Її нинішній життєвий простір – декілька квадратних метрів, вузенька канапа, з якої вона майже не встає. Вже років з десять Валентина самостійно не заходила до ванної кімнати і кухні, не була на вулиці.
Життя як є. Ліс по дереву не плаче
У травні цього року, саме в день її народження, приїхав син з Києва та разом з другом зніс її на інвалідному візку з четвертого поверху, і вона години три дихала свіжим повітрям, дивилася на людей, на рідне місто, яке вже майже встигла забути на дотик, на запах, на кольори. Її день – це безупинне спілкування з самою собою, з сином Андрієм та донькою Оленою, які мешкають в столиці. Важкі спомини, телефонні дзвінки, золота рибка у великому акваріумі, маленький зелений садочок з квітів у горщиках на підвіконні, розчинені аж до самих морозів балконні двері…Розчинені у той великий безмежний світ, по якому вже не пройтися ногами. За тими дверима – її минуле життя, навчання в технікумі, трагічна смерть першого чоловіка, 12-метрова кімната, в якій вона тулилася разом із сином, другий шлюб, неочікувана хвороба, нейрохірурги, комп’ютерна діагностика, лікарні… Ось так і завелася, оселилася біда-хвороба в її домі, подружкою стала, не відходить від неї.
Все почалося, коли під час лікування зубів їй вкололи знеболювальний препарат, на який організм відреагував сильною алергією. Вона знепритомніла, раптово відібрало мову. Почалися судоми… Її ледь врятували. З часом вона перестала ходити. Лікарі їй вже не могли допомогти, кінцевий діагноз прозвучав як вирок: лівобічний центральний параліч. Інвалід І групи. Можна було б звинуватити медиків у некомпетентності, в недбалому ставленні, професійній, людській байдужості. Але Валентина цього не робить. Сталося так, як сталося. І як би не було боляче, а серце її не озлилося, не зачерствіло…
Весь Всесвіт сконцентрований для неї в її маленькій кімнаті, в речах, якими вона заповнена. В більшості своїй – це сумні речі. Серед них – шовкові сукні і черевики на високих підборах, яких ніколи вже не одягне, фото 30-річної давності, на яких вона така юна і неймовірно красива. Ікони та книги, інвалідний візок, милиці. Є тут ще й тарілки, продукти, каструлька з супом, загорнута в стару ковдру, щоб суп не вихолов…Телевізора в неї давно немає, його заміняє вікно.
Два рази на тиждень приходить соціальний працівник – Людмила Іванівна. Вона приносить продукти і готує їжу. Постільну білизну сусідка пере. Допомагає ще одна милосердна жінка – Ангеліна, з якою Валентина випадково познайомилась у лікарні, вона робить це безплатно. Через свою доброту – недарма ж у її імені чується слово Ангел… Їх об’єднують ще й молитви й щиросердечні бесіди.
Валентина усвідомлено прийшла до Бога. Віра стала прощенням всього злого, що принесли їй чужі і близькі. Не хоче вона перераховувати образ, винуватити когось у тому, що так важко, так безпомічно, так самотньо живеться їй у своїй інвалідності, яка перетворила її – молоду, красиву жінку – на майже нерухому ляльку, на манекен.
Навідує її часто отець Сергій, допомагають віруючі, брати і сестри по нещастю, відділ праці та соціального захисту…
Якщо зрубати дерево, то воно все одно виросте, бо корені живі, бо соки живучі з землі бере. Валентина не падає духом – вступила рік тому до київського клубу землеробства. Син привіз їй свій старий комп’ютер. Так вона з цим клубом і зв’язалася. Вони шлють їй книги, а вона їх вивчає ретельно: як землю обробляти, що і коли сіяти. Десь є у неї хатка в селі, клаптик землі – від мами залишилося.
Колись навесні, як сил набереться і навчиться вправно керувати візком, поїдуть вони з Ангеліною в село. Город посадять. Науку бджолярства опанувала, поки що теоретично, але в селі живе її рідний дядько, який цим досить успішно займається. Обіцяв допомогти. Вивчає лікарські рослини – народні засоби лікування. А ще – вишиває, плете серветки, виготовляє м’які іграшки, займається бісереплетінням і навіть випалюванням по дереву. Працює лише однією правою рукою, створюючи при цьому кумедних ведмедиків, райдужні квіти, веселі метелики і дарує їх будинку немовляти…
Як почала цим займатися, навіть помолодшала – сивина її кудись зникла. Очі стали юними-юними… Її чистий, трішки печальний сміх розсипається по тісній кімнаті, через численні речі у якій неможливо дістатися до розчинених дверей балкона. Тоненька долонька правої руки буцім захищає її від бід і болю, дарує спокій і віру...
Кажуть, Бог ніколи не дає людині тяжчого хреста за той, який вона може винести. Зі своєї маленької кімнати ця жінка бачить світ інакше, ніж ми…
Ми всі божевільно хочемо бути коханими, обігрітими, щасливими. Не бродити одинаками по болючих життєвих стежках. Потрібно, щоб хтось обов’язково був поруч і витер сльози. І підтримав, коли не можеш спуститися (чи – піднятися?) крутими сходами. Але ж ліс по дереву не плаче – засохло собі, та нічого, навколо тих дерев повно… Йдемо, спішимо, нервуємось, не помічаємо нічого і нікого поруч. А може, комусь боляче? А може, хтось чекає твого голосу і посмішки?.. Ліс великий, ліс байдужий, дерев вистачить…
Лілія Черненко, м.Прилуки
