Знаходячись у полоні, вона молилася лише за те, щоб померти на українській землі

«Я чекаю всіх і кожного окремо. Вони всі – мої діти», – так каже про військовополонених азовців Тетяна «Хрещена» Теплюк, яка сама пройшла крізь пекло російського полону. Жінка була активною учасницею Революції Гідності – допомагала пораненим. А у 2015-ому році вона покинула пологовий будинок Києва, у якому пропрацювала 42 роки, й поїхала до Маріуполя, де приєдналася до одного з кращих спецзагонів.

Майже пів століття жінка споглядала, як народжується життя, а у свої 70 років побачила, як ці життя забирає російський кат. Саме в цьому поважному віці пані Тетяна пройшла полон. Оленівка, а тоді найжорстокіше СІЗО Таганрогу.

Вона мужньо трималася, не даючи волю емоціям. І молилася лише за те, щоб померти на українській землі.

Медикиню обміняли, і вона повернулася на рідну землю. Війна, жахливі обстріли Маріуполя, життя на «Азовсталі» й нестерпні умови в полоні не зламали українську жінку. Вона повернулася до «Азову», а щонеділі бере активну участь в акціях на підтримку військовополонених.

«Він помирав у мене на руках, а я не могла нічого вдіяти»

Тетяна Теплюк – з Василькова, що на Київщині. Все своє життя вона звикла допомагати людям. І не просто допомагати, а боротися за життя. Медичною операційною сестрою працювала у пологовому столиці, була медиком на війні в Афганістані, надавала допомогу пораненим під час Революції Гідності, а у 63 роки поїхала до Маріуполя, щоб приєднатися до «Азову» і дбати про здоров’я наших військових.

«Пологовий – мій другий дім. Я – очевидиця народження тисячі киян, – посміхається пані Тетяна на початку розмови. – Уявляєте, скільки пологів на моєму рахунку за 42 роки? Коли почалася Революція Гідності, я з лікарні бігла одразу на Майдан. Чому? Били наших дітей. Ніхто не сміє бити наших дітей. Мої сестри несли їжу, а я надавала медичну допомогу. Кожен допомагав, як міг».

Жінка пригадує день, який став у її житті найважчим. Каже, що навіть під час війни такого не відчувала.

«Це було 20-го лютого, коли “беркут” евакуювався з Жовтневого. Вони, як сірі миші, вибігли. Одразу перші поранені. Їх занесли до нас. І вперше в житті, на моїх руках, помирав чоловік. Хоч я й працюю все життя в медицині. Але ось так, щоб на очах смерть безжально забирала людину, а я не могла нічого вдіяти, не було. У нього було поранення в грудну клітку. Поряд з ним стояли хлопчики й просили: «Лікарю, ви маєте стільки ліків, допоможіть йому…» А я розуміла, що мої ліки йому жодним чином не поможуть».

Місто щасливих людей: Маріуполь полюбила до того, як туди потрапила

Після Революції Гідності Тетяна Теплюк хотіла приєднатися до добровольчого батальйону, які тоді формувалися для оборони Сходу України. Але не наважувалася через свій вік.

«Мені було 62 роки. Я бачила, що юрмиться молодь. Впевнена була, що мене ніхто не візьме. Я критично до себе ставлюся», – зізнається жінка.

Та після того, як на початку 2015-го року обстріляли мікрорайон «Східний», медикиня більше не змогла стримувати себе.

«Мені було так шкода це місто і людей. Хоч я там до цього ніколи не була. У мене виникло бажання поїхати до Маріуполя, щоб допомагати людям. І саме цими днями мені телефонує мій хрещеник. Він уже був у «Азові». Я одразу зраділа цьому дзвінку. Євген каже: «Хрещена, нам потрібна серйозна людина у медпункт». Я зрозуміла, що там, зверху, мене почули. Одразу погодилася».

Пані Тетяна взяла у пологовому відпустку і, не зволікаючи, поїхала до Маріуполя.

«Хотіла одразу подивитися і щоб вони на мене подивилися. Звільнялася з пологового вже телефоном. Мене прийняли дуже добре. Мій командир Олег Мудрак, якого всі знали за позивним «Сухар», був чудовою людиною. Але, звісно, як командир вимагав дисципліни. Якщо десь іду і бушлат розстібнутий, він кричить: «“Хрещена”, ти чого розхристана ходиш?». На жаль, його серце не витримало, і через кілька місяців після полону він помер».

У гарнізоні жінка відчула себе на своєму місці, вік не давався взнаки. Маріуполь полюбила з перших днів. Каже, що в її серці завжди три міста: Васильків, Київ і Маріуполь.

«Маріуполь – місто щасливих людей. Мені так здавалося. Парки чудові, багато дітей. Літні люди активні, згуртовані. У нас біля гарнізону був парк «Веселка», там збиралися пенсіонери й співали українських пісень. А на вихідних всі йшли на танці», – пригадує з особливим трепетом співбесідниця.

Свій пайок лишала хлопцям. Плакала тихо вночі

Повномасштабна війна для жінки з Київщини почалася у гарнізоні в Маріуполі. З першого дня вони з близькою подругою Іриною “Валькірією” були разом. А з ними – легендарний собака Адольф.

«Ми всі були рідні люди. Велика родина під назвою полк. Зі мною була “Валькірія” з Адольфом. Ми вдвох працювали, надавали пораненим допомогу, лікували бійців. Під час великих обстрілів все це робили у підвалі».

Підрозділ Тетяни Теплюк потрапив на Азовсталь за два місяці після початку оборони міста.

«Дуже довго наш медпункт був цілим. А тоді й до нього черга дійшла. Коли орки до нас дуже близько підійшли, ми перебралися на Азовсталь. Ми жили в бункері, де були хворі та легкопоранені».

Жінка розказує, що вона не допускала емоцій. Робила все автоматично. І лише вночі, коли ніхто не чув, давала волю німому риданню.

«Найтяжче було бачити голодні очі хлопців. Вони воювали, приходили виснажені, худющі, з голодними очима. Молодий організм потребував їжі. Хлопці запитували: «“Хрещена”, що буде далі?». Я завжди відповідала: «Все буде добре. Я не знаю як, але все буде добре». Робила все для того, щоб вони не побачили, як я ридаю. Я плакала вночі, особливо коли приходили звістки про те, що хтось загинув».

Свій скромний пайок жінка теж не їла, а лишала військовим, які поверталися із завдань геть виснажені.

«Я не хотіла їсти. Те, що давали – залишала хлопцям. Солодке віддавала: ложку цукру і ложку меду, які виділяли на кожного, щоб глюкоза була. Ще я пекла хлібці, завжди їм лишала свою частину. Їла по трішечки, щоб не впасти й не бути тягарем».

Нашого Адольфа забрали в Оленівці і подарували Кадирову

17 травня 2022 року Тетяна разом із подругою Іриною та її псом Адольфом й іншими захисниками Маріуполя потрапили в полон. У в’язниці в Оленівці пса забрали і, як трофей, подарували голові Чечні Рамзану Кадирову.

«Валькірія» домовилася, що собака поїде з нею. Вона не допускала думки, щоб його пристрелили чи випустили. Бо він – страшенно домашній собака. Ми йому пайку лишали. Пес нас грів холодними ночами. Коли прибули у в’язницю, нам сказали, що вона – божевільна, і забрали собаку.

Дві-три ночі собака був недалеко, і ми чули, що він гавкає. Як він кличе її. Душа розривалася. Через деякий час ми дізналися, що його подарували Кадирову. Є і фото, і відео нашого Адольфа з ним. На наше велике здивування, коли ми виходили з полону, Ірині повернули пса. Це був такий собі жест доброї волі чеченського голови, за який вона мала на камеру йому подякувати».

«Коли я бачила очі командира “Редіса”, бачила, що він себе картав»

Під час перебування на «Азовсталі» деяких жінок вдалося евакуювати. Рішення Тетяни Теплюк було непохитним: вона лишається з усіма і до кінця.

«Я жодного разу під час евакуацій не просилася. Я хотіла бути з ними. Допомагати, чим можу. Здача в полон – це був шанс вижити пораненим. Але, коли я бачила очі нашого командира «Редіса», – там прочитувався невимовний біль і жаль. Мені здавалося, що він себе картав, бо не може нас виручити з цієї біди. Але всі знали, що він весь час шукав шляхи врятувати якомога більше людей».

Коли азовці виходили в полон, їх називали фашистами, вбивцями. Але, як виявилося, ці образи були дріб’язковими порівняно з тими катуваннями, які чинили росіяни у в’язницях і СІЗО.

«Коли ми виходили, у них був вигляд абсолютних переможців. Мовляв, ми перемогли «Азов», – пригадує жінка. – В Оленівці я провела чотири місяці. Умови нестерпні. Все сипалося. Каналізація постійно виходила з берегів. Розливалася по коридору. Туалет – діра в підлозі у кутку камери».

Медикиню відправили у камеру №6, яка вважалася однією з найгірших. Таке рішення прийняв командир, якому не сподобалася відповідь українки про Леніна.

«Це була одномісна камера, в якій утримували 10 жінок. Там було дві шконки (спальне місце у колоніях, – Ред.) На них по двоє лягали. При вході дві жінки спали на підлозі. Одна – під шконкою, далі – біля столика, на столику. І в кутку біля самого туалету – одна. Чому мене поселили в цю камеру? Думаю, це мене покарали. Мабуть, я не дуже ласкаво поговорила з фсбшником чеченської національності. Він мені сказав, що Україну Ленін створив. А я йому процитувала Пушкіна «Тиха украинская ночь» і відвернулася».

У цій будові, де проживали жінки, знаходилася катівня. І хоч колишня військовополонена стверджує, що їх не чіпали, але вони весь час були свідками того, що витворяли з чоловіками, особливо командирами.

«Ми все чули. Нам не закривали віконце, в яке подають їжу. Бо дихати нічим було. І ми бачили, що когось ведуть із наших військових. Хлопці спочатку стримували себе, стогнали, а потім був жахливий тваринний крик. У цей момент можна було перетворитися на вбивцю: якби ми могли, ми б їх розірвали».

«Ладно дуры молодые, а ты, старая, как в «Азове» оказалась»?

Після Оленівки жінку перевезли в СІЗО Таганрогу. Тетяна розповідає, що там вона фізично відчувала ненависть російських тюремників.

«Був тваринний страх. Я не думала, що можна щодня відчувати такий дикий страх. Оця їхня ненависть. Люди вигадали собі, що ми – нацисти, і глибоко в це вірять. Ми не сміли на них дивитися. Нам не дозволяли підіймати голову, вбік не можна було глянути. Зігнуті, з опущеними головами завжди. Тільки ворухнешся не так – лютий крик: «… голову сейчас отобью».

Вони хотіли, щоб ми зізнавалися і підписували документи, що азовці вбивали, ґвалтували й розстрілювали цивільних. А вагітним жінкам свастику на животі вирізали. Я жодного разу не підтвердила і не підписала. Думаю, якби не мій вік, то отримувала б добряче. У свій бік я тільки й чула: «Ладно дуры молодые, а ты, старая, как в «Азове» оказалась?..»

Раз на тиждень полонених виводили на вулицю. Але прогулянкою назвати це важко. Скоріше було схоже на біг із перешкодами.

«Зверху стоїть наглядач. У небо подивитися не можна було. В зігнутому стані пробіглися і назад у камеру. Наглядачки стояли й не могли собі відмовити у задоволенні огріти нас палицями по спині.

Двічі на день була повірка: нас виводили з камери, ми ставали до стіни, руки вивертали й тильною стороною клали на стіну. Дуже широко розставляли ноги. Але для них весь час було мало. Тоді одна з них підходила і як по футбольному м’ячу била по нозі. Звісно, я завжди завалювалася. А потім довго вставала. Вони кричали несамовито. У мене виникала неймовірна злість, і я спеціально довго рачкувала. Перед повірками цими завжди був жах оцього приниження».

«Я хотіла померти тільки в Україні, тому трималася»

Наша героїня весь час свого перебування в полоні, найбільше боялася померти на російській землі. Тому налаштовувала свої думки на позитив і свято вірила, що її обміняють.

«Найбільший страх був померти в тій халепі. Я хотіла померти тільки вдома, тільки в Україні. Нехай перейти кордон, але на своїй землі. У мене була така установка», – зізнається жінка.

Тетяну обміняли 31 грудня 2022 року. Але до цього добряче попсували нерви, згадує героїня.

«30 грудня вранці мене викликали. Я зібрала речі, але забула капці. Кажу наглядачці, що забула капці, а вона: «Не переживай, тебе там белые выдадут».

Нас посадили в окрему камеру і ми там сиділи кілька годин. Тоді знов нас перевдягли в тюремні речі та повернули на наші місця. Але я вже лягала спати з думкою, що наступного ранку буде те ж саме. До цього у мене ніколи не було такої думки. Так воно і сталося. Перше, що взяла, – капці, щоб більше ніколи туди не повернутися».

Зараз невтомна жінка продовжує нести службу і почувається щасливою.

«Є знімок з обміну: на ньому відчуття абсолютного щастя. Там мене хтось обіймає, а я така щаслива. Я – вдома. На українській землі».

Нині пані Тетяна – активна учасниця щотижневих акцій, які проходять на підтримку військовополонених.

«Це – дуже важливо. Моя сестра Галя активно боролася за мій вихід з полону. Вона постійно брала участь в усіх акціях. Була навіть акція, коли вона стояла на морозі боса з плакатом. Тепер так само чекаю я. Я чекаю на кожного. Вони всі мої діти», – підсумовує нашу розмову Тетяна Теплюк.

Щиро дякую пані Тетяні за відверту розмову. Ці історії має знати не лише Україна, а весь цивілізований світ.

* * *

1 листопада 2024 року Тетяна Теплюк отримала найвищу столичну відзнаку «Честь. Слава. Держава». Про заслужену відзнаку жінка говорить скромно.

«Я там, де зараз потрібна. Так відчуваю. Для мене мої побратими й посестри – як діти й онуки. Допомагаю, чим можу. Це – висока відзнака для мене. Я вдячна. Разом – до Перемоги!», – наголосила Тетяна Теплюк.

Сніжана Божок, фото авторки, Олексія Самсонова та з архіву героїні