Марина Бондас: «Якщо мені хтось скаже: «Вибирай: гратимеш у Берлінській філармонії чи для наших бійців у ато?» — не задумуючись, виберу друге».
Скрипалька Марина Бондас, яка є музиканткою симфонічного оркестру в Німеччині, зіграла Гімн України в одній із напівзруйнованих багатоповерхівок Авдіївки поруч із позиціями проросійських терористів.
Імпровізований концерт Марини Бондас відбувся в перерві між обстрілами. «Сподіваюся, скрипку сьогодні почули всі. Особливо ті, хто на горизонті», — висловила надію волонтерка. Такою була відповідь дівчини на безсонні ночі й денні канонади, які влаштували бойовики жителям Авдіївки.
Познайомитися з Мариною мені пощастило влітку 2015 року. Тендітна, з великими проникливими очима, вона з перших дотиків до струн скрипки заворожувала чарівністю своїх мелодій. Бондас проїхала з імпровізованими концертами по передовій від Авдіївки до Половинкиного (колишньої бази «Айдару» на Луганщині). Грала класику, попурі, блюз, фольклор народів світу. Наші солдати були в захваті, особливо коли дівчина віртуозно виконувала українські народні мелодії. Якось у Сєверодонецьку після концерту на базі 39-го тербату поцікавився, звідки вона так добре знає мелодію нашого «Рушничка»? А у відповідь — лише здивування. Мовляв, про що ви кажете. З’ясувалося, що Марина одразу підхоплювала мотив, який починав грати її напарник клавішник Леонід Шаповалов. Коли солдати вишиковувалися до неї в довгу чергу по автограф, вона була щасливою й цього не приховувала.
— Саме в районі АТО в мене була найкраща публіка. Я, як музикантка, поїздила по світу, грала в дуже престижних залах, та якщо мені хтось скаже: «Вибирай: гратимеш у Берлінській філармонії чи в казармах, у польових умовах?» — не задумуючись, виберу друге. Бо такі слухачі дуже вдячні. Люди в районі АТО музику розуміють і цінують. Там я познайомилася з найкращими людьми України, — каже Марина.
В Авдіївці, пригадує, починалося з освітлювальних ракет, а потім наростав шум випущених мін, і незрозуміло було, що й звідки летить, цілковита дезорієнтація. У голові лише одне: «Пронесе чи ні?»
— Ми приїхали в неділю, 29 січня, ще думали: постріляють — і мине, а воно не припиняється, — розповідає скрипалька. — Обстріли наростають, і доходить до артилерійської істерики. Канонада триває 15–20 хвилин. Потім пауза, і ти думаєш, що все, але починається знову. Спочатку бойовики били по позиціях, а потім стало видно, що вони навмисно стріляють по житлових кварталах. Коли ми їздили після обстрілів, то бачили зруйновані будинки, що за добрий кілометр од військових позицій. Стоїть п’ятиповерхівка посеред приватного сектору старої Авдіївки, а між третім і четвертим поверхами — величезна дірка…
Дивна річ — життя. Ще півтора року тому я супроводжував Марину та її друзів на блокпости передової. А тепер вона писала мені по вайберу з гарячої точки в безпечний Київ: «Моліться за нас!»
Розповідала, що якось увечері у дворику тихо стояли й курили. Потім зайшли в дім, якраз з’являється мережа, і одному з місцевих додзвонилася мама з Донецька, плаче, каже: «Ховайтеся, «Гради» у нас під будинком. Зараз почнуть гатити!»
Такі переклички там стали вже звичними. Авдіївка — це ж фактично передмістя Донецька. Так ось тоді звідти стріляли з міста, із житлових кварталів, стояли фактично за спинами жінок і дітей…
Тепер Марина Бондас у район АТО приїжджає ще й з гуманітарною допомогою. Вона стала співзасновницею німецького благодійного проекту «Серце для України», співпрацює з німецькою громадською організацією Ukraine-Hilfe Berline. Її нагороджено відзнакою Президента України — ювілейною медаллю «25 років незалежності України».
— Я їздила з мирною, культурною місією. Тепер хочемо розширювати проект: долучати митців, наприклад, ізраїльсько-німецький художник Алан Майєр робитиме художній воркшоп із дітьми. Є на місці дуже хороші люди з передовими ідеями, їх треба просто підтримати. В Авдіївці я вже бувала тричі, й стріляють там завжди. Але остання поїздка була найважчою.
— Авдіївка, АТО — чорно-біле місце. Там дуже швидко перевіряєш людину. Бо від тебе залежить життя тих, які поруч. «Я тобі довіряю своє життя» — то не патетика, то звичайна річ. Це дуже згуртовує, це зовсім інакший рівень дружби.
Запитую Марину, що примушує її знову й знову повертатися з комфортабельного Берліна на понівечений війною Донбас?
— Ні, річ не в рішучості, а в тому, що я робитиму, якщо не поїду. Як я спатиму? Я обіцяла, на мене там чекають. І те, що ми робимо, важливо, — відповідає вона. — Коли повертаюся в Німеччину, то відпочиваю, займаюся справами, а потім починаю страшенно сумувати за людьми, за атмосферою, хоч би якою вона була. Кажу ж бо: з війни не повертаються.
Руслан ТКАЧУК, «Народна армія»
