно ми взагалі не мали уявлення про те, що відбувається з психікою бійців, які зазнали контузії. Тому по гарячих слідах здійснювали обстеження, тестування… Один із командирів бригади звернувся до нас із проханням розробити матеріали щодо медико-психологічної допомоги після контузії. Тепер під час поїздок на фронт ми вже впроваджуємо їх у практику. Річ у тім, що проблему контузій у нас довгий час узагалі не порушували. А ускладнення контузії є дуже небезпечними. На жаль, у польових шпиталях немає психологів, тож спеціаліст, яка була зі мною, мала роботу з ранку до ночі. На заняття до психолога ходили й польові медики, багато з яких мали синдром «професійного вигоряння».

— Професори часто є теоретиками, ви ж маєте неабиякий бойовий досвід. Він допомагає краще зрозуміти бійців?

— Мені це допомагає приструнчити хлопця, якщо він починає загинати пальці, де він був, під якими обстрілами, як страшно постраждав. Можу навіть сказати, щоб замовк, адже є люди, які бачили більше. Вважаю, що в деяких випадках я маю право так казати. До речі, дуже ефективний такий прийом, як психологічна допомога.

— Коли ми раніше спілкувалися, ви казали, що маєте ідею створити фільм про фронтових лікарів. Чого ж усе-таки вирішили викласти спогади на сторінках книжки?

— Разом з Ахтемом Саїтаблаєвим, командою проекту «Гвардія» ми вже давно почали збирати матеріали. Потім узялися за сценарій до фільму… Але проект відклали на невизначений час. Усе просто: на кіно не знайшлося коштів. Поштовхом до написання книжки стала поїздка в потязі в одному купе з Рефатом Чубаровим. Ми їхали з району АТО, де практично на кордоні з окупаційними військами нагороджували військових орденом «Народний Герой України». Багато розмовляли про війну, Крим. Тоді Рефат і сказав: «Ти маєш про все це написати в книжці». Та було якось не до того. Коли ж справи у військовій медицині більш-менш поліпшилися, зникли «пожежні» ситуації й з’явився час, то взявся за написання книжки. До остаточного варіанта минуло майже рік. Після роботи й до глибокої ночі. Але воно варте того. Книжка значно краще зберігає спогади, дух епохи, аніж суха статистика.

— Як рідні сприйняли таку відвертість? Переконана, що розповідали їм далеко не все, тож відкриттів після прочитання, мабуть, було багато…

— Звісно, розповідав не все. Тому після друку мама казала, що проплакала всю книжку. Батько підійшов до питання критичніше: знайшов деякі автобіографічні неточності. Приємно, що багато позитивних відгуків маю від бійців. Нещодавно мій товариш приїхав із передової. Каже: «Бачив твою книжку на «промці». Замурзана! Зачитана!» Це для мене найкраща рецензія: не припадає пилом на полицях, а переходить із рук у руки. Насправді медики досить часто тяжіють до творчості, особливо анестезіологи та хірурги. Робота, дотична до життя та смерті, формує надзвичайні емоції, які неодмінно шукають виходу. І, можливо, один із них — це мистецтво.

— У добі всього 24 години. Як вам вистачає часу і на військову медицину, і на поїздки на фронт, і на книжки, і на фестивалі? Знаю, що ви ще й гітару берете в руки…

— Завжди раджу всім працювати так, щоб більшість професійних завдань виконувати у робочий час. Але одразу скажу, що в мене так не виходить. Ураховуючи, що моя дружина є психологом, у нас і вдома цілодобова гаряча лінія. Їй більше дістається, але й мені постійно телефонують, нерідко просто щоб проконсультуватися щодо різних болячок. Переконаний, коли в родині все гаразд, є підтримка й розуміння, а в нас вони є, то знайдеться і сила, і час на все.

Спілкувалась Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

«Народна армія»


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/