Понедельник, 9 20 декабря19   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Березненський гранчак, Або Чим займалися наші предки?


ijaКілька десятиліть тому українцям забороняли смалити свиней у своєму господарстві, Люди смалили крадучись, ховаючись від злих очей та агентів... Традиційно наші селяни займались садівництвом. Тепер українські сади занедбані, втрачені сорти народної селекції, а тому в продажу з’явились затруєні закордонні плоди невідповідної харчової цінності... Пам’ятаю, як у моєму селі, ховаючись під покровом ночі, люди йшли до таємного олійника, щоб збити олію з кользи (дикий олійний ріпак) або з насіння льону, яка тепер набула великого лікарського значення, у двічі-тричі дорожче цінується, ніж соняшникова. Влада безжально нищила ці таємні олійниці, щоб тримати колгоспників упроголодь для легшого понукання ними. Якби дожили до сьогодні маленькі олійниці, не треба було б займати під соняшник великі площі ріллі, чим руйнується родючість земель, та й деяка зайнятість населення сільського була б, а також менше спекуляцій з олією та нехарчових домішок до неї.

Тоді не дозволялося смалити свиней, бо шкіру належало здавати державі. Люди наші полюбляють їсти сало зі шкіркою, тому й смалили крадучись, ховаючись від злих очей та агентів. Кожна селянська родина вирощувала свиней, їла повноцінні ковбаси, а не насичені соєю, штучними ароматизаторами та стабілізаторами, де кількість м’яса часом, як повідомляють засоби інформації, знижується до рівня 10 відсотків.

Традиційно наші селяни займались садівництвом. Тепер українські сади занедбані, втрачені сорти народної селекції, а тому в продажу з’явились затруєні закордонні плоди невідповідної харчової цінності. Скажімо, одне яблуко Путівки осінньої за наявністю мікроелементів та вітамінів рівнозначне двом кілограмам Джонатану. Багато сушини споживали селяни, в якій найліпше зберігаються вітаміни. Отже, краще споживати узвар, ніж наповнювати в холодну пору року шлунок свіжими яблуками.

Сільські жінки в зимовий час, після закінчення польових та городніх робіт займались прядивом і ткацтвом, багато вишивали. Виробляли головним чином лляну пряжу, ткали полотно для білизни, часом — для верхнього одягу, зокрема в роки війни, ткали чудовий батист, який не поступався якостями фабричному. Із вовни виробляли трип — вовняну ворсисту тканину. Виготовляли на кроснах візерунчасті рушники, скатерті, простирадла. Багато вишивали на рушниках, на сорочках — як чоловічих, так і жіночих. Як би все це знадобилось у сучасну пору, коли багато іноземних туристів відвідує нашу державу. Свого часу Дігтярівська фабрика, що в Срібнянському районі Чернігівщини, ткацькі та вишиті вироби продавала за кордон, зокрема в Канаду, і мала прибутки, крім великого внутрішнього попиту.

Мій дід Гнат, крім землеробства, був неперевершеним майстром пошиття жіночих святкових корсеток. У моєму селі були добрі кравці чоловічого одягу й великі модистки жіночого вбрання. Треба сказати, що мій односелець, згодом — редактор «Сільських вістей», Іван Сподаренко у шкільні роки був вправним кравцем з пошиття кашкетів модного на той час фасону. Його вироби користувались великим попитом. Бо тоді не носили неоковирних чужих ярмулок, які спотворюють чоловічу вроду.

До жовтневого перевороту та ще деякий час після нього окремі села й містечка славились своїми виробами, майстрами й традиціями. Для прикладу можна взяти Березне, що в Менському районі (його усталену народну назву останнім часом спотворено), яке було відоме у всій окрузі шевцями, бублейницями та вправними перекупками. Шевці вміли пошити модні чоботи, тому їх охоче запрошували в сусідні села, де вони певний час жили й обшивали населення чобітьми. Ходив анекдот, що вони вміли з картону вставити підошву, обробити її так, що була схожа на шкіряну. Покупець питає: чи довго носитиму чоботи? Від Покрови до Вознесіння — каже швець. Взув чоловік чоботи й пішов. Швидко повертається і ремствує: кажете, від Покрови до Вознесіння буду ходити в цих чоботях, а пройшов — і підошва розлізлась. Я вам чесно говорив — відповідає швець — ось церква Покрови, а ви дійшли до Вознесенського храму. Все так, як я і говорив.

Березненські жінки були вправними бублейницями. Своїми бубликами вони затоварювали всю округу. Та й у далекі міста возили. У повоєнні роки вони освоїли торгівлю соняшником. Скуповували в сусідніх селах соняшник для лузання, підсмажували його й мішками везли в міста на північ країни, де продавали, міряючи гранчаком. Мали з того добрий прибуток. Така їхня діяльність позбавляла інтересу до прядіння, ткацтва та вишивання, тому парубки сусідніх сіл не сватали березненських дівчат.

Традиційними заняттями окремих сіл були певні види місцевого виробництва. Так, у селах Городнянщини на Чернігівщині, де неродючі землі, але є чудові глини, споконвіку займались гончарним промислом — виготовляли глиняний посуд різних розмірів і призначення. Потім її розвозили по селах, міняючи на зерно: скільки ввійде збіжжя у горщик чи інший виріб — така й плата. Були села, де робили дуги для кінської упряжі, виготовляли ободи для дерев’яних коліс чи масово вирощували часник, як у селі біля Бахмача. Першими ж мільйонерами Чернігова були ті, хто вирощував квіти на продаж.

За роки радянської влади дітей не привчали до приватної діяльності, тому вони розгубились, коли стали давати земельні наділи. Заборона на домашні виробництва позбавила наслідування батьківських професій. Тому нащадки переважно стали бездіяльними, і не знають, чим зайнятись, а від нудьги поринули в наркоманію, пивоманію та алкоголізм.

Настав час відродити традиції і потяг українців до ремісництва, потрібного селу та місту, вирощування екологічно чистої продукції, переробці її на місці. Така постановка питання дасть можливість забезпечити селян роботою, щоб не блукали по світах, шукаючи невідомо якої долі. Особливо це стосується дівчат, яких часто заганяють у сексуальне рабство. Треба, щоб на чолі села був далекоглядний сільський голова, який би міг вести до кращого життя своїх виборців, а не лише тримався за стілець та даремно отримував гроші. Таких, на жаль, сьогодні не мало. Сподіваюсь, що читачі газети відгукнуться та внесуть добрі пропозиції.

Михайло КУРДЮК, с. Тростянець Ічнянського району, спеціально для «Білої хати»


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/