Четвер, 16 Серпень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Актуальне видання краєзнавця з Полтави

Актуальне видання краєзнавця з Полтави


Краєзнавство завше – явище захоплююче, адже воно викликає інтерес і серед невгамовних дослідників, і між зацікавлених читачів.

Краєзнавство буває різне, як от: історичне, історико-літературне, етнографічне… Останнім часом утверджується й літературне краєзнавство. Саме воно приваблює пошуковців до все нових і нових відкриттів. Нещодавно познайомився з досить цікавою розповіддю про батька Олександра Стражного (Страшного), а ці рядки пишу під враженням видання «Ганна Совачева. “Україна таки буде!”» (Полтава: Дивосвіт, 2017. – 432 с.), що його надіслав мені автор грунтовної вступної статті Олександр Петрович Ротач – син відомого літературознавця, члена НТШ, Петра Петровича Ротача та музеєзнавця Алли Олександрівни Ротач. У листі, що супроводжував цей коштовний подарунок, Олександр Петрович повідомляє: “Надсилаю Вам свою книжку про Ганну Совачеву, видатну українську актрису. Це моя троюрідна бабуся, точніше – дружина троюрідного діда Василя Совачева, військового лікаря, начальника Санітарної управи Армії УНР, доброго знайомого С.Петлюри. До речі, В.Совачев – племінник М.І.Міхновського”.

Прочитавши вступну статтю, я зрозумів, що з її змістом варто познайомити якнайширший загал, тому дозволю собі навести з неї ті відомості, які не тільки відтворюють приватні біографії, але дозволяють уявити специфіку української культури в постатях, тим бідьше, що тираж видання мізерний, а інформація вкрай важлива.

Отже, почати годиться з того, що засвідчує незнищенність родової пам’яті, яка озивається в нащадках. Праправнук професора Київської та Полтавської духовних семінарій П.С.Совачева Ротач Олександр Петрович народився 06.03.1953 року в Полтаві, де 1969 р. закінчив СШ №17, а 1974 р. Полтавський інженерно-будівельний інститут (нині Національний технічний університет ім. Ю.Кондратюка) та аспірантуру при КиївНДПмістобуді. З 1974 р. – в Донецьку провідний фахівець у галузі містобудування, керівник проектної фірми. 2003 – 2007 рр. – директор проектного департаменту. З 2007 р. – геннеральний директор ТОВ “Архбудпроект”. Член Спілки архітекторів СРСР з 1989 р., член Національної Спілки архітекторів України (1992). Нині радник директора державного проектного інституту містобудування Міськбудпроект м. Полтави.

Як літературний краєзнавець О. Ротач досліджує історію священницьких родів Полтавщини (зокрема, Совачевих, Міхновських, Кривусьових, Саренків). Він автор близько 50 біографічних розвідок про духовних осіб Полтавської єпархії, опублікованих в “Енциклопедії Сучасної України”, співавтор і один з упорядників енциклопедичного видання “Полтавська Шевченкіана” та енциклопедичного біобібліографічного словника “Полтавщина літературна”, також збірників “Полтавська Петлюріана”, “Українська біографістика”. Друкувався в часописах “Полтавські єпархіальні вісті”, “Рідний Край” тощо. Має відзнаки й нагороди.

У своєму дослідженні про Ганну Совачеву О.Ротач розгорнув перед нами запорошені забуттям, стьмавілі з плином часу дивовижні сторінки життя видатної актриси українського театру. Важливість такого дослідження зумовлена тим, що одним з прийомів денаціоналізації українців було позбавлення їх родової пам’яті, і це тоді, коли нація мала не тільки загальний, але й особистий шляхетний родовід. Забуття людиною, як і народом, власної родової пам’яті відкриває шлях його рабського поневіряння.

Можна тільки уявити, якою кропіткою була робота упорядника, адже до видання включено три частини спогадів знаної української акторки, які були оприлюднені в 1958 та 1979 – 1982 рр. у журналі “Наше життя” (США), а також їх варіації та окремі статті й замітки Ганни Совачевої, зібрані з різних друкованих джерел. Уперше публікується біографія її чоловіка, уродженця Полтавщини, головного санітарного лікаря Армії УНР В.Я. Совачева, написана його дружиною Ганною в 1930-х роках для “Української загальної енциклопедії”. Епістолярний розділ видання склали листи актриси до родини Старосельських та Сердюків. Авторські тексти Г.В.Совачевої доповнені статтями й спогадами сучасників про неї.

Видання супроводжується серйозним науковим аппаратом: вступною статтею “Велика актриса української сцени”, примітками та коментарями, алфавітними покажчиками імен і географічних назв.

У вступній статті О.П.Ротач з великою любов’ю і знанням справи фактично складає рясногіллясте Родове Дерево свого роду по материнській лінії, присвятивши цю працю Ніні Володимирівні Совачовій, своїй прабабусі, світлиною якої за 1912 р., відкривається видання.

Цікавою і показовою є біографія актриси Г.В.Совачевої, яка народилася 24.11 (06.12).1876 р. в Москві, а відійшла в засвіти 07.07.1954 р. в Абондані неподалік Парижа. Вона походила з давнього дворянського роду Хартуларі з Візантії. Батько актриси В.К.Хартуларі, родом з Херсонщини (1837—1916) військовик, який

дослужився до генерал-майора царської армії. Нагороджений орденом Св. Анни 2-го ст. та орденом Св.Володимира 3-го ст.

Дід Г.Совачової В.С.Саренко (1814—1871) “із крови й кости українець”, 1833 р. закінчив медичний факультет Московського університету і отримав направлення служити на флоті. 1854 р. він захистив дисертацію на офтальмологічну тему, подальші його дослідження стосувалися також очних хвороб. Він – автор двадцяти наукових праць, хто вперше в Росії надрукував статтю про вдале пересадження рогівки ока від кролика людині, свідком операції якої він був особисто. Водночас В.С.Саренко чудово володів семиструнною гітарою і, як композитор, опублікував 14 оригінальних п’єс.

Син Саренка, Василь Васильович, став професором біології і, як затятий театрал, разом зі своїм батьком справив особливе враження на Ганну Совачеву, це вирішило остаточно її професійний вибір.

Ганна була наймолодшою в багатодітній родині Хартуларі, яка щиро кохалася в музиці. Її бабуня, будучи чудовою співачкою, в своєму петербурзькому будинку мала музичний салон, де збиралися відомі композитори: О.Сєров, М.Мусорргський, Ц.Кюї, М.Балакірєв, О.Даргомижський та ін. Добре співала й грала на фортепіано Ганнина мати, а також музикантами були троє Ганниних братів, які, крім військової академії, закінчили консерваторію. Та й сама Ганна в 4-5 років виспівувала оперові арії під фортепіанний супровід. 1886 р. її, дев’ятирічну, віддали до Інституту шляхетних панн, куди вона переселилася невдовзі після смерті матері.

Дитинство Ганнусі скінчилося. Через рік батько одружився вдруге, у Ганни з’явилося ще п’ять пасербів. Як згадувала Ганна: “Я росла сиротою”. 1893 р. Ганна Хартуларі закінчила Інститут шляхетних панн і відразу ж поїхала до одного з братів. Її негайно запросили там до місцевого драматичного гуртка, у виставах якого вона переграла майже всі ролі. 1894 р., повернувшись до Москви, Ганна вперше вийшла на сцену з професійними акторами.

Наступні літні канікули, як зазначає О.П.Ротач, Ганна провела у брата Віктора на Сестрорецькому курорті поблизу С. -Петербурга, де грала в аматорському гуртку, режисером якого був тодішній відомий драматург В.Туношевський. Саме тоді вона твердо вирішує повністю присвятити себе театрові й восени 1895 р., залишивши підготування до вступу на медичний факультет, стає студенткою Музично-драматичного училища Московськогоо філармонійного товариства (нині – Російська академія театрального мистецтва), “де професором класу драматичного мистецтва був один із майбутніх засновників Московського художнього театру В.І.Немирович-Данченко, котрий віддавав перевагу психологічному зрозумінню твору”.

Роки навчання Ганни збіглися з часом реформ театру, а з 9 по 23 березня 1897 р. в Москві ще й відбувався Перший Всеросійський з’їзд сценічних діячів, “засідання якого відвідувала Ганна разом зі своїм дядьком В.В.Саренком, тож вони чули виступи багатьох промовців з критикою на адресу акторів з вимогою підвищувати їх рівень інтелігентності й моралі. Зі скаргами на несприятливі умови існування українського театру виступили й провідні українські сценічні майстри: М.Старицький, М.Заньковецька, П.Саксаганський та ін. Було також піднято питання про освітній рівень акторів.

“Незважаючи на офіційну заборону студентам училища виступати на сцені, Ганна продовжувала грати на Сестрорецькому курорті під час літніх канікул. Завершивши навчання в музично-драматичному училищі, Ганна Хартуларі протягом року, згідно контракту, працювала на оперній сцені, була на гастролях у Вітебську й Мінську. Саме цей театральний сезон став єдиним проведеним на російській оперній сцені. Потім аж до початку російсько-японської війни Ганна активно працювала на сцені одного з місцевих драматичних театрів, де мала великий успіх.

1904 р. її, як резервістку сестер Червоного Хреста, терміново викликали до столиці. “Майже два роки Ганна Хартуларі працювала в санітарних потягах та шпиталях на Далекому Сході”, де її доля звела з віійськовим лікарем, родом із Полтавщини, Василем Совачевим, з ким навесні 1906 р. вона стала подружжям. “Саме завдяки йому та його сім’ї, як пише О.П.Ротач, хто близько посвоячений із родиною Міхновських, остаточно сформувався світогляд Ганни”, про що згадує й сама вона: “Я була щаслива. Велика частка того щастя походила від радости, що я нарешті попала в українське оточення,... немов у рідне гніздо! Я почувала себе частинкою української нації, для якої хотілося жити й працювати. Все моє попереднє життя відлетіло кудись далеко, і я з ним безповоротно розірвала. Мій чоловік бачив, що зо мною діється, і не заважав мені летіти в минуле свого народу”.

Також у вступній статті О.П.Ротач наводить і такі біографічні дані: “В.Я.Совачів народився 15 (27) червня 1876 р. Його батьки Яків Васильович та Надія Іванівна – нащадки багатьох поколінь священників Совачових та Міхновських. Мати була рідною сестрою палкого поборника української державності М.І.Міхновського, а сам Василь його племінником, хоча вони були майже ровесниками. Василь Совачів із юнацьких років віддався справі боротьби за незалежність України і входив до різних українських товариств, у тім числі й до Братерства Тарасівців. Після Прилуцької чоловічої гімназії він навчався на медичному факультеті університету Св.Володимира в Києві (1896—1902), очолював Молоду Громаду, був головним порадником гімназичного гуртка, що виник у Прилуках близько 1896 р., зокрема гуртківці якого пропагували заборонені царською цензурою твори Т.Г.Шевченка. 1898 р. В.Совачов познайомився із Симоном Петлюрою і певною мірою долучився до формування світогляду майбутнього Головного Отамана військ та Голови Директорії УНР”.

З травня 1904 р. В.Совачова направляють на війну, де він брав участь у боях як військовий лікар, проявивш найвищі якості. 10 (23) січня 1906 р., демобілізувавшись, він повернувся на попереднє місце служби. За участь у війні проти Японії його нагороджено орденом Св.Станіслава 3-го ступеня з мечами та орденом Св.Анни 3-го ступеня.

Весною 1906 р. під час відпустки В.Совачов прибув у рідне село Турівку на Полтавщині (нині Згурівського р-ну Київської обл.), де й відбулося його весілля з Ганною Хартуларі. Згодом він захистив дисертацію, а під час Першої світової війни очолював військовий шпиталь.

В ці роки Ганна Совачева епізодично виступала на російській сцені, а в час українських визвольних змагань, зазначає О.П.Ротач,

В.Совачів працював у Санітарній управі Армії УНР, деякий час очолюючи управу, завідував шпитальним відділом українського Червоного Хреста, був головним санітарним військовим інспектором Військового міністерства УНР, його дружина – працювала в шпиталі, в українському Червоному Хресті та військовій санітарній управі.

У Кам’янці-Подільському Ганна Совачева очолювала Об’єднаний комітет громадських організацій. Тоді ж запросили її до колишнього театру М.Садовського, що мав статус Державного театру УНР. Партнерами актриси були: Г.Борисоглібська, М.Литвиненко-Вольгемут, Є.Хуторна та ін.

Потім родина Совачевих вимушено перебувала в Польщі. 1921 р. Ганна Совачева з Польщі перебралася до Львова і цілковито присвятила себе українському театрові, будучи постійно зайнятою у виставах О.Загарова, з успіхом виконуючи ведучі ролі. Грала вона й у постановках Й.Стадника.

3 травня 1924 р. у неповних 48 років Василь Совачов помер у Галичині.

1923 р. Г.Совачева переїздить до Ужгорода, де грає в театрі, викладає постановку голосу, активно бере участь в українській “Просвіті”. Вона переклала понад 25 драматичних творів з російської, французької та інших мов, що були інсценізовані в Ужгороді.

1929 р. Ганна Совачева повернулася до Польської Республіки – до українського глядача в Галичині, до найкращого українського народного театру ім. І.Тобілевича в м. Станіславів (нині Івано-Франківськ), де вона була зайнята у багатьох виставах. Про актрису Ганну Совачеву тоді говорили, що вона інтеліґентна, сповнена мистецького горіння.

Наприкінці 1934 р. Ганна Совачева разом із подружжям Кривицьких перейшла з театру ім. І.Тобілевича до театру “Заграва”, якому віддала чотири сезони, будучи зайнятою в багатьох виставах різного жанру. Ганну Совачеву тоді іменували серед “чільних, залізних загравістів, хоча театр “Заграва” переживав фінансову скруту, що часто виникала на акторській “трудній дорозі”.

1938 р. “Заграва і театр ім. І.Тобілевича об’єдналися в один творчий колектив – Український народний театр імені Івана Котляревського”, який проіснував до останніх днів польської влади в Західній Україні, до приходу радянських військ театр пеоребував у Коломиї. Згодом актори переїхали до Львова, де, об’єднавшись з акторами колишнього театру Й.Стадника, створили “Театр імені Тараса Григоровича Шевченка”. Ганна Совачева, разом з іншимии провідними акторами й режисерами, підписала звернення про готовність служити мистецтву в нових історичних умовах. Театр переіменували на театр імені Лесі Українки.

З початком німецько-радянської війни Ганна Совачева залишилася в трупі театру, яка не евакуювалася, й продовжувала працювати в “Українському театрі міста Львова”, з серпня 1941 р. який звався Львівським оперним театром. “Совачева тоді зіграла драматичні ролі в багатьох різноманітних виставах, що її талановитте виконання характерних жіночих ролей було відзначено. Виконувала Ганна Совачева й драматичні ролі, також займалася режисерською діяльністю.

В липні 1944 р. вона опинилася в Зальцбурзі, в англійській окупаційній зоні Австрії, де у таборі Перш знайшли притулок багато її друзів та колег. Там з ініціативи Г.Совачевої та за її безпосередньою участю, як пше О.П.Ротач, був заснований таборовий Український драматичний театр, який показував свої вистави. Згодом цей театр прибрав назву Українського національного театру в Зальцбурзі, а одним з його мистецьких керівників була Ганна Совачева. На сцені цього театру в 1945—1948 рр. Г.Совачева поставила оперу “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, оперету М.Лисенка та М.Старицького “Чорноморці”, драми “Невольник” М.Кропивницького (за поемою Т.Г.Шевченка), “Суєта” І.Карпенка-Карого, комедію “За двома зайцями” М.Старицького та ін. На одній із вистав був присутній письменник та літературознавець Ігор Качуровський, який, згадуючи неперевершену гру Г.Совачевої, в листі до літературознавця П.П.Ротача в Полтаву відзначив її бездоганну мову. Виступи 76-річної актриси на австрійській сцені стали останніми у театральній кар’єрі Ганни Совачевої. Хоча вона в листі з Парижа до своєї приятельки в Канаду писала: “А все ж таки, може, доведеться ще колись побувати на сцені”, – але хвороба остаточно обірвала ці плани.

Влітку 1945 р. Г.Совачева брала участь у відродженні самостійної української жіночої організації “Союз українок”, перший з’їзд якого відбувся 30 вересня – 1 жовтня. Серед найбільш шанованих учасниць з’їзду була й Ганна Совачева. На з’зді актриса виступила з палкою промовою, після якої тут же в залі було роозпочато збір коштів на допомогу переміщеним особам у таборах. У Зальцбурзі у свій час Г. Совачева очолила Союз українок Австрії, була членом його управи протягом наступних п’яти років. Одне з останніх засідань вона провела 5 лютого 1950 р. Серед тих, ким постійно опікувався цей Союз, були й колишні вояки Першої української дивізії Української національьної армії. У листопаді 1948 р. Совачева від імені свого Союзу вітала Світовий конгрес українок, що відбувся тоді у Філадельфії в Сполучених Штатах Америки.

Водночас Ганна Вікторівна працювала і в Українському Червоному Хресті. Хоч стара і хвора, вона все кимось опікувалася, допомагала. Замість подяки незаслужено зазнавала багато невдячності від людей.

1948 року, тяжко захворівши, 6 місяців провела у шпиталі, і, будучи “пораженою паралічем, стала безпомічною”, безпорадною. Лише з трудом могла підвестися на постелі в пустій, непривітній кімнатці дерев’яного барака. Мабуть через це Г.В.Совачева і втратила можливість виїхати до США чи Канади разом з іншими.

У 1955 р.після ліквідації таборів для переміщених осіб у Австрії, коли хворій стало трохи краще, вона виїхала до Парижа, де, не зважаючи ні на що, активно працювала в Союзі українок Франції (СУФ). 26 червня 1950 р. вона провела загальні збори СУФ, опікувалася дітьми, старими та немічними співвітчизниками по всій Франції, дописувала до закордонних українських видань про діяльність СУФ, виступала з доповідями, бажаючи всюди встигнути. Її енергійна натура прагнула більшого. “В мене так багато матеріалів… Я думала, що мені вдасться зібрати і зацікавити людей,... та, на жаль, так мало зрозуміння”, — скаржилася вона.

Наприкінці 1951 р. СУФ урочисто відзначив 75-річний ювілей відомої актриси. Свято відбулося 3 грудня в Українському домі в Парижі. Г.Совачеву обрали Почесним членом Союзу українок.

Свої останні роки Г.Совачева провела в Абондані, невеличкому селі серед чудової природи, за 70 км від Парижа, де віддавна зберігся королівський палац і діяв пансіон для осіб похилого віку – еміґрантів українського та грузинського походження Актриса важко переживала переїзд, але умови там виявилися чудовими. У спогадах Г.Совачева пише: “… мене вже запевняють, що навіть повезуть на Пирятинське болото, і то буде на той рік”. (Пирятинське болото – малися на увазі торф’яники поблизу хутора Крячківки та села Вечірки, які здавна мали цілющі бальнеологічні властивості. У с. Вечірках на початку ХХ ст. існувала земська лікарня, де хворих з ураженням опорно-рухової системи та ін. лікували торф’яними грязями і торф’янистим паром). Коли до неї у кімнату підселили ще одну пансіонерку, росіянку за походженням, – актриса засумувала: “Нічого майже не пишу зараз… Моє життя з кацапнею таке нудне й безрадісне,... але твердо вірю, що чи ворог, чи ні, а У к р а ї н а т а к и б у д е ! “.

Безумовно, вона тужила за Батьківщиною і думками завжди була у рідній Україні.

Ганна Вікторівна Совачева постійно займалася літературною працею.

Свої спогади вперше почала друкувати ще в 1946 р., але і на початку 1950-х вона повторювала: “Ще так багато треба зробити і так боюся вмирати, не лишивши за собою сліду…”. Чи “…здається мені, – вдасться знайти видавця… Перша частина вже готова до друку (Спогади), а друга вся буде присвячена театральній праці… Ми такі бідні на театральну літературу… Аби Бог поміг і дав пожити ще, “бо працювати інтенсивно мені заборонено”. В останні місяці життя Ганні Совачевій у роботі допомагала голова Союзу українок Франції Ніна Коваленко. Рукопис Ганни Вікторівни Совачевої складався з чотирьох частин: “Дитинство і юність”, “Російсько-японська війна”, “Війна і наші визвольні змагання” та “Театр”. Вірогідно, спогади залишилися незавершеними. 7 липня 1954 р. Ганна Совачева пішла у вічність. В її останні хвилини поруч не було нікого. Покійницю поховали на місцевому цвинтарі, а в середині 1980-х рештки праху українців з Абондана перепоховали в спільній могилі у Шалеті.

Доля архіву Г.Совачевої невідома. Можливо він потрапив до США. Деякі листи та уривки зі спогадів актриси зберігаються у приватному архіві О.Зінкевича, який 1952 р. допомагав Г.Совачевій переїхати до Абондана.

Про викладений матеріал О.П.Ротач вичерпно повідомляє у Вступній статті, особливо, що торкається І і ІІ частин видання.

ІІІ частина видання “Війна і визвольні змагання” склали оповідки – спогади самої актриси: Моє подружжя, Перші дні війни (1904 рік), Праця у шпиталі, На фронті, У запіллі. А також Ревоюція 1917 р.,

На Буковині, На новому постої, У Києві, Втеча на село, У санітарній управі, У відступі, У відпустці, У Кам’янці, За нової влади та У Тарнові. Всі вони являють собою щиро викладений надзвичайний фактаж багатющих свідчень достовірнх подій, сповнених бентежних переживань, непоправних втрат і здобутків великої актриси, змушуючи нас, читачів, переживати давно нею пережите. Саме такі статтті, як Перше травня 1917 р. в Чернівцях, З наших визвольних змагань, Моя співпраця з англійською місією говорять самі за себе. А в оповідці “У Тарнові” прямо вражає дивовижна винахідливість Ганни Совачевої, коли вона, будучи представницею англійської допомогової організації, вчасно знайшла можливість передати через англійську делеґацію в Ліґу Націй у Женеві зібрані обвинувальні матеріали про катування й смерть Ольги Басараб, що набуло тоді за кордоном для Польщі великого розголосу.

Ілюстроване унікальне видання здійснене на високому естетичному рівні, з’явилося коштом шляхетної родини Ротачів, достойні члени якої сьогодні, треба сподіватися, є Почесними Громадянами Полтави.

Це видання бажане не тільки для зацікавленого читача, а, особливо, для наукових працівників, істориків театру й літератури та культури, краєзнавців, філологів тощо. Таке видання давно очікував наш час.

До того ж книга читається з неймовірним захопленням і безперервним інтересом, даючи не тільки насолоду для душі, а й неозорий матеріал для розуму, для пізнання великої патріотки України Ганну Вікторівну Совачеву, а також її достойне національно-свідоме оточення, яке залишило помітний слід в історії не тільки українського театру, української культури, а й нелегкої долі багатостраждальної України.

Дмитро ШУПТА,

письменник, краєзнавець, Заслужений працівник культури України, Академік Міжнародної Академії оригінальних ідей України, Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/