Воскресенье, 31 мая 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
І серце буває як камінь. Треба уміти його розтопити

І серце буває як камінь. Треба уміти його розтопити


Щоб змінити світ, треба змінити себе. Істина давня. Щоб здвинути гору, треба підняти камінь. Його вага чотириста грам. Підняти його найважче. Цей камінь – серце. До того пристрасне, любляче…

Серця двох. Віктор Татарин
Зараз місто спить. Та не сплять серця двох. Вони працюють. Кров поступає до голови, мозку. У голові рояться думки. Вони біжать попереду вербалізації, слів сказаних вголос.  Ніч. І нічого на площах і майданах не відбувається.

Десь з нічних клубів долинає музика. Мерседес поїхали на «Мерседесах», а Беті – на  "Бентлі". Вони теж не безгрішні. І не можуть контролювати Себе.  Хоч і засуджують інколи інших. Вони закохані  в одне одного, хоч і мають вантаж, який тягнуть понад сили своїх двох сердець. Його та її.

***

Він романтик по життю. Письменник. Завжди оптиміст, хоч часто впадає у відчай. І є чого! Турбує серце. Хоч про  це мало хто знає. А ще почуття до неї.

Чомусь, як це бувало у його житті про це він дізнався від сторонніх. Частенько поглядав на неї. От, люди й зробили висновок, що закохався він в неї. Та й вона неодноразово відчувала його погляд на собі. Інколи дозволяв собі обійняти, взяти за руку… «витерти крейду на куртці»…

Вона часто приходила до нього в сни. У них вони були разом. Кохалися до нестями. Тримаючи одне одного за руки, кудись бігли, йшли. Ось так якось хотілося бути разом не тільки в снах, а й наяву.

Він часто думав неодноразово про неї, останнє, що він хотів, бажав, видіти очі. Насмішливі такі. А ще писав вірші для неї. «Альбомної» лірики не любив, бо вважав, що усі сонети, балади, оди давним-давно сказані й написані Шекспіром, Франком, Сосюрою. Не часто, зовсім нечасто впадав до «альбомного» творива, бо обирав для свого вираження прозу.  Вважав, що і проза, якщо вона написана гарно, може бути поетичною. Бо від серця і душі вона твориться. Та все ж поезія час від часу проявлялася у його житті. Років дванадцять тому, таке поетичне «відступлення» мало не призвело до загибелі. Тепер як і тоді він ступив на край прірви.

Мені наснились твої очі у новорічну ніч.

Два янголи спустились на твої плечі.

І я помер! Помер від погляду твого.

Від тих очей, що сяють навіть серед ночі.

Ця смерть моя — вона для тебе, мила.

Та ти не бійсь. Воскресну я.

І янголи проспівають нині

коханню нашому: "Осанна!..

Сніжинка впала на твої вії.

Вона посланниця від мене

Летіла вона довго – півжиття мого,

Через роки-секунди і часи століть.

Смієшся ти і слово в тебе гостре,

Та хочу чути-слухати його!

— Що ти є? Ти ніхто! Помреш, забуртують. І все! А що твоя любов? То є пристрасть сьогоднішнього дня. І не більше. Твоє серце ось-ось має завершити цикл життя. І ти перетворишся в порох. Вона навіть не згадає про тебе ні на рік, ні на п'ять, ні на десять.  Ти для неї ніхто. Чужий!.. – роздумував він. – А все ж хочеться тобі торкатися у сні й наяву.

— Блуд,  — каже вона. І що з того? Горіти в пеклі за це? Попридумували Вергілій і Тома  Аквінський. А Котляревський в бурлескній формі переказав. Того нічого нема. То є казка для простаків. Щоби не грішили, не падали в гречку. Найбільше пекло на Землі. Коли ти не можеш любити вільно... П'яний брєд. Любити – це не означає злягатися, зраджувати. Да... Ситуація…

Недозволена Любов то є мука для обох. І чому вона приходить неочікувано до тих у кого, здавалося, повинно бути чікі-пікі, родина, діти.  Чому випробовуються вони цим почуттям? Серце – одна  відповідь. А йому не накажеш.  «Блін, я недостойний цього почуття,» — казав він. До нього як до Франка Любов являлася тричі. І теж нещасливо. І чому Бог таких людей карає, чи то пак випробовує?

***

У неї життя не так склалося, як гадалося мріялося в юності. Нужда така, хоч в річку на дно. Той, кого, здавалося, любила поїхав у Тмутаракань подалі, а той, хто любить... Не сміє руйнувати щастя іншої. А ще мама, яка зіскочила з орбіти, п'є непробудно. І тільки син зупиняє її від дна річкового, морського, океанічного. А так би кинулася туди, щоби не повертатися.

— Господи, коли скінчиться ця мука? – питала вона неодноразово себе. З одного боку їй дуже подобаються його залицяння. З іншого вважає це неправильним навіть думка про кохання з ним. Вікова різниця майже вісімнадцять років. Та і… у нього своє життя й родина.

Усе завершилося в один момент, коли Він потрапив до лікарні з інсультом, де і помер. Прийшло визволення її серцю, люблячому. Вона й далі продовжувала любити його, уже без спокус і страждань, але об'єкт її кохання знаходився десь, в іншому вимірі. Вона щиро молилася за упокій його душі і плакала… Плакала від останнього його пророчого вірша, закарбованого уже навічно в її серці.

Їй не хотілося страждати

Тому йому сказала: «Ні!»

А серце пульсувало й билося коханням.

Як у Джульєтти до Ромео.

Ще вчора глянути не сміла

Йому у вічі пристрасно – а  зараз...

Серце клекотіло і хотіло притиснути його.

Та пізно. Пізно, пізно...

Пісок клепсидри висипався. Час  його минув.

І у домовині.

Закриють  віко погребальники йому.

Землі накидають дві тони.

І попрощається із ним навік вона…

Віктор Татарин


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/