Вівторок, 25 Червень 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Батько залишив дитину в лісі помирати, а вовчиця його вигодувала


Вовки і нелюди (невигадана історія)

Первісток в Михайла та Ганни народився наприкінці голодної весни 1933 року. Ніхто не запам’ятав точної дати народження, було якось не до того. Якщо по правді, то мало хто надіявся, що Миколка виживе, тому і не зробили помітку про цей день.
В сільській Раді теж особливо не морочилися з народженням дитини. Тут давно вже не вели лік не тільки кільком новонародженим за зиму та весну, але і десяткам померлих. Та і навіщо їх записувати, якщо все одно помруть. А звати пізніше стали Миколкою, бо народився десь напередодні дня святого Миколая, якого в народі звуть літнім. Один раз на кілька днів Григор Кавка на своїй гнідій клячі, яку своїми руками рік тому відвів до колгоспу, взимку саньми, а тепер вже возом, об’їжджав всі вулиці села, заходив в кожну хату і збирав померлих та відвозив на цвинтар до ями. Коли яма заповнювалася трупами доверху її загортали і копали нову.
— Сьогодні яму викопати не важко, — казав Григор, — от зимою було копати, хоч плач...
В якійсь довжелезній, грубій опанчі з гостроверхим каптуром на голові, він наче був посланником з того світу. Отупілий від кількості покійників, з божевільними на викоті очима, неговіркий по природі, Григор наводив жах на всіх, хто ще клигав на цьому світі. А неслухняних дітей в селі ще до цього часу лякають не якимось міфічним, казковим персонажем, а Григором…
— Ось не будеш слухатися, прийде Григор і забере тебе на воза, чи сані.
І це набагато дієвіше за якогось Бабая, Ягу чи іншу нечисть. Люди здригалися від страху, коли чули за воротами стукіт копит і скрип коліс. Накинувши на тин віжки він заходив у двір, стукав руків’ям батога в шибку. Потім брався за клямку дверей, лунало клацання схоже на постріл. Не закриваючи вхідні двері, щоби в сінях навпомацки не шукати засов кімнатних дверей, заходив без дозволу до світлиці. Він вже знав в якій хаті його буде чекати покійник сьогодні, а в якій завтра чи через тиждень. Не вітаючись і не звертаючи увагу на ще живих, мовчки прямував до тапчана на якому лежав мрець і не питаючи дозволу брав його попід пахи та волік його до дверей. Босі ноги покійника волочилися по долівці, немов хотіли зачепитись за рідний поріг, а потім залишали останню борозну на подвір’ї. Вбита горем та задурманена голодом родина мовчки та байдуже спостерігала за цим дійством.
Найважчим було перекинути покійника через полудрабок. Тому, щоб легше було вантажити на воза мерців, Григор замість правого полудрабка приладнав неширокого обапола. Хоч вони були схожі на скелети і важили не більше кози, та вантажити їх на воза самому було доволі важко. Інша справа зимою на сані чи малих дітей…
Садибу Михайла та Ганни Григор обминав давно. Ще взимку вивіз на цвинтар Теклю, матір Михайла. А дітей в них не було, тож не було потреби зайвий раз навідуватися, адже обоє ще виглядали доволі міцними. Стара сама затялася їсти, та і їсти не було то що. Вже перед смертю призналася, що не захотіла бути зайвим їдоком через те, що Ганна чекала довгоочікуваного первістка. Тому придумало собі болячку, яка начебто не давала їй змоги ковтати. Після цього випадку Михайло особливо турботливо опікувався дружиною і коли вона сказала, що напевно почалися перейми, як міг швидко покликав сільську повитуху, бабу Горпину. Повитуха, неначе мара, десь через півгодини беззвучно появилася в дверях. Суха, як тріска, вся в чорному, здавалося що це сама смерть прийшла за кимось до хати. Жалісливо, навіть здалося осудливо подивилася на обох, ніби хотіла сказати що недобрий час вони вибрали для народження маляти. Але потім поглядом собі і відповіла, дивлячись на образи, — Що на все воля Божа. Перехрестившись та прочитавши молитву і ще якісь, тільки їй відомі закляття, веліла Михайлові подати полотно та теплої води. Полотно Михайло дістав із скрині, вже все було давно приготовлено і зв’язано у вузол. А воду, дощівку нагріту на сонці, зачерпнув відром в кадубі та налив у ночви. Потім ще приніс відро води та поставив на лавку. Гріти воду в печі не було змоги, так як не було вогню. Останній раз піч горіла десь тиждень тому, коли вдалося піймати в сільце куріпку. Її запечену тушку, завбільшки з кулак, Ганна з’їла геть із кісточками, розтягнувши майже до сьогоднішнього дня.
Народження дитини Михайлу довелося довгенько почекати на подвір’ї і про це сповістив крик, який почувсе через вікно. Забігши в хату і ледве дочекавшись коли Горпина обрізала та зав’язала пуповину, прийняв в пелену мокрого та якогось збабченого малюка на руки. Син! — показував його змученій та геть змарнілій Ганні. Маля якось хрипло не то плакало, не то кричало і затихло лише тоді коли Ганна притулила його до грудей. Горпина, обтерла піт з чола породіллі, дала поради, як доглядати та годувати малого, та раптом змовкла і довго щось шамотіла беззубим ротом. Чи то молилася, чи то знову читала якесь закляття, а потім махнула рукою, ніби відганяла лихі думки. Опісля зібрала в макітру місце, яке відійшло з народженням малого і щезла так само беззвучно, прихопивши з собою важку макітру…
Ганна після родів перетворилася на тінь. До родів живіт приховував її змарнілий стан. Залишалося тільки дивуватися, як вона змогла виносити та народити такого доволі величенького хлопчика. Але якщо в утробі дитина розвивалася за рахунок організму матері, то після народження це стало неможливим. Тепер матері треба було прогодувати себе і малого. Якийсь мізер харчів, якщо це можна було назвати харчами, які Михайло старався роздобути, не вистачало навіть для одного. Тож невдовзі молоко в Ганни щезло зовсім. Її груди, які після весілля не вміщалися у великій Михайловій долоні і які він так любив пестити та цілувати, тепер стали схожі на зморщені шкіряні мішечки.
Малий хотів їсти і постійно кричав та плакав. Ганна прикладала його до висохлих грудей. На якусь мить він затихав і брався несамовито ссати. Ганні здавалося, що він з неї витягує всі жили. Та за мить він вже знову кричав та плакав. Від цього можна було збожеволіти. Через пару тижнів малий вже не кричав, а лише хрипів. Ганна поїла його якимось незрозумілим узваром з гнилих минулорічних яблук та змочувала водою порепані губи. Дитина змарніла настільки, що на неї неможливо було дивитися. Лише великі сині очі, затягнуті поволокою, благали їсти, а потім і їх хлопчик перестав відкривати.
Коли вже не стало сили дивитися на ці муки, Ганна одного разу сказала Михайлові:
— Благаю не віддавай нашого сина Григору!
На другий день, щоб не бачити як помирає їх син, Григорій взяв худеньке тільце, закутав його в якусь ряднину і відніс в ліс, що був у них за городом. Дитина майже не подавала ознак життя. Поклавши малого під кущем ліщини на густий мох, помолився і повернувся до хати. Проплакавши в обіймах одне одного цілий вечір, на другий день Михайло взяв лопату і ледве почвалав до лісу хоронити первістка. Малий лежав так як і поклав його Михайло та не подавав ознак життя.
— Мабуть вже помер, — подумав Михайло. Але коли взяв згорток на руки відчув, що той дихає. — Ще живий, — подумав.
Малий вроді як міцно спав чи був без свідомості. Ну що ж, мабуть ще не прийшов його час. Поклавши малого на місце, взяв лопату та побрів назад. На погляд Ганни хитнув головою: Ще не помер!
Сльозам, які беззвучно текли з очей дружини, він не міг нічим зарадити. Щоб не краяти серце, Михайло пішов хоронити сина через день. Адже більше протягнути на цьому світі той вже не міг. Та на його подив малий був живий і Михайло вже був переконаний, що той спить. Адже явно чулося рівномірне посапування та і здавалося, що змінився колір шкіри на обличчі, з землистого на світлий. Не розуміючи, що відбувається, Михайло помолився над сином і все ж залишив його в лісі. Вдома він поділився побаченим з дружиною. Ганна не мала сили піднятися з ліжка. Але ця новина ніби пробудила в ній жагу до життя і подарувала надію.
Наступного разу Михайло пішов в ліс без лопати. Щось йому підказувало, що малий буде жити. І справді побачене вразило його! Малий лежав розкутаний та мотуляв ногами і руками. Найбільше здивувало, що він випорожнився. Хто ж його міг нагодувати в лісі і чим? Але хлопчик виглядав жвавим, хоч і дуже худеньким. Це виглядало настільки неправдоподібним, що Михайло відмовлявся вірити побаченому, але обтерши малого зірваним листям та зіллям вирішив все ж таки залишити його на цьому ж місці.
Стан малого поволі покращувався день за днем. Він набирав вагу і єдиною неприємністю можна було вважати укуси комарів. Тож Михайло вирішив взнати, хто підгодовує їхнього сина і одного разу влаштував засідку.
Яким же було його здивування коли на світанку він побачив тінь, яка промайнула біля куща. Він не вірив своїм очам.
Погодувати їхнього сина прийшла... вовчиця! Вона вляглася біля нього, а він звично заходився її ссати. Нагодувавши малого вовчиця піднялася, подивилася в сторону Михайла і щезла. Мабуть вона відчувала що за нею спостерігають! Побачене настільки вразило Михайла, а з його розповіді і Ганну, що вони вирішили нікому про це не розповідати і сина залишити в лісі. Адже годувати його вдома все рівно було нічим...
Через кілька тижнів вже появилися перші ягоди та овочі. Примара голоду відступала. Ганна повністю встала на ноги і вони вирішили забрати хлопчика з лісу до хати. Малюк за цей час добряче зміцнів і виглядав цілком здоровим, а в Ганни знову появилося молоко…
Пройшли роки і з цього малюка виріс міцний козарлюга. Сильний і спритний. І лише одне видавало його неймовірну історію. Коли він підходив до села, собаки в селі починали завивати мов навіжені. А в його присутності всі собаки ховалися до конури...
Цей випадок мав місце в с. Красне́ Тиврівського району Вінницької області.
Мирослав ВЕРЕСЮК, м. Вінниця, спеціально для видання Біла хата


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/