Четверг, 28 марта 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

 Чи буде вбито пам‘ять? Актуальні роздуми


ShevchenkoЗ часів печерних, що зайшли за хмари,

З часів нових, що хмарами стають,

Вожді вчиняють між собою чвари,

Народи ж кров невинну щедро ллють.

Та є війна, коли тебе у вбивці

 Записують і є свята війна,

Коли стоїш за матір край криниці,

За рідний край, що нас в народ єдна. 

Знов між могил гуляє мирне жито,

Але тривога грозяно встає:

Якщо ж про них і память буде вбито,

Вона колись за зраду нас уб`є.

Леонід Горлач «Пам”ять»

 («Отчий поріг»)

Сьогодні хочу свої чергові роздуми про наболіле присв”ятити тим, хто не повернувся із війни.

Написати  ці роздуми мене надихнув вірш «Про Україну в мене все думки» Анатолія Урбана («Отак живу»):

        Про Україну в мене все думки,

        На жаль, вони тривожні і гіркі.

        Знов ворог підступає до кордонів,

        Невже війна? Кров в жилах аж холоне.

        Вже втрати є, бо Крим ми віддали,

        Нові порядки руські завели,

        Встановлюють диктаторський свій лад,

        Та й цим не задовольнився старший «брат»,

        Бо зазіха на всю він Україну,

        То що цього агресора зупинить?

        Зупинить наша одностайна віра

        У те, що можна подолати звіра,

        У те, що будем ми гуртом стояти

І рідну землю мужньо захищати.

Робімо все і всі, що тільки можем,

Й навалу відібємо ми ворожу.

Хай знають вороженьки всі на світі,

Вкраїна була й є, Вкраїні вічно жити. 

Та не вже йде «Війна»?: 

Война.

И смолкли птицы все,

И ветер листья не тревожит,

И только слышно,

Как шоссе

Солдатские подошвы гложет. 

И только слышно, как гремят

Орудья наши в отдаленьи.

И мы идем за пядью пядь

Вперед, к разрушенным селеньям. 

Война.

Сжимая автомат,

Мы вместо сел встречаем трубы.

И только слышно, как скрипят

Дороги каменные зубы.

Иван Бауков  («Поэзия» 1975)

Йдемо, а: 

Вокруг бои, вокруг сраженья.

В дыму пожарищ меркнет рань…

Седьмые сутки в окруженьи –

Болота, топь и глухомань… 

И мы идем сквозь дни и ночи,

Выносим раненых друзей.

Лежим часами у обочин

И зубы стискиваем злей. 

И твердо знаем: до сраженья

Нигде не сгинем, доживем.

Штыков не хватит – окруженье

Мы ненавистью разорвем!

               Константин Мамонтов  («Поэзия» 1975)    

А продовжити мою розповідь хочу  віршем Надії Голіней із села П”ядики Коломийського району на Івано-Франківщині:

Чекала сина

Дивилось небо синіми очима

І яблуні в цвіту – на те ж весна.

Сиділа мати, згорбившись плечима,

Чекала сина. А його нема. 

А молодий, весняний теплий вітер

Від подиху зеленої трави

Пянив, усівшись яблуні на віти,

На арфі грав мелодію весни. 

Дивились вікна вогником надії,

Присіла мати на старий поріг,

У голові такі думки роїлись…

Старенький котик притуливсь до ніг. 

Сиділа мати, як голубка сива,

Розносив вітер яблуневий цвіт.

Підняла руки і трима щосили

Над головою сина цілий світ. 

А ось ще строки із вірша Анатолія Кравчука «Зажурилась мати»:

Не сумуйте, мамо, хай весною

Вітер принесе привіт хатині.

Покружляє в лузі над вербою,

Що стоїть, як дівчина, в хустині.

І чого ти, мамо, зажурилась,

Всі сини твої живі, здорові,

Бо ночами ти за них молилась,

І за це шанують чорноброві.

(грудень 1986 р. «Надвечірня зоря» 2001)

Мабуть неможливо у цій розмові не згадати  Василя Симоненка. Його вірші про матір, про рідну хату, про Україну ніби написані сьогодні:

Україно,  п`ю твої зіниці,

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань. 

Україно! Ти для мене – диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік. 

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю –

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю! 

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір`ю побуть на самоті. 

Рідко, нене, згадую про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти втекли на небо,

Ходить їх до біса по землі. 

Бачиш: з ними щогодини бюся,

Чуєш – битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук? 

Україно! Ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права. 

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи – все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

26.12.1961 

Але цьому захиснику, на жаль, не судилось:

«А був він енергійним і завзятим» (пам”яті А): 

І знов серед рідні ми втрати маєм,

Чомусь так важко нам їх обійти?

А був же енергійним він, завзятим,

Й здавалось, таким буде він завжди.

В гіркій задумі син його й дружина,

Це ж їм без батька не один рік жить,

Знов за столом гуртується родина –

В останню путь його благословить.

На цвинтарі людей ой як багато,

Хоча була груднева вже пора,

Прийшли сюди, йому щоб побажати

На світі тім і спокою, й Добра.

Заграв оркестр, хоч рідко це буває,

Та постарались друзі, всі прийшли.

На похорон весь люд труби скликають

Мелодії тужливі завели.

І людям є що гарне пригадати,

Він просто і відкрито жив,

Був активістом, гарним депутатом

І Справедливість, й Правду боронив.

Біля могил ми голови схиляєм,

І будемо робити це завжди,

Ми всі, живущі, памятати маєм,

Тих, хто пішли у інші вже світи.

Грудень 2013 – травень 2014 рр.

Анатолій УРБАН  «Отак живу»

Далі:

Его зарыли в шар земной,

А был он лишь солдат,

Всего, друзья, солдат простой,

Без званий и наград.

Ему как мавзолей земля –

На миллион веков,

И Млечные Пути пылят

Вокруг него с боков.

На рыжих скатах тучи спят,

Метелицы метут,

Грома  тяжелые гремят,

Ветра разбег берут.

Давным-давно окончен бой…

Руками всех друзей

Положен парень в шар земной,

Как будто в мавзолей…

 Сергей ОРЛОВ  («Поэзия» 1975)

Але треба, щоб « Прилетіла душа Тарасова…»:

Прилетіла душа Тарасова

До височчя, де Канів й Дніпро,

Де земля з віковою окрасою

І де неба безмежний огром… 

І сказала громаді, що знакова

Та зупинка на рідних вітрах.

А їй в леті отім неоднаково,

Як під серцем не видно Дніпра; 

Як нема опертю тут основи,

І чужинство довкола взялось,

Бо ж цурається власної мови

В шкандибанні своїм Малорось… 

Тож потрібно ставати на чати

І відмовитись від насолод,

Аби гідності знов научати

На віки український народ!

Петро МАХ  (газета «Літературна Україна» №21 4 червня 2009 року)

 А закінчити свої чергові роздуми про наболіле хочу віршем  Анатолія Самійленка «Миру тобі, роде мій!!:

Вереснева тиша. Синь небес.

Килимами пломеніють квіти.

А далеко й недалеко десь

Рвуться бомби, умирають діти. 

А далеко й недалеко  там

Ходить смерть і домовини сіє…

В Україні всім на щастя нам

Вересень у квітах пломеніє. 

Кревні! Як ніколи, бережіть

Наші тихі осені барвисті.

Бо ж нелегко упродовж століть

Ми долали відстані вогнисті. 

Вереснева тиша. Синь небес.

Скільки сонця в кетягах калини!

Миру тобі, роде мій увесь,

Під високим небом України! 

Як мені і не тільки мені, а мабуть і усім українцям, хочеться, щоб нарешті настав мир на нашій землі, і не тільки вересень, а і увесь рік «у квітах пломенів».

Миру нам!

P.S.   Вірш Богдана Слющинського  («Витоки» Маріуполь 2001):

Молитись буду Господу щодня,

Аби не спопеліли наші душі

В жаровні часу, де кипить брехня,

У полумї  червоному, мов ружі. 

Аби не правив месу сатана,

Живим не ставив поминальні свічі,

Щоб назавжди лишилася мана

В гіркім круговороті потойбіччя. 

А ще – з пекельного рудого дна

Не долинав щоб злий залізний регіт,

Нова щоб в чистім полі борозна

Лягала плідно під лемішний скрегіт. 

Щоб біль надій ніяких не плекав.

Щоб марили ми сонячними снами,

Щоб свіжий вітер скроні обпікав, —

Господь щоб змилосердився над нами. 

Роздуми підготував Володимир ПОРТЯНКО


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/