В Афганістані ми воювали пліч-о-пліч - українці і росіяни, твердо віруючи в те, що таким чином боремося за чистоту виплеканого поколіннями соціалізму й омріяного десятиліттями комунізму. Радянська система насаджувала афганському народу, збіднілому від вікового феодального гніту, ідеї соціалізму-комунізму. А вони ніяк й не прижилися там. Але я не про те – питання ідейного спрямування націй залишимо політикам-філософам.
Зовсім про інше.
Ми — українці та росіяни спільно з представниками інших національностей, воювали разом і вважали, що перед нами єдиний ворог. А він дійсно на той час був, хоча ми помилялися – втручатися в інше світосприйняття аж ніяк не можна. Та це зрозуміли ми згодом. А тоді, коли приземлялися з вертольотів, де, здавалося, зовсім поруч ідуть бої, ми думали про одне – перемогти ворога! Наша мета була не міражною й не прихованою, а щирою й відкритою.
Так, перед нами був, повторюю, згуртований на той час ворог. Але ж гуртувалися разом і ми – українці і росіяни. Бо головне у тій меті було ще й те, що внутрішньо кожний з нас відчував – ми народи однієї віри – православно-християнської. І хоча через зрозумілі причини вголос про це ніхто не говорив, але більшість це прекрасно розуміли і відчували своїм єством та внутрішніми переконаннями.
Що ж сталося тепер? Чому ви пройнялися ненавистю до нас? Через що ми завинили перед вами?
У нас – своя країна, яку ми хочемо будувати так, як нам бачиться. У вас – свої підходи і принципи до подальшого державницького устрою, а відтак і сьогоднішньої влади.
Але це не є приводом іти справжньою війною на нас – вже на жаль колишніх братів. Бо вас зараз, коли ви вбиваєте на нашій українській землі тих, хто боронить цю землю, назвати друзями вже не можна.
Тільки тоді, коли більшість представників російського народу зрозуміє, що росіяни й українці повинні жити в мирі, ми зможемо дійсно називатися братами-друзями. Але ви кожної днини вбиваєте надію й можливість вірити в це, і не лише вірити...
Пригадую, як вже за кілька днів після минулорічних подій у Криму, коли ще ніяких сепаратистських дій на Донбасі не було, в соціальних мережах багато хто з вас писав: «От почекайте, скоро до вас прийдуть чеченці, то вони вам покажуть». Отже, ви вже заздалегідь добре знали, що відбуватиметься, хто кого натравлює, і хто буде з ким воювати. Тепер ви разом – росіяни з чеченцями вбиваєте українців в Україні. Але я впевнений, що як схід так і захід (це ще, здається, Кіплінг сказав), так і православна віра з мусульманською – ніколи не зійдуться. Жити в мирі можуть (і треба), але поєднати два бачення і полюси думок та дій – неможливо!
Тож чому ви не задумаєтесь над тим, що може настати час і до вас (адже кадиров і путін – не вічні), прийдуть оті ж самі чеченці і вас будуть вирізати та вбивати? А їм буде що пригадати, ой, буде…
До кого ви будете тоді бігти? Куди прямувати? Звідти, зі сходу, насідатимуть «жовті», з півдня – «темно-шкірі», а тут… А тут «західняки» пригадають, як і скільки через ваші ворожі дії полягло українців, що відстоюють споконвічні прагнення українського народу: свободу, незалежність, державність, а відтак – право на вільне та щасливе життя. Що в цьому ви вгледіли ворожого для вас?
Днями по багатьох ЗМІ пройшла інформація, як на одному з блокпостів у Станиці Луганської області один чоловік приніс трьохлітрову банку «з медом». А як тільки він відійшов – пролунав вибух, в результаті якого один боєць загинув, а двоє отримали серйозні тілесні ушкодження. Наївні молоді бійці! Тепер фахівці кажуть, що спрацював вибуховий пристрій з дистанційним керуванням. Звісно, що сам старенький дідусь не зміг додуматися (та й у нього можливостей таких немає) до такого жахливого вбивства... українців! Звісно, від кого реалізовуються такі способи...
А мені пригадалося, як колись, у Кундузі чи Кандагарі, Баграмі або Гераті, Джелалабаді та Мазарі-Шарифі, в інших провінційних-містах радянським воїнам настійливо заборонялося спілкуватися з місцевим населенням. І коли в тих реальних умовах цього зробити було неможливо, то наполегливо всім втокмачували – нічогісінько при жодних обставинах не брати від місцевих мешканців, аби убезпечити здоров‘я та життя, які й так були під загрозою…
Так то ж, наголошую, могли отруїти радянських воїнів «душмани» — люди не православної, не спільної з вами, росіянами, віри…
І щоб ви поганого не говорили про нас, українців, сьогоднішні факти очевидні – не ми на вас напали і не ми завойовуємо ваші території, а саме ви – зі своєю зброєю, зі своїми душманами…
Можливо, колись вас обпікатиме сумління щодо сьогоднішніх ваших вчинків. Але то буде потім.
А сьогодні по-простому, по-християнськи, хотілося б у вас запитати: А ЧИ НЕ СОРОМНО, БРАТТЯ-РОСІЯНИ?
Сергій КОРДИК, учасник бойових дій в Афганістані
