неділя, 20 Серпень 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Дипломат, журналіст, патріот — Андрій Шевченко

Дипломат, журналіст, патріот — Андрій Шевченко


Щоразу, коли Андрій Шевченко, Посол України в Канаді, приїздить у райцентр Ічню, що на Чернігівщині, – рідне місто його батька, відомого українського політика, письменника, журналіста, народного депутата Верховної Ради України ІІ, ІІІ, ІV скликань, заслуженого журналіста України і засновника благодійного «Фонду Віталія Шевченка», – Андрія охоплює якесь дивне відчуття благодаті, ніби 10 червня 1976 року він народився не в селищі Гвіздець Івано-Франківської області, а тут, у милому його серцю краї, де зарито пуповину його батька та пращурів Шевченків, які походили з давнього роду українських козаків.

Вочевидь, такі почуття до землі своїх предків по батьківській лінії він відчуває тому, що в Гвіздці він лише народився. Але вперше усвідомив себе і ступив на землю і зробив ще не сміливі і нетверді кроки саме в Ічні.

Його батьки Віталій Федорович і Валентина Миколаївна Шевченки 1975 року закінчили філологічний факультет (спеціальність: українська мова та література) Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького, нині Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова. По закінченню вишу Віталій Федорович працював кореспондентом відділу літератури і мистецтва республіканської газети «Друг читача» і часто перебував у відрядженнях. А мати Андрія викладала українську мову та літературу в школі, отже, щоденно приносила додому величезну купу учнівських зошитів. Оскільки молода сім’я не мала власного житла в Фастові, де оселилися Шевченки (місто за 65 кілометрів від столиці), то сина часто відправляли до Ічні. На противагу Гвіздцю, Ічня була набагато ближчою до Києва і Фастова, тож можна було провідувати Андрія частіше.

У роки Другої світової війни Андріїв дідусь Федір Васильович Шевченко пройшов нелегкий шлях від рядового до підполковника і навіть займав генеральську посаду – командував Холмською дивізією. В Ічні поговорювали, що за бойові операції його представляли до звання Героя Радянського Союзу, але, оскільки він мав власну думку і не любив заглядати в рот високому начальству, то високої нагороди не одержав.

Бабуся, Людмила Костянтинівна, працювала в бухгалтерії районного відділу народної освіти.

Андрійку було лише два рочки, як зупинилося серце бойового офіцера, його дідуся Федора. А коли настав час Андрійку йти до школи, бабуся поцілувала онука, сердечно благословила, як колись це робила, виряджаючи в науку до Києва сина Віталія, і сказала:

– Сподіваюся, Андрію, що будеш гарно вчитися і своїми вчинками не осоромиш наш рід.

Віталій Федорович помітив, що Бог наділив сина талантом до художнього слова, всебічно розвивав обдарування хлопця. Тож не дивно, що в другому класі він випускав домашню газету, а в школі – рукописні книжки, одну з яких навіть виставляли в експозиції Музею книги і друкарства України.

Батько не сюсюкався з сином, а намагався привчити його самостійності. Уміло і тактовно він підказував оптимальні рішення, наповнював його духовний світ, виховував Андрія на прикладах української історії, легендарного козацтва, на творах нашої літератури та кращих зразках національної культури. А ще привчив сина до спорту, щоб він ріс фізично розвиненим і загартованим.

Домашні уроки батьків дали могутній поштовх як у духовному, так і в фізичному розвитку сина і сприяли формуванню його творчого таланту.

Андрій блискуче навчався, вчителі 117-ї Київської гімназії ім. Лесі Українки не могли нахвалитися обдарованим учнем.

Тож не дивно, що він 1993 року закінчив гімназію із золотою медаллю. А коли постало питання про обрання професії, він вирішив йти стежиною батька. Але не навпростець.
 Після школи він відразу вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка, на факультет суспільних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» і до вищої школи м.Аламіди у США. Долати вершини науки вирішив розпочати з Америки, що дозволяло досконало опанувати іноземними мовами і набути цінного життєвого досвіду. До речі, в Аламіді він здобув репутацію винятково обдарованого студента і закінчив навчальний заклад з феноменальними показниками, недосяжними в останні роки навіть корінним американцям. Крім того, професійно захопившись водними видами спорту, Андрій став чемпіоном з плавання серед студентів трьох штатів США. Водночас юнак виступав за студентську збірну з гандболу, ставши її найкращим бомбардиром. В американській пресі тих років часто з’являлися повідомлення на кшталт: «Спортсмен з України Андрій Шевченко цього разу знову показав найвищий результат, закинувши у ворота суперників… м’ячів».

Тож диплом журналіста він отримав уже після повернення в Україну. Диплом з відзнакою.

Із 1993 по 1997 роки Андрій працював кореспондентом газет «Наш час», «Українські вісті» (Едмонтон, Канада), «Час/Time», «Наша Україна». Публікаціями Андрія Шевченка рясніли сторінки багатьох престижних видань. Слід наголосити, що він перейняв від батька не тільки талант журналіста, але й уміння бачити та виділяти і аспектувати головне, щоб не тільки об’єктивно й образно відтворити бачене й пережите, але й висловити свої думки та роздуми.

Звичайно, нелегко було суміщати навчання з роботою журналіста, але хлопець проявив велику силу волі і знаходив час успішно навчатися і готувати публікації.

З 1994 по 1996 роки Андрій навчався в Києво-Могилянській академії, а 1999 року з відзнакою закінчив Інститут журналістики КДУ й отримав звання магістра журналістики. Але й надалі він використовував кожну нагоду чомусь повчитися, отримати сучасні знання. Стажувався в Дюкському університеті, що має 18-й рейтинг у світі (штат Північна Кароліна). А 2007 рік особливо пам’ятний Андрію, оскільки він першим з жителів країн СНД, Східної та Південної Європи переміг у конкурсі «Лідери майбутнього», ввійшов до списку 18 суспільно-політичних діячів світу, яких Єльський університет (Нью-Хейвен, штат Коннектикут) – навчальний заклад першої рейтингової п’ятірки, де здобували освіту п’ять президентів США – відібрав для участі у Всесвітній програмі лідерства. Спеціальні лекції п’ятнадцятьом відібраним студентам читали тут найвідоміші в світі політики і науковці. Це навчання дозволило Андрію заприятелювати з кількома нинішніми лідерами впливових країн Західного світу, що вельми знадобиться під час майбутньої дипломатичної служби. Тоді він навіть не припускав, що незабаром сам читатиме лекції в світовому університеті №1 – Гарвардському…

Пізніше А.Шевченко був стипендіатом Стенфордського університету США (2009 р.) та стипендіатом Джона Сміта у Великобританії (2013 р.).

Та повернемося до журналістики. Неординарні публікації Андрія Шевченка охоче друкувати провідні періодичні видання. У 1995–1997 роках він працює політичним репортером інформаційно-аналітичної програми «Післямова» Олександра Ткаченка (ефір на телеканалах УТ-1, «1+1», частотах регіональних телекомпаній мережі УНІКА-ТБ). Усе частіше й частіше його цікаві й неординарні репортажі і телесюжети стають предметом громадських дискусій. Він не намагався наслідувати відомих тележурналістів, а по-своєму творчо, образно й цікаво викладав інформацію, виробив свій авторський стиль.

Із 1997 по 1998 рік працює політичним кореспондентом щойно створеної Телевізійної служби новин (ТСН) каналу «1+1», куди його запросили разом з командою журналістів «Післямови» на чолі з О.Ткаченком. У своїх передачах він розповідає про суспільне життя і людину, яка бореться за виживання. Його передачі дихають життям і викликають резонансний інтерес глядача.

Із 1998 по 1999 рік він – кореспондент і ведучий телепрограм циклу «Обличчя світу» на телеканалі «Інтер», автор захоплюючих передач, відзнятих у різних куточках світу, – про футболіста Пеле, генсека НАТО Хав’єра Солану, опального російського олігарха Бориса Березовського, генерального секретаря ООН Кофі Аннана, виконавчого директора МВФ Мішеля Комдессю, президента Світового банку Джеймса Вулфенсона, неординарного російського політика Олександра Лебедя, першого голову Верховної ради незалежної Білорусі Станіслава Шушкевича, знаменитого бразильського архітектора Оскара Німайра… Отже, діапазон його творчості був вельми строкатим і широким. Кожна телепередача про таких людей вимагала серйозної підготовки і високої фахової майстерності, інакше кількагодинне, а інколи й кількаденне спілкування зі знаменитостями задля ефірної версії, розрахованої на мільйони глядачів, було б неможливим.

За роки роботи над програмою «Обличчя світу» він тісно спілкується з відомими людьми планети. Його знають не лише як знавця людських душ, але і як автора-інтелектуала. Про це свідчить такий випадок з його подальшої журналістської практики: коли прийшов 2000-й рік, Андрій звечора до ранку вів у прямому ефірі багатогодинну програму про те, як зустрічали це свято по всьому світу, від Японії до Північної Америки. Переглядаючи відеосюжети з різних країн зі сходу на захід, він мусив миттєво перекладати супровідні тексти і подавати інформацію в ефір українською мовою як студійний коментар до святкових дійств. Зважаючи на те, що ефір мав безперервно тривати 12 годин, ведучому не можна було позаздрити. Але сталося непередбачене: зник звук, і сюжети про зустріч нового року в різних країнах довелося коментувати без жодних підказок чи попередніх заготовок. Андрій зумів це зробити.

Віталій Федорович радів творчому зростанню й мужнінню сина і навіть пишався, що Андрія знають і поважають як яскраву особистість і зірку популярної телепрограми.

Із 1999 по 2002 рік Андрій Шевченко успішно працює на «Новому каналі» – спочатку спеціальним кореспондентом, а згодом ведучим програм новин «Репортер», «Тема тижня», «Тема дня», «Спецпроект». Зважаючи на його досконале володіння іноземними мовами, його запрошували до співпраці із зарубіжними радіостанціями («Ukrainian Broadcasting Network», «Голос Америки» та ін.).

Характерною ознакою творчості Андрія Шевченка було те, що йому під силу було правдиво, цікаво і об’єктивно розкрити будь-яку тему. Проте тодішніх керівників країни не влаштовували журналісти з незалежною авторською позицією.

Після запровадження адміністрацією Президента Л.Кучми цензури і утисків ЗМІ у вересні 2002 року Андрій Шевченко на знак протесту подав у відставку і залишив посаду ведучого «Нового каналу» і став одним з ініціаторів боротьби за честь професії та одним з організаторів журналістських протестів в Україні.

Він був членом журналістського страйкому, співзасновником і першим головою Київської незалежної медіа-профспілки, членом правління і медіа-тренером авторитетної міжнародної організації «Інтерньюз-Україна». Опір журналістів став настільки масовим і резонансним, що Верховна Рада України терміново скликала парламентські слухання щодо свободи слова. Після певних вагань доповідачем було призначено А.Шевченка, що саме по собі було прецедентом: не депутата і не урядовця, а громадського лідера. Андрій вперше продемонстрував з найвищої трибуни країни текст т.зв. темника. Це вмить прикувало увагу до України європейських інституцій, а слово «темник» без перекладу ввійшло в словники кількох іноземних мов. Потім Шевченко виступив на цю тему і на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи.

На початку 2003 року Андрій став одним з ініціаторів створення «5 каналу» – першого всеукраїнського цілодобового інформаційного телеканалу – і обійняв посаду шеф-редактора, сформував його інформаційну службу. Разом з Романом Скрипіним вів авторську програму «Час», яка швидко здобула в Україні феноменальну популярність як єдине джерело правдивої інформації про події в країні та світі. Він автор слогану «Канал чесних новин». На противагу іншим українським телекомпаніям, які жорстоко придушувалися темниками з адміністрації Президента Л.Кучми, «5-й канал» запровадив засади редакційної політики, що базувалися на стандартах об’єктивної журналістики. Андрій Шевченко і Роман Скрипін від імені журналістського колективу публічно підписали з власником «5 каналу» Петром Порошенком угоду про взаєморозуміння та гарантію невтручання власника в редакційну політику. Це був дуже сміливий виклик ситуації в країні.

У 2002–2003 роках А.Шевченко став співзасновником Фонду медіа-ініціатив і очолив громадську раду з питань свободи слова та інформації при профільному парламентському комітеті.

Можна ще продовжувати перелік телеканалів і посад, на яких з думками про Україну, чесно і самовіддано працював Андрій. На повну силу свого творчого таланту.

Доречно згадати, що він був першим українським ведучим теленовин, який вийшов у ефір у вишиванці, що сприймалося тоді як виклик системі. А 21 листопада 2004 року, за кілька годин до спалаху Помаранчевої революції на Майдані незалежності в Києві, коли відкривав програму «Хід виборів», знову постав на телеекранах у вишиваній сорочці.

Після перемоги Майдану Андрій Шевченко став одним з лідерів руху за створення в Україні Суспільного мовлення. Важливо згадати, що автором Закону України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України» (1997 р.) був батько Андрія, народний депутат України Віталій Шевченко. Минали роки, але цей закон, попри вимоги Ради Європи щодо обов’язкового створення в Україні суспільного мовника, так тоді й не запрацював – як говорилося, «не було політичної волі».

Також тривалий час бракувало лідерів, здатних узяти цю ношу на свої плечі, як Андрій Шевченко…

З квітня по жовтень 2005 року він працював віце-президентом Національної телекомпанії України, фактично творчим керівником УТ-1. Запровадив засади редакційної політики НТКУ, представив концепцію створення Суспільного мовлення. Але після категоричної відмови оточення Президента В.Ющенка від створення Суспільного мовлення на базі Національної телекомпанії Андрій Шевченко виявив принциповість, подав у відставку, ввів у курс справ нового керівника і залишив НТКУ. Мине десятиріччя, і саме підходи Шевченка-батька та Шевченка-сина утвердилися як єдино правильні: Суспільне телемовлення зрештою постало шляхом реформування Першого національного. До цього країна йшла двадцять років…

Вкотре зіткнувшись із неготовністю чи небажанням влади створювати в Україні Суспільне мовлення, Андрій Шевченко й вирішив іти в політику, де мали б розчищатися політичні перепони реформам. Юлія Тимошенко і Микола Томенко запропонували йому як відомій в суспільстві (хоч і непартійній) людині високе місце в першій п’ятірці виборчого списку БЮТу з домовленістю, що він пробиватиме в парламенті створення Суспільного телебачення, а фракція одностайно підтримуватиме його в цьому.

Коли Андрій Віталійович працював на «Новому каналі», у його житті відбулася знаменна подія: він познайомився із студенткою-практиканткою з Інституту журналістики, вродливою і чарівною дівчиною Ганною Гомонай. Їй казали в інституті: йди на практику на «Новий канал» до Шевченка, у нього чогось научишся. Дружба переросла в палке кохання, вони побралися і повінчалися. Присутнім ця подія запам’яталася тим, що весільне вбрання у молодят було надзвичайно оригінальним – вишиваним, а після оформлення шлюбного свідоцтва всіх несподівано посадили в автобуси і повезли… у Канів, на Тарасову гору.

Подружжя ще більше зблизилося, коли з’ясувалося, що родове коріння уродженці Закарпаття Ганни Гомонай по батькові (Станіслав Глухенький) походить з Ічнянщини – з Парафіївки, де жила рідна тітка Андрія, селищний голова Валентина Федорівна Карпенко, і де Андрій безліч разів бував. А 2004 року, коли Ганна готувалася до пологів, Андрій виявив бажання бути присутнім при народженні дитини. І як тільки немовля народилося, він сам перерізав дитині пуповину. Взяв дівчинку на руки, підніс до вікна і сказав: «Марічко, ось твій світ, подивись, тут ти будеш жити!». Він не дозволив доньку забрати в загальне відділення, а знайшов їй окрему палату, де вони мешкали ще три доби.

Практикантка Андрія Ганна Гомонай стала відомою телевізійною ведучою новин і ранкової програми на телеканалі «Інтер». Своєю вродою та інтелігентною зовнішністю вона чарувала серця мільйонів глядачів. А їхній донці Марічці вже 13 років і, наскільки мені відомо, вона росте дотепною і розумною дівчинкою.

Андрія Шевченка знає вся Україна, його ім’я широко відоме і в близькому, і в далекому зарубіжжі. Він автор численних неординарних, об’єктивних телевізійних передач, журналіст із широким і глибоким аспектом власних філософських думок і, звичайно, цікавих подій та життєвих фактів. Завжди старанно і продумано готує свої передачі до ефіру і добре знає, що буде говорити з екрана. Тож не дивно, що його цінують і шанують не тільки пересічні глядачі, але й відомі політики.

2005 року, коли Андрій працював шеф-редактором новин Першого національного телеканалу (можливо, наймолодшим на цій посаді за всю історію НТКУ), на нього посипалися відзнаки і нагороди, але за те, що встиг зробити раніше і не в державних ЗМІ, а в організаціях і сферах, де народжувалося нове українське телебачення. Зокрема, за художньо-документальний фільм «Обличчя протесту», який він встиг відзняти і змонтувати 2003 року, коли на знак протесту проти цензури в ЗМІ пішов з

телебачення і мав трохи вільного часу. Влада зривала прем’єрні покази цього фільму, замикала кінотеатри і клуби в обласних центрах, вимикала світло в переповнених залах, оголошувала про замінування приміщень… Тоді до керівників країни та загальнонаціональних телекомпаній звернулися з відкритим листом багато відомих і авторитетних в Україні людей (понад 200 підписів) з проханням надати ефір фільму «Обличчя протесту», і тільки таким чином було вирішено, здавалося б, просте питання. 2005 року А.Шевченко став володарем Національної премії «Телетріумф» відразу в трьох номінаціях – «Найкращий ведучий інформаційної програми», «Найкращий документальний фільм», «Найкраща інформаційна програма». Зрештою, цього ж успішного 2005 року він став першим українцем, нагородженим міжнародною Премією свободи слова «Репортерів без кордонів» (Відень, Австрія) за активну громадську діяльність, спрямовану на захист професії, та за фільм «Обличчя протесту», що пробився на європейські телевізійні екрани.

Отже, не випадково у 2006 році він стає народним депутатом України 5-го скликання, а потім і 6-го скликання. Він активно працює головою Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. У 30 років він став наймолодшим керівником комітету в історії парламенту і заявив, що стратегічна мета – створення системи Суспільного мовлення, без якого ми більше й більше відстаємо від цивілізованого світу в інформаційній сфері. Задля цього комітет об’єднав тоді свої зусилля з Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення (її очолив батько Андрія – Віталій Шевченко), Державним комітетом телебачення і радіомовлення України (голова Едуард Прутнік) і громадською Національною комісією свободи слова та розвитку інформаційної сфери при Президентові України (голова Тарас Петрів). Вони підписали декларацію про співпрацю в створенні Суспільного мовника, і це виводило суспільство на фінішну пряму в інформаційній сфері (щоправда, з перепоною в час правління диктаторського режиму В.Януковича, що відкинув країну на кілька років назад…).

Після чергових виборів він знову очолив Комітет з питань свободи слова та інформації, але в усіх сферах життя встановлювався диктат Януковича, і 13 січня 2012 року голосами тодішньої парламентської більшості (Партія регіонів, КПУ і Блок Литвина) його було звільнено з цієї посади. За всю історію Верховної Ради це був єдиний випадок такої політичної розправи – звільнення з посади голови Комітету, важливого для впливу на процеси в країні. Виступаючи з трибуни ВР, коли розглядалося це питання, Андрій повідомив, що зараз в Ічні радіорепортаж із сесійної зали слухає його бабуся Людмила Костянтинівна, у якої день народження, і, напевне, пишається тим, що її онук не зраджує своїм принципам. І що він сам вважає це звільнення найвищою оцінкою його заслуг у відстоюванні демократії та свободи слова.

Бабуся Андрія Л.К.Шевченко, до речі, дуже переймалася політикою і переживала за долю країни. Коли розпочався розстріл демонстрантів на київському Майдані під час революції Гідності, а там постійно перебував Андрій і в дні найвищої напруги з’являлася вся родина Шевченків, Людмила Костянтинівна знепритомніла і через кілька днів померла…

У своєму третьому депутатському скликанні (вибори 2012 року) Андрій Шевченко був першим заступником голови парламентського Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

У листопаді 2013 року найвищою патріотичною ознакою громадянина України стала участь у протестах на Євромайдані, і Андрій Шевченко разом з батьком і всією родиною брав активну участь у цьому дійстві. Власне, він був єдиним народним депутатом, що став очевидцем масового побиття студентів, з чого й почався Євромайдан. Тоді він врятував від побоїща молодшу сестру студентку Богдану, відчувши небезпеку й пославши до кафе, щоб замовила каву. Ось як повідомляли вони громадськість про цей нічний конфлікт у мережі Інтернет.

Богдана Шевченко: «4:35 – повна зачистка Євромайдану», «Це не люди, це звірі». Андрій Шевченко: «Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», «Спочатку завезли важку техніку. Далі «Беркут» просто зачищав. Гнали людей аж до МакДональдса», «Справжню бійню влаштували під Монументом Незалежності. Студентів просто місили – і за руки-ноги в автозак», «Штурм почався після 4:00. Мобільний зв'язок досі лежить»…

Упродовж місяців цих протестів Андрій відповідав за інформаційне забезпечення Євромайдану, керував інформаційним табло на вежі Будинку профспілок, де розміщувався штаб Революції Гідності. Пізніше силовики залізли туди через дах і влаштували пожежу, загинули люди. Було кілька екстремальних епізодів, вартих окремих розповідей. Один з них – коли до Українського дому провели загін озброєних курсантів, а майданівці помітили це і посеред ночі оточили споруду. Вибивали вікна, кидали туди «коктейлі Молотова». Ситуація була неконтрольованою, загрожувала багатьма жертвами. У підвал до оточених спустилися нинішній мер Києва Віталій Кличко і відомий багатьом телерепортер Андрій Шевченко. У повній пітьмі вони намагалися переконати доведених до відчаю людей, щоб опанували собою, поводилися адекватно і погодилися на евакуацію під гарантії безпеки. Кличко і Шевченко самі ризикували стати заручниками чи загинути разом з курсантами міліції, якби почався штурм. Але ситуацію вдалося «розрулити», і після переговорів з міліцейським начальством тим, хто потрапив у пастку, створили коридор, вивели їх через бічні двері Українського дому і передали беркутівцям, загони яких підтягли на допомогу оточеним.

Чимось подібна ситуація сталася і біля будинку Київради, її часто показували в теленовинах. Спецпідрозділи міліції опівдні кинули на штурм Київради, але майданівці вчасно зупинили й оточили автобуси з озброєними штурмовиками. Автобуси поливали зверху холодною водою, розхитували – ось-ось перекинуться, – і тоді розлючених повстанців важко було б зупинити. Андрій вів переговори з офіцерами, намагався переконати, щоб евакуювалися, доки не пізно, але ті розводили руками: немає на це дозволу. І лише тоді, коли під автобусами виникла пожежа, загрожуючи вибухами під автосалонами, набитими людьми, міліція відступила. Андрій забезпечував їй безпеку під час евакуації.

В унікальному документальному дослідженні Соні Кошкіної «Майдан. Нерозказана історія» (Київ, «Брайт Стар Паблішинг», 2015 р.) таких історій, учасником і героєм яких був Андрій Шевченко, розказано багато. І цьому є пояснення. Міліцейські керівники, урядові, інші високі чини Януковича, усвідомлюючи злочинність наказів і не бажаючи йти на злочини, шукали контактерів для переговорів і зняття напруги. Одним з головних переговорників і виявився Андрій Шевченко, якого вони знали з попередніх років як порядного, об’єктивного і сміливого журналіста.

Під час Революції Гідності він займався звільненням незаконно затриманих євромайданівців, охороняв їх під час перебування в лікарнях СІЗО, брав активну участь у судових процесах.

Народний депутат Андрій Шевченко – автор прийнятого під тиском громадськості закону «Про доступ до публічної інформації», який суттєво розширив для громадян гарантії отримання інформації від органів влади і яким керуються зараз усі державні установи, виставляючи відповідну інформацію на своїх сайтах. Співавтор низки законодавчих актів, спрямованих на розвиток демократії та зміцнення громадянського суспільства, – зокрема, «Про волонтерську діяльність» (2011 р.), «Про громадські об’єднання» (2012 р.), закону про заборону реклами і спонсорства тютюнових виробів, автор кількох законопроектів про вибори, що передбачають «відкриті» партійні списки, та законопроектів щодо Суспільного мовлення.

Постійне бажання вдосконалюватися, досягати нових успіхів позначається на стилі життя Андрія Шевченка і на його захопленнях. Він уміє швидко приймати важливі рішення, не боїться щось різко змінювати в житті задля досягнення нових цілей і високих результатів. Звідси – потяг до подорожей по світу: побував у майже 80 країнах усіх континентів. Захоплюється альпінізмом та екстремальними видами спорту, включно зі спусками в підводні ущелини та стрибками з парашутом, подорожами в джунглі та пустелі. Подолав найвищі гірські вершини Європи і Африки (зокрема, гору Кіліманджаро, пік Монблан та ін.).

Президент України Петро Порошенко знав Андрія Шевченка і по спільній роботі та ділових контактах ще за десять з лишком років до обрання на посаду глави держави, і міг переконатися в його чесності та відповідальності. Враховуючи його досконале володіння іноземними мовами, велику соціальну підтримку, широкі контакти в діловому та політичному житті світу, 24 вересня 2015 року Президент призначив А.Шевченка Надзвичайним і Повноважним Послом України в Канаді.

Андрій Шевченко став наймолодшим послом України в країнах «Великої сімки»
Отримавши пропозицію піти в дипломати, Андрію було над чим задуматися. На той час він очолював поважну міжнародну організацію, яка надавала допомогу українському парламентові, провадила програми його модернізації, розпоряджаючись величезним за українськими мірками бюджетом. Вона стрімко розгортала діяльність, контактуючи з керівництвом Верховної Ради, народними депутатами, урядовцями. Крім того, він перебував першим на отримання депутатського мандата в разі посування виборчого списку. Але дипломатична служба – щось нове, цікаве, відповідальне…

Прийнявши після певних вагань запрошення від Президента, Андрій Шевченко став наймолодшим послом України в країнах «Великої сімки». Причому, не лише наймолодшим, але й несподіваною для дипломатичного світу людиною, яка до цього жодного дня не перебувала на службі в системі міністерства закордонних справ. Але молодий посол швидко освоївся в новому амплуа, отримавши високі результати для своєї країни: угоди про зону вільної торгівлі, початок запровадження безвізового режиму, відчутна військова і гуманітарна допомоги, незаперечна підтримка України на міжнародній арені, запровадження всіляких санкцій у відповідь на агресивні дії Росії. Андрію Шевченку легко й цікаво працюється, бо відчуває підтримку прем’єра Канади, політика нового покоління Джастіна Трюдо (недавно супроводжував його в державному візиті до України на запрошення Президента П.Порошенка) і має гарні дружні стосунки з міністром закордонних справ Канади українкою Христею Фріланд – колишньою колегою по журналістській праці. А ще він невтомно подорожує по Канаді, зустрічаючись з українськими громадами і беручи безпосередню участь в акціях і програмах в інтересах України. А українців у Канаді (якщо не рахувати уродженців та спадкових вихідців з України, які вже вважають себе канадцями) – понад 1 млн 300 тис. чоловік.

Андрій Шевченко з сім`єю

Андрій Шевченко з сім`єю

До речі, Андрій Віталійович є вже третім високопоставленим дипломатом, родове коріння якого по батьковій лінії – з Ічнянського району. У 1994–1996 роках Надзвичайним і Повноважним Послом України в Ісламській Республіці Іран був Іван Григорович Майдан. У 2006–2008 роках був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Королівстві Бельгія та Великому Герцогстві Люксембург (за сумісництвом), а з травня 2011 року і по цей час Надзвичайний і Повноважний Посол України в Королівстві Марокко – Ярослав Григорович Коваль.

Приємно писати про героя, якого знаєш давно. Ще з дошкільних років я знаю Андрія Віталійовича. Перед від’їздом до Канади він був у Ічні і, звичайно, провідав мене. Ми довго з ним розмовляли, згадали його героїчного дідуся Федора Васильовича і бабусю Людмилу Костянтинівну. А коли прощалися, я поцікавився:

– Андрію Віталійовичу, ви дуже відома людина не тільки в Україні, але й за кордоном. Зізнайтеся, кому найбільше ви вдячні за своє визнання і почесну посаду посла?

Не роздумуючи, він відповів:

– Всевишньому, який підказав Президентові Петру Порошенку довірити мені право представляти Україну в одній з найбільших країн світу.

І, тепло усміхнувшись, додав:

– Але найбільше моїм батькам. Моєму батькові, який своїм прикладом допоміг мені стати спершу журналістом, а потім і політиком.

Станіслав Маринчик, м. Ічня, Чернігівщина


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/